Російські школярі цьогоріч отримали новий підручник з історії своєї країни. Навряд чи його автори брали до уваги висновки спільної групи учених з Києва та Москви, покликаної, аби врешті-решт "узгодити наше минуле". Ба більше, навряд чи колектив, який працював над згаданим опусом, має щось спільного з історичною наукою, позаяк чим-чим, але об'єктивністю, притаманною для музи Кліо, там і не пахне.

Якщо говорити про конкретику, то нам, українцям, звичайно, ближчі ті сторінки, які трактують справді волею-неволею спільний шлях сусідських народів. "Пошта" вже писала про висновки екс-президента СРСР Міхаїла Горбачова, який вважає Голодомор 1932 - 1933 років наслідком стихії та неврожаю. Щось схоже дізнаються і нинішні учні російських шкіл, прочитавши новий підручник. А ще їм скажуть про вправного державного менеджера Іо­сіфа Сталіна і про те, що Катинський розстріл польських військовополонених був... помстою за таке ж поводження з полоненими червоноармійцями часів совєтсько-польської війни.

У наукових середовищах, дотичних до минулого, такі підходи вже встигли назвати "історичною політикою". Кажуть також, що вони мають право на існування, позаяк притаманні посттоталітарним  країнам, які досі послуговувалися історичними вправами апологетів імперського центру. А ще кажуть, що "історична політика" є доволі ефективним інструментом консолідації визволених націй, а деякі зміщення акцентів - зовсім несуттєві, порівняно з головною метою: подолати відчуття меншовартості вчорашніх рабів, дати їм героїку минувшини, таким чином сподвигнути на побудову власних осель.

Воно, звичайно, так. Утім, навіщо шукати тріску в чужому (наприклад, російському) оці, коли у власному - ціла колода. Абсолютно не применшую заслуг нинішнього державного провідництва у царині відновлення історичної правди, зокрема, його наполегливих зусиль для визнання того ж Голодомору світом чи реабілітації вояків УПА. Але по­літикам дозволено говорити "по максимуму", вдаватися до пропаганди. Гірше, коли політику сприймають за керівництво до дії історики чи педагоги.

Тут, мабуть, варто згадати, кого змушують Богу молитися і що з того виходить. Хрестоматійний приклад - "помаранчеве диво на Майдані" у підручнику з новітньої історії, який побачив світ одразу ж після відомих подій осені 2004 - зими 2005-го.

Якби ж то історичні нісенітниці залишалися лише на папері. Біда в іншому: вони, з одного боку, здобувають купу ревних сповідувачів, і рівно ж - категоричну поставу тих, хто має дещо інші погляди, історичну пам'ять або ж переконання. І замість того, аби поєднувати спільноту довкола понять-констант, поглиблюють прірву конфлікту.

Мабуть, варто залишити кесарям кесареве, а історикам - історію.