Те, що у кінці вона справді згорить, виглядало б занадто неправдоподібною деталлю у будь-якому іншому художньому творі, і, мабуть, кожен редактор порадив би автору відмовитися від такого сюжетного ходу. Але французькому письменникові Жілеві Леруа жоден редактор такого не сказав, адже його роман "Пісня Алабами" про Зельду Фітцджеральд, дружину всесвітньо відомого американського письменника Френсіса Скотта Фітцджеральда, - не вигадка. За цей роман письменник отримав минулого року одну з найпрестижніших французьких літературних нагород - Гонкурівську премію. А Зельда Фітцджеральд і справді загинула уночі 11 березня 1948 року під час пожежі горішнього поверху однієї із психіатричних лікарень штату Північна Кароліна. Американська танцівниця, письменниця, муза і скандально відома королева богемних вечірок, на той момент уже вдова письменника, який помер на вісім років раніше і був на чотири роки молодшим за неї. Вона прожила 48 років, з яких як мінімум 30 була справж­ньою зіркою. 24 вересня минає 112 ро­ків з дня народження її не менш знаменитого чоловіка.

Найскандальніша пара 20-х

Зельда і Скотт, якого вона ніжно називала Ґуфо, були однією з найяскра­віших пар Америки 20-х. Приблизно настільки ж скандальним міг би бути шлюб Емі Вайнхаус, наприклад, із Пітом Доерті. Усе почалося у штаті Алабама у 1918-му, коли Скотт познайомився із Зельдою, яку батьки назвали на честь головної героїні відомого роману Ежена Сю "Саламандра".  Вона була пізньою дитиною судді з глибокої американської провінції, він - потомок відомого поета Френсіса Скотта Кея, автора слів американського національного гімну. Ніхто ніколи не дізнається, скільки у їхніх стосунках було справжнього почуття, а скільки розрахунку. Зельді був потрібен чоловік, який міг би витягти її з ненависної Алабами, а Ґуфо спершу закохався, а потім оцінив Зельду як невичерпне джерело літературного матеріалу. Їхні стосунки важко було б назвати гармонійними і безхмарними, але досить швидко обоє збагнули, що не можуть ні бути разом, ні обходитися одне без одного. Їхнє кохання перетворилося на масштабний рекламний проект, який протягом багатьох років чудово працював. У романі Леруа Зельда так пояснює цей феномен: "Нас пов'язували амбіції, танці і, ясна річ, алкоголь. Жодне небо не було для нас занадто високим".

І це підтверджує рекордний наклад, яким книга французького письменника виходить у всьому світі. Попри те, що літератури про Зельду і Скотта написано достатньо багато, роман "Пісня Алабами", який став дванадцятою книгою Леруа, продався у Франції накладом 300 000 примірників і перекладений 25 мовами. І це при тому, що твір зовсім не претендує на достовірність, радше навпаки, підкреслено фікційний у бага­тьох моментах. Центральною фігурою є Зельда, яка з перспективи численних, пройдених нею психіатричних терапій, прагне зруйнувати міф про письменника Френсіса Скотта Фітцджеральда, міф, який частково сама ж і створила.

Зворотний бік гламуру

Зельда Сейр і Скотт одружилися у 1920 році, тоді ж був опублікований перший роман Фітцджеральда "На зворотному боці раю", написаний ним у період, коли він повинен був відбувати вій­ськову службу за кордоном, на яку мав вирушити у 1917 році, але так ніколи і не потрапив. Їхнє життя відразу ж почало нагадувати голлівудський фільм - вечірки, світські раути, мандри на європейські курорти. У цей період Скотт багато писав для глянцевих журналів, у яких отримував найвищі з можливих гонорарів. Саме тоді уже відомий письменник Фітцджеральд знайомиться з ще не відомим Ернестом Гемінґвеєм, який пише про нього захоплено: "Якщо він зміг написати такий неймовірний роман, як "Великий Ґетсбі", я переконаний, що він зможе створити і ще кращий". Письменники стають близькими друзями, їх поєднує схильність до алкоголю. Гемінґвей не надто добре ставиться до Зельди і вважає, що вона спонукає чоловіка і до алкоголізму, і до розпорошування таланту на заробіт­чанство у вигляді писання оповідань до модних журналів, замість того, аби зосередитися на справді вагомих літературних творах.

Але писання до модних журналів було для Фітцджеральда не лише джерелом заробітку. Розкішний спосіб життя, який вони вели завдяки гонорарам цих журналів, детально описували на сторінках жовтої преси. А виставлене на показ особисте життя Скотта із Зельдою стало важливим елементом  популярності пари. На цей період припадає і відома фраза Фітцджеральда: "Часом я не певен, що ми із Зельдою реальні люди, а не герої одного з моїх романів". Піс­ля першої книги були опубліковані ще численні оповідання і кілька романів, серед яких і найвідоміший - "Великий Ґетсбі".

Останні тринадцять доларів

У 30-х роках щасливий період життя подружжя завершується. У 1930-му в Зель­ди проявляються перші ознаки шизофренії, від якої вона лікуватиметься усе життя. У 1934-му виходить знаменитий роман Фітцджеральда "Ніж­ною є ніч", у якому багато автобіогра­фічного. Письменник описує свій біль, намагання зберегти шлюб і зворотний бік розкішного життя. Але книга не мала великого успіху в Америці, і Фітцджеральд, щоб заробити, змушений був писати сценарії для Голлівуду. Зокрема, у 1939 р. він починав роботу і над сценарієм фільму "Розвіяні вітром", але уже після кількох перших днів співпраці був звільнений продюсером стрічки. Його роман про життя у Голлівуді "Останній магнат" так і залишився незавершеним. Фітцджеральд помер від серцевого нападу 21 грудня 1940 року в Ка­ліфорнії.

Як традиційно буває, життя найгламурнішої пари 20-х років зблизька ви­глядало зовсім не так, як зі сторінок глянцевих журналів. "Я змушена була ховатися від нього зі своїм писанням. Мені було лише двадцять, а я вже опинилася під цілковитим його впливом. Він вважав, що має право вирішувати все у моєму житті і не уявляв, що я також можу мати власну думку". А поміж тим класичні історії, якими повняться сторінки жовтої преси і тепер: знищені під час п'яних дебошів готельні номери, хвороблива ревність, лікування у пси­хіатричних клініках, він переписував її щоденники і видавав ці тексти за власні, знищив єдине справжнє кохання її життя до французького пілота з Рив'єри, а потім вони обоє марно шукали порятунку в алкоголі. Сам хронічний алкоголік, він намагається заборонити їй бачитися з донькою, мотивуючи це її "аморальністю". І сумне завершення історії - в божевіллі і взаємній ненависті. Зельда довший час наївно вважає, що може, ніби саламандра, пройти крізь вогонь слави і не обпектися. Її історія - це хроніка втрати себе, повільної  деформації душі.

Френсіс Скотт Фітцджеральд помер у 44 роки, переконаний, що слава його назавжди минула. Отримавши один із останніх гонорарів - 13 доларів, він, кажуть, вигукнув: "Боже, я всіма забута людина!" Але сьогодні його твори знову популярні і поряд із Гемінґвеєм, Ґертрудою Стайн, Джоном Дос Пассосом і Вільямом Фолкнером він вважається одним із основних представників американського модернізму, так званого "втраченого покоління".  Його романи не мали надто великого успіху за життя письменника, лише у 1970-му, після екранізації "Великого Ґетсбі", Фітцджеральд отримав популярність широкої публіки, а роман став світовим бест­селером.