- Привіт, Стефку! Що нового в світі?

- Сервус, Зенику! Та ось іду від Ромка. Не має щастя хлоп - лежить в лікарні. У гіпс закутали, тільки писок надворі.

- Як то сталося? Рекетири потовкли?

- Та які рекетири! Хіба вони коли що мали до тих, хто в архівах сподні протирає? Жеброта, сірники позичають, - спльовує крамар Бодьо, теж підійшов до Степана.

Рудий вусатий Богдан, виконавчий директор маркету "Господарські дрібниці", колись вважав, що в незалежній країні варто остерігатися лишень рекетирів. Мовляв, вони тільки й чекали нагоди з'їздити комусь по карку арматурним прутом. Таку думку він проводив свого часу на мітингах у дворі, вимагаючи ухвали щодо посилення охорони арматурного заводу. А без арматури рекетир, говорив він, уже не злодіяка, бо його всі мають в носі. Тепер же головне - рейдери, і замість арматури у них на руках судові рішення фальшивих ра­йонних судів. Саме тому Бодя дуже ці­кавило, як у новий для держави час можна дістати такої фізичної наруги.

- Під машину занесло чи, мо', з ревнощів? - обережно запитав він. - Але ж Ромко такий уважний і вихований...

- Власне, що вихований, - з гіркотою в голосі зазначив Степан, - за те і дістав. До нього вже повернулася мова, і він повідав, як то сталося. Зайшов при нагоді до коханки. Вона має буду "Королівський бенкет". Торгує печивом, жуйками і морозивом. Ну, пішли "зайчики", "мишенятка" - такими словами вони голубляться. І так заласкавив Дзуню, що вона забула про цноти, полізла під спідницю і дістає звідти жменю грошей.

- Візьми, - каже, - Ромцю, і купи собі нового піджака, бо від цього на моєму светрику плями на грудях. Візьми, зайчику, не соромся - ти вартий більшого.

І пхає йому ту жменю до кишені. Ромко, звісно, гоноровий хлоп, у відповідь: ніколи, мовляв, не допустить, щоб були між ними гроші. Він, бач, любить її, як якусь там грецьку Евридіку, чисто і без всякої платні. І для нього прикро, аби вона його утримувала. Взяв ті гроші і попхав назад їй під спідницю. А вона пручається.

- Я так думаю, - продовжував Стефко, - якби він ліз туди без грошей, то нічого й не сталося б такого, що сталося. А тут вона в амбіцію - як він може себе так поводити і зрікається її доброї душі. І вовтузяться в тому "Королівському бенкеті". То він лізе під спідницю, то вона до його кишені. Було на що дивитися. Буда хитається, стілець ніжками догори став.

На біду, наднесло якогось малолітка по жуйку. Побачив він те бурюкання й ну кричати: у Дзуні роз­бійник гроші забрав і починає її ґвалтувати!

Степан зітхнув, приготувавшись перейти до найголовнішого.

- Біда до біди. Коли б той лемент почули наші люди, то, можливо, запитали б у Ромка, чи все так і є, або, на край, завели б до міліції, якби вона недалеко була. Наші люди розважливі, помірковані. Питається, чому в нас і досі стоять без діла заводи? Бо то делікатна справа - не пхай туди носа. Але тут поблизу буди валандалися двійко москалів. Підбігли до "Королівського бенкету" і ну втручатися у наші внутрішні справи. Бачать зайди, що в тому рейваху Ромко під спідницею. Вхопили його за руки-ноги і витягли на хідник бідаку. Та як втиснули по ребрах! Ромко до них:

- Рєбята, це помилка!

- Знаєм ми вас, паразітов! К беззащітной дєвушке полєз гад!

І давай дубасити. Дзуня, як то угледіла, заридала на весь той кут. А ті двоє - де ж вони знають нашу мову, бандити?! - вирішили, що жінка закликає до ще більш рішучих дій. І як взялися...

Коли все закінчилося, у дверях буди лежала непритомна Дзуня, на яку впало деревце, вивернуте Ромком, коли його відривали від стовбура. Наші люди викликали "швидку"...

- Але я не об тім, - по паузі твердо сказав Стефко. - Виховання вихованням, але Ромко у своєму архіві мав би знати трохи народної мудрості.

- Це ж якої? - запитав Бодьо, який уважно слідкував за описом ґранди. Це так нагадувало йому романтичні дев'яності з оскаженілими рекетирами. - Якої мудрості? - перепитав він.

- А такої: дають - бери, б'ють - тікай. А Ромко ні першої, ні другої заповіді не виконав.