Є кілька речей, підкинутих буквально днями, що змушують по-іншому глянути на наш світ і на провідників, які ведуть його: до світлого майбутнього чи до прірви, у цьому випадку, - несуттєво. Потенційний прем'єр-міністр Ізраїлю Ціпі Лівні, яку вже встигли назвали "другою Ґолдою Мейєр", підтримує ідею співіснування двох держав - єврейської та палестинської. Водночас найпослідовніше палестинське об'єднання ХАМАС дорікає пані Лівні за наміри продовжити анексії арабських територій.

ХАМАС, відомо, - терористи. Принаймні з точки зору тих, хто укладає реєстри таких організацій в ООН. Але... Батьки Ціпі Лівні, - родина в Ізраїлі теж зі знаних, у часи боротьби за єврейську державу також були терористами. І це теж достеменний факт, зареєстрований Міжнародним співтовариством. Вихідці з Польщі Сара Розенберг і Ейтан Лівні воювали і проти палестинців, і проти британців. Батько потенційного прем'єр-міністра був бійцем ЕЦЕЛю (яким з 1943 р. командував Менахем Беґін), а відтак командувачем оперативного відділу цієї під­пільної армії. 1946-го британці заарештували Ейтана і засудили на 15 років тюрми. Однак, через рік соратники визволили його, напавши на в'язницю Акко.

Принагідно згадаємо тут Нобелівського лауреата Елі Візеля: колишнього в'язня нацистських концтаборів, літератора світового рівня, гуманіста і... терориста. Якщо прикладів мало, то чому б не прослідкувати за цілковито карколомною кар'єрою нинішніх найхаризматичніших адептів європейської демократії, - зокрема, того ж Гав'єра Солани. Лівак і антимілітарист, у 70-ті - депутат іспанського парламенту, затятий противник вступу країни до НАТО, а через неповних двадцять років - Генеральний секретар альянсу...

Все це я до того, що світ змінюється. Тому, можливо, не варто кидатися з головою у вир сучасних нам подій, а тим паче квапитися давати їм оцінки. 

Нині там, у столиці, не добирають слів, намагаючись вивищитися і здобути прихильність загалу. Фактично нам пробують нав'язати парадигму стосунків з довкіллям, у якій "інший" обов'язково має бути ворогом. Але такі речі оманливі й позбавлені будь-якого сенсу, коли йдеться про "маленького українця". Він зазвичай не користає з цих поділів, спонуканий чужою волею і чужими планами, він виконує невластиву йому роль маріонетки. Якщо стани, які ворогують, у вітчизняній політиці сьогодні гризуться за владу, а завтра, виходячи зі хвилевих інтересів, стануть привселюдно присягатимуться у вірності однин одному, - то чи стане від того легшим наше досі несусвітнє буття? Аж ніяк. Тому, власне, бажано взяти паузу, утриматися від оцінок і почекати: ану ж "зрадники" і "божевільні" знову побратаються. Тоді принаймні будемо мати нагоду сказати їм, що ми - не ідіоти, які все забувають.