Можемо скільки завгодно говорити про надмірний сентимент Ющенка до історичного минулого України, про "неактуальність" його вимог відновити Батурин чи вшанувати Голодомор, однак ніхто й ніколи не зможе аргументовано заперечити, що феноменом нинішнього провідника держави є бодай те, що він проартикулював уголос речі, які досі видавалися його землякам табуйованими. Так, можливо, й у часи тоталітаризму поодинокі інтелектуали дискутували на кухнях про схожі теми, але ще донедавна, мусимо визнати, і Голодомор, і УПА, і Мазепа перебували у зоні уваги фахівців-істориків. Час од часу, на потребу політичного моменту, ними послуговувалися й не надто чистоплотні "діячі", здебільшого з антиукраїнської когорти.

Ми настільки змаліли за час підневільного побуту, що вага порушених Ющенком проблем тисне на нашу підсвідомість своєю глобальністю, і серед суєти ми інстинктивно відпихаємо їх, намагаємося здрібнити, перевести на другий план. Бо на першому, зазвичай, невлаштованість життя, брак грошей і недобра погода.

Ми надто заклопотані, аби, зупинившись, поміркувати, що відреставрований щойно у Кракові клейнод Мазепи, який ось-ось повернеться в Україну, - то не просто шмат полотна, а втілення шляху нашої державності: від часів, коли з Києвом рахувалася Європа, тремтіла перед ним Росія - до запасників, сховків Харківського історичного музею, де той славний прапор поїдали міль і час. Ми майже ніколи не маємо хвильки на те, аби розважити, що недаремно шведська королівська родина так ревно оберігає 17 зшитків першої у світі конституції, написаної Пилипом Орликом. Може, не через те, що там вони дуже потрібні, але аби засвідчити свою, хай опосередковану причетність до глобального історичного процесу.

Нам добре і затишно на своєму "хуторі" настільки, що ми не помічаємо за звичним трибом днів непересічність і велич сучасників. Вони відходять, як от недавно Юрко Покальчук, і, мабуть, справжнє визнання та пошанівок тих, ким могли б уповні пишатися вже, ми віддаємо нащадкам.

Навіть коли випадає нагода розповісти довкіллю, якими ми є насправді, якою величною була наша минувшина, робимо це невміло і неоковирно. Недавно випало подивитися "Владику Андрея", і мушу зауважити, що розчарування було першим враженням від убогості і "сокирної пропаганди" цього "шедевра". Безсумнівно, ті, хто почув про митрополита вперше, дізналися чимало невіданих досі фактів, але ж, панове, це той випадок, коли оповідач не те що не дістався "зросту" предмета розповіді, але й не намагався здійнятися до нього бодай навшпиньки.

Клейнод Мазепи вже, дякувати Богу, не ховатимуть від публіки. Та чи вийде вона зі замкненого кола суєти, аби бодай краєм ока глянути на нього?