На місці великоголових політологів і ремісників дрібнішого штибу, які намагаються передбачити, що ж трапиться в Україні найближчим часом, я б даремно не мудрував. Нікколо Макіавеллі вже колись написав: "Аби дізнатися, що має відбутися, достатньо простежити, що вже було... Людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а тому неодмінно даватимуть одні й ті ж результати". Мабуть, з цього і слід починати будь-який прогноз.
На місці великоголових політологів і ремісників дрібнішого штибу, які намагаються передбачити, що ж трапиться в Україні найближчим часом, я б даремно не мудрував. Нікколо Макіавеллі вже колись написав: "Аби дізнатися, що має відбутися, достатньо простежити, що вже було... Людські справи робляться людьми, які мали і завжди матимуть одні і ті ж пристрасті, а тому неодмінно даватимуть одні й ті ж результати". Мабуть, з цього і слід починати будь-який прогноз.
Є проблема країни, схильної до імпульсивних вчинків. Є проблема еліти, не навченої шукати нових шляхів до порозуміння із загалом. Тому найперше, що трапиться, - нічого не трапиться. Нового.
Процес розпочався з традиційних для України непорозумінь серед верхівки. Відтак маємо ефект концентричних кіл, які, мов хвилі, спровоковані каменем на спокійному плесі, охоплюють увесь терен, спочатку дістаючись владних містечкових бюрок, а згодом "дістають" маси. Причому тубільні урядники, самі того не відаючи і не бажаючи, провокують "народ" на інтерес до політики. Що було за часів кучмівського референдуму? Зірвані з роботи натовпи юрмилися на міських майданах або ж у сільських клубах на підтримку не зовсім втямленої ними ж ідеї. З іншого боку - опозиція гуртувала прихильників, аби зашкодити організаторам плебісциту. Коли офіційні пристрасті сягли апогею, обидва крила заангажованої масовки порозумілися між собою і гуртом визначали найочевидніший об'єкт для свого невдоволення - владу. У результаті - "Que se vayan todos!" ("Хай забираються всі!").
Стара коломийка звучить тепер укотре. Прихильники Президента, наснажені адмінресурсом, виходять на вулиці, аби висловити обурення "прокремлівською" змовою прем'єра. На адресу уряду летять "листи трудящих" з очевидними натяками на шкідництво Секретаріату глави держави. І те, й інше - цинічна гра з розрахунком на те, що й залучені до неї статисти - такі ж циніки, як і режисери схожих дійств. Але, далебі, це не так.
Електорат наразі вичікує, громадячи враження та досвід, аби незабаром зробити далекоглядні і незворотні висновки. Незабаром, бо політики легковажно забули, що в Україні був 2004 рік, і після нього загал здобув практичний навик реалізації задавнених кривд.
Найпоміркованіші з владоможців волають про небезпеку дочасних виборів, усвідомлюючи, що вони можуть завершитися тектонічним зсувом України на користь неочікуваних радикальних сил. Якщо так трапиться, то і пропрезидентським, і пропрем'єрським доведеться вкотре опановувати урок, незасвоєний свого часу, - урок опозиції.