У Москві мали нагоду для кпинів, коли офіційний Київ відкликав проект резолюції про визнання Голодомору геноцидом для Генеральної асамблеї ООН. Утім, не тільки вони: згодом з'ясувалося, що й в Ізраїлі не вщухло обурення від колись кинутої Ющенком фрази про тотожність Голодомору та Голокосту. Але чомусь у світі, а тим паче в Україні не зрозуміли цієї зловтіхи - Кремлю відповіло МЗС, а от послу Ізраїлю в Україні  Зіні Калай-Клайтман відповісти майже нікому. "Дзеркало тижня" видрукувало кілька днів тому її інтерв'ю під промовистим заголовком  "Ізраїль не може визнати Голодомор актом етнічного геноциду". З'ясувалося, що нам ще слід доводити доведене: терор 30-х років минулого століття стосувався саме українців, інша річ, що застосовували цей, випробуваний вперше на українцях, "ефективний інструмент упокорення" не раз. Тому, власне, визнавши Голодомор, Москва мусила б погодитися і з фактами геноциду щодо свого ж народу.

Ізраїль прагне бути унікальним, йому мало фіксацій обраності у Святому письмі. Ізраїль потребує монополії на роль жертви, і його можна зрозуміти. Саме з меркантильної точки зору, але аж ніяк не з моральної.

Але я умисно написав, що відповісти пані Калай-Клайтман майже нікому. Наразі. Бо першочерговим, як на мене, є усвідомлення глобального характеру Катастрофи поміж нас самих. Те, що робить офіційна влада за кордоном, має здобути відповідну паралель в Україні, серед її громадян, левова частка яких, по суті, є реінкарнацією тих семи чи десяти мільйонів, які вмерли голодною смертю. Це - не заклик до некрофілії, як то люблять подавати опоненти Президента; це проста констатація факту невмирущості народу, який зумів не тільки вижити у пекельному котлі імперії, але й спромігся таки на власну державу. Це - "33 хвилини", які тепер мандрують Україною.

Ще донедавна ми дізнавалися про Голодомор з-за кордону, тихцем читали Конквеста, не зауважуючи свідків, які живуть поряд. Чому не зауважували? Доволі просто - вони самі не зважувалися розповідати живим про їхніх мертвих. Обставини й конкретні особи намагалися позбавити нас чи не найважливішої відмінності людини, яка, на думку Мераба Мамардашвілі, є "істотою, яка ховає своїх мертвих і тужить за ними". Ми ж не тужили, хоча й кепкували, що наша історія чомусь радше скидається на нескінченний мартиролог, аніж на феєрверк вікторій.

Поодиноке нерозуміння, небажання світу зрозуміти Українську Катастрофу мало б компенсуватися внутрішнім переконанням у силі пам'яті, у тому, що всі, хто загинув мученицькою смертю, не забуті. Бо вірять насправді лише тим, хто сам повірив і, головне, - зрозумів.