- Знаєш, коли я розповідаю своєму синові про те, що його батько походить зі східного Берліна, а я - із за­хідного, мені завжди здається, що це якась стара-стара казка, а не моя власна історія. Принц жив по один бік великого муру, принцеса - по інший, а потім мур упав, і вони зустрілися. Звучить дуже дивно. Думаю, для мого сина це ще дивніше, ніж для мене. Але я мушу це розповідати. Хоча б раз на рік, коли святкується день об'єднання Німеччини. Інакше як мій син повірить, що все це колись було правдою? - розповідає мені берлінська письменниця Юдіт Германн, поки ми їдемо в таксі з найдивнішої у моєму житті літературної презентації до середмістя, щоб випити кави.

Пустку, яка утворилася на Потсдамерплятц після падіння муру, забудували модерними хмарочосами

Середа, 10 ранку, дощ, але, незважаючи на це, до бібліотеки одного із найбільш віддалених куточків колишнього східного Берліна, репутація якого нагадує львівсь­кий Сихів, зійшлося чоловік двадцять, і це страшенно дивно, що їх так багато. Питання, читання, відповіді, все як належиться. Година минає непомітно. А у п'ятницю, через два дні, вся Німеччина святкуватиме річницю об'єднання, і Юдіт знову розповідатиме своєму синові казку про принца, принцесу і зруйновану стіну. Такий напівреальний настрій супроводжує мене цього разу у всьому, що відбувається у Берліні.

У своїй фестивальній папці поряд із програмками та каталогом я знаходжу запрошення на сніданок у палаці президента Німеччини. До цього сніданку зобов'язує дивний дрес-код - коротка сукня чорного кольору.

- Мене теж це здивувало, - сміється ведучий моєї презентації, відомий перекладач англомовної літератури німецькою Бернгард Роббен, коли я ділюся з ним сумнівами щодо таких дрескодових вимог. - Я навіть довідувався, бо мою дружину це теж занепокоїло. Виявилося, що це означає лише заборону з'являтися у довгих вечірніх сукнях. Усі інші форми одягу були дозволені. Шкода, бо я завжди мріяв побачити найвідоміших письменниць світу у коротких чорних міні-спідницях за сніданком у президентському палаці.

На сніданок з президентом я не пішла, хоча і не тому, що не здогадалася захопити зі собою ні довгої, ні короткої чорної сукні.

Література
на широку ногу

Ми живемо у якомусь незвично розкішному готелі поблизу Курфюрстендамм, і мій п'ятирічний син уже після першої презентації навідріз відмовляється виходити з готелю, бо не може зрозуміти, навіщо годинами слухати, як мама читає чи говорить, коли можна приймати ванну просто посеред кімнати і одночасно дивитися мультики. А до зоопарку і найближчого "Макдональдса" кілька хвилин пішки. Презентаціями він зацікавлюється ще лише один раз, щоб перевірити, якою саме машиною нас туди везтимуть, і задоволений результатом - водій зустрічає пасажирів перед входом до готелю із передбачливо розкритою парасолькою в руках, шкіряні сидіння салону, два монітори, один із них з мультиками.

Масштабність літературного фестивалю, у ході якого відбуваються усі ці читання, перевищує мої найсміливіші уявлення. Петер Естергазі, Пол Остер, Йоахім Тополь, Інго Шульце, Уве Тімм, Ілья Троянов, Дженні Ерпенбек, Ненсі Г'юстон, Жіль Лерой, Джон Фоссе - я читала книги лише декого з учасників, ще чиїсь прізвища мені видаються знайомими, а про багатьох не чула взагалі. Особливо, про більшість африканських авторів, які є центральними особами фестивалю, адже Африка та її культурні реляції з Європою оголошені головною темою цьогорічного заходу. Паралельно відбуваються презентації авторів із програми "Світова література", у якій ми з українським поетом з Нью-Йорка Василем Махном представляємо Україну. Передбачено також ще кілька міні-фестивалів: "доросла" література для старшокласників та програма підтримки молодих європейських авторів, для останніх видано спеціальний альманах. Загалом запрошено понад 150 літераторів та музикантів. Дійство триває майже два тижні -  з 23 вересня до 5 жовтня. Кожен із учасників ще до початку мав надіслати орга­нізаторам коротке оповідання, есей, фото чи навіть малюнок, які розкривали б тему "Чим є для мене Бер­лін". Головною умовою було те, що написано або намальовано це має бути від руки. Такі дописи, колажі, малюнки склали візуальний ряд фестивального каталогу, з якого можна довідатися про учасників та їхню творчість.

Щомиті хтось показує мені на якогось всесвітньо відомого норвезького драматурга чи не менш всесвітньо відому поетку з Анголи. Усіх їх перекладали англійською, французькою, декого німецькою і майже нікого - українською. Усіх селять у розкішних готелях, возять таксівками по місту, організовують обіди і вечері у найкращих ресторанах, супроводжують від авто до сцени і назад, після кожного виступу дарують троянди і забороняють тележурналістам виходити на сцену під час презентацій, якщо авторові це заважає. Щовечора у Берліні відбувається понад 1000 різних культурних імпрез - концерти, виставки, літературні зустрічі, фестивалі. Тому дуже дивно, коли приходиш на котрусь із цих імпрез і бачиш, що зібралося більше десятка людей. У цій ситуації, мабуть, страшенно важко усім: авторові, музикантові чи художникові, який ніколи не може бути певен, що публіка обере саме його, адже вибір страшенно великий. Важко бути глядачем чи слухачем і правильно обрати, куди саме піти. І не менш важко організовувати імпрези, збирати на них публіку.

А організувати настільки масштабний фестиваль, мабуть, особливо складно. Серед офіційних спонсорів - UNESCO, а програму дійст­ва, яке тривало цьогоріч від 24 вересня до 5 жовтня, протягом цілого року готує чимала група координаторів, яким допомагає авторитетне між­народне журі письменників, кожен із яких висуває до участі у фестивалі кандидатури своїх співвітчизників. Є серед членів журі фестивалю і український письменник Юрій Андрухович.

Берлін нелітературний

Під час своїх перших візитів до Берліна мені було дуже цікаво, які саме квартали належали до східної частини, а які - до західної. Спершу мені здавалося, що це має бути видно, адже східні повинні відрізнятися, наче бідні родичі. Потім з'ясувалося, що колишні східні квартали тепер стали особливо модними і там намагаються оселитися зірки німецької музики, кіно, літератури, художники та перформери. Відповідно, вони давно не виглядають на бідних родичів. Далі з'ясувалося, що модними стали далеко не всі східні райони, а лише деякі, хоча і частина колишніх за­хідних дільниць не менш популярна серед богемної публіки.

Цікаво, що життя окремих кварталів достатньо автономне. І не лише тому, що всі необхідні для життєдіяльності речі розташовані десь неподалік. Мабуть, тут спрацьовує ще механізм самозахисту перед анонімністю великого міста, яке може поглинути тебе і в якому почуватимешся нікчемним крихітним коліщатком велетенської конструкції. А існування у значно меншому просторі, серед кількох найближчих кнайп, сусідів, із якими щодня зустрічаєшся у хлібному чи турецькому фаст-фуді, таке існування значно комфортніше. Впізнавані обличчя та добре знайомі провулки дають відчуття затишності.

- Мешканці Берліна мають якусь селянську менталь­ність, - погоджується зі мною Юдіт Германн. - Кожен район - замкнута структура, і якщо ти мешкаєш там, то рідко коли виїздиш за його межі. І людям подобається так жити. Одна моя знайома письменниця сказала про це місто дуже влучно: коли приїздиш до Берліна, здається, що тут вічно неділя.

І справді, у багатьох діль­ницях місто незвично для столичного порожнє, неквапливе, люди багато часу проводять за сидінням у кав'ярнях і розмовами.

Ми їдемо Берліном, і Юдіт розповідає мені про вулиці, які ми минаємо. Потсдамерпляц, руїни якого всім добре знайомі зі знаменитого фільму Віма Вендерса "Небо над Берліном". Пустку, яка утворилася після падіння муру, забудували модерними хмарочосами. Тут безліч магазинів, книгарень, кінотеатрів, кнайп, але люди якось неохоче бувають тут. Хіба що туристи. А ось західна вуличка тепер виглядає доволі занедбано, а колись тут був пожвавлений квартал червоних ліхтарів, збиралися картярі, повії та сутенери, було інтенсивне нічне життя.

Я вже остаточно заплуталася і не можу збагнути, за яким принципом відрізняти східні квартали від західного, та, мабуть, і немає такого принципу. Ти або знаєш це, бо пам'ятаєш із власного досвіду, або не знаєш, і для тебе це залишається абстракцією. І мені страшенно шкода, що від муру не залишилося жодного сліду, навіть символічно-туристичного, і тепер німецькі діти, як-от Франц, син Юдіт Германн, слухають про це і уявляють собі мур, як казку про Білосніжку і її гномів - як щось дуже знайоме і з дитинства близьке, але водночас і неймовірно далеке та нереальне. І мені це прикро, як завжди прикро за історію, яка зникає на наших очах.

Берлін - Львів