Це хвилясте смарагдове прядиво, ледь вловима вервечка горбів на горизонті... Коли я мешкав на терно­пільській "Алясці", вони непогано проглядалися з вікна й часом нагадували хребет якогось доісторичного динозавра, що начебто вріс у землю і сам став землею.

 Це Товтри - наші найближчі гори й до того ж, як з'ясувалося, чи не найдавніші у Європі і всього лиш за якихось двадцять кілометрів від Тернополя. На жаль, зараз більше відомі за назвами місцевих горілок, ніж як місце на мапі. "Я піду в далекі гори..." - співає Тарас Чубай, а тут і йти далеко не треба. Місцеві називають ці гори більш поетично - Медобори. Але ми й досі мало що про них знаємо і взагалі майже не звертаємо на них уваги.

Я і сам доволі довго навіть не здогадувався, що ці пологі горби вздовж збаразької об'їзної із тракторною бригадою й цегляним складом міндобрив на самій маківці і є вершечком гірської гряди, якій уже скількись там мільйонів років. Колись, ще студентом, біля того складу, під кусючою осінньою мжичкою, я більше години спиняв попутки, аж поки не дочекався рейсового автобуса на Ланівці.

На північний захід від того місця, де я тоді "голосував", і тепер у видолинку, поверх садів, вгадується Старий Збараж з піщаним кар'єром на схилі, а на південний схід - то просто майже рівнина, хоч і "високогірна", із плантаціями ячменю та цукрових буряків. Крім іншого, це ще й вододіл між басейнами Дністра й Дніпра і природна межа між двома етнокультурними українськими регіонами - Волинню і Галичиною.

А на вигляд і не скажеш. Звичайнісінькі зелені горби, вкриті соковитою зеленню, яка навіть тепер, цієї ранньої дощової осені виглядає свіжою й приємною для ока. А ще милують око  світлі ясеново-грабові ліси й переліски, куди я щороку їжджу збирати опеньки. До речі, хто не знає, завдяки Товтрам-Медоборам та подільській височині, що тут починається, Тернопіль є найбільш "високогірним" обласним центром. Це, подейкують, не надто корисно для здоров'я, особливо в поєднанні з нашим вологим кліматом, але, як на мене, - цілком компенсується цілющим повітрям. А коли ще трапляється цікавий співрозмовник і добра кава - то взагалі розкіш.

Хоча моє селянське око раз по раз й поколюють ще не всюди викопані через негоду людські городи вздовж шосе, бо й сам у селі в мами ще не встиг докопати. Але тут же сам себе і заспокоюю. Після цих зазвичай дощових "жидівських кучок" синоптики невдовзі обіцяють і тепло.

Інколи я люблю навідатися у Товтри сам, але все-таки краще із приятелем, який також цінує природу й самотність і не буде набридати й відволікати... Правда, таки бракує якоїсь придорожньої кав'яреньки з гарним краєвидом, хоча б на цей же широкий видолинок з піщаним кар'єром вдалині на схилі, що наче нависає над Старим Збаражем... Можливо, колись та кав'яренька і з'явиться тут, на місці тепер уже напіврозваленого складу міндобрив, а якщо ні, теж не біда. Кава з термоса на свіжому повітрі, на самому вершечку найдавніших у Європі гір під приємну розмову з небагатослівним давнім приятелем - також непогано, коли досхочу можна вбирати очима, майже відчуваючи на дотик, цю шалену ранню осінь, мовби розкішну, достиглу, спраглу жінку.

Саме тут, під Збаражем, у передгір'ях Товтрів, у гостях у тещі, колись писав свої "Сонети подільської осені" Дмитро Павличко:

"Як бабиного літа срібні ниті,

Думки пливуть і світять оддалік.

Вливаюся в їх лагідний потік..."

І ще я звернув увагу, що цього дня у найближчих наших горах ми майже не говорили про політику.

Тернопіль