Де закінчується світ?

У тихому Угорско-Градіще на берегах Морави є про що згадувати з 1968-го. Місцевий гарнізон тодішньої чехо-словацької армії відмовився скласти зброю перед об'єднаними силами Варшавського пакту, які вдерлися до країни, аби покласти край соціалізмові "з людським обличчям". Та історія завершилася трагічно, як, зрештою, багато випадків спротиву російським інвазіям...

Угорско-Градіще до болю нагадує Львів. Правда, у мініатюрі. Тут є своя площа Ринок, навіть дві, оскільки мешканці сіл, які 750 (!) років тому утворили твердиню на південних берегах Моравської Руші, хотіли зберегти свою "ідентичність", бодай маючи два окремішних торгови­ська, дві "зони комфорту". І скансен є, йому, далебі, не тягатися з нашим Шевченківським гаєм, та все ж... І затишні кнайпи, і бру­ківка під ногами, об яку, як і у Львові, лунко репають каштани. Вони у Градіще зріють швидше, - південь!

Про Грузію в Градіще говорять рідше, - може, тому, що далеко, а, може, щоб зайве не ворушити щойно вщухле вогнище спогадів про 68-й. Єдине, що сказав мені Міхал з місцевої газети: "Тоді Москва мала союзників, нині вона самотня..."

Я киваю йому у відповідь, бо не може розраховувати на підтримку країна, лідер якої нахабно заявляє європейському телеканалу, що "на Європі і Сполучених Штатах світ ще не закінчується".

Я не знаю, де закінчується світ для Путіна і його кремлівських бонз, однак,  чітко знаю, що для мене, для пересічних українців, чехів, німців (перелік можна продовжувати до безконечності) він вписаний у тихі, провінційні містечка, у квартали мегаполісу, у сільську провінцію... Кожен з нас, у душі володіючи всесвітом, мусить чогось триматися, потребує певної зони комфорту, аби той гігантський обшир не знищив наше єство своєю вагою та різноликістю, своїми викликами, своїми грандіозними радощами чи глобальною бідою. 

Старий світ, зрештою, є мозаїкою індивідуальних "зон комфорту", і, мабуть, саме вони є неодмінною ознакою європейськості. У Градіщах чи Брюсселі шоковані, либонь, не так самим фактом агресії в Грузію, як телевізійною картинкою, на якій європейці у себе під боком побачили сучасних кочовиків-вандалів. Для таких справді не існує меж світу, вони руйнують все, що, на їхню думку, є притаманним цивілізації. Вони вбивають не ворогів, а "інших", кидають у вогонь те, що не належить до їхнього побуту, звичок, симпатій.

А Львів що, не пам'ятає "освободітєлєй" 39-го, походів офіцерських "жон" до театру в нічних кошулях, кольоровий гуталін як "масло" для закуски очманілих месій?

Європа, яка роками переконувала себе, що росіяни - теж європейці, нарешті втямила, що її надії були марними. "Водка і сєльодка", "много водкі і много крові", і край... Ось на чому закін­чується нинішній російський світ