У нашому приватному будинку мене мають за мудру, передбачливу і врівноважену людину. Зі мною радяться, майже завжди вітаються, зважують на кожне моє слово, сказане просто так, як, приміром, про кота-байстрюка, знайденого навесні із зашморгом на шиї. А онуки вуйка Федора якось на людях заявили, що не будуть банкірами чи звичайними бандитами, а хочуть стати... І назвали моє ім'я та по батькові.

Отак і приходить вона, земна слава. І розвію балачки кокетливих акторів "мильних" серіалів, що слава дуже обтяжує. Хіба, може, чиясь. Що­правда, я не можу довше хвилини розмовляти з чужими жінками, робити ранкову гімнастику на балконі чи ходити до загальної лазні. Люди, знаєте, відразу зауважують.

Між іншим, я не дуже піклувався про цей надзвичайний авторитет. І справа випадку, що став ще більш зразковим і гідним наслідування. Просто якось увечері, реагуючи на зовнішні й внутрішні обставини, вирішив, що зранку запишуся на курси удосконалення фотографів. Дуже вони мене приваблювали своєю серйоз­ністю - дворічні з вечірніми заняттями.

Слово моє, як криця: записався і закінчив з відзнакою. А оце недавно подав документи до автошколи. І завантажив вечори корисним ділом. Машини, правда, не маю, та вона й не потрібна. Щоправда, якийсь бевзь пустив у дворі буйду, що я розробив таємну операцію з викрадення джипа у гінеколога з п'ятого під'їзду. І приступив, мовляв, до реалізації проекту. Мабуть, він сам і поширив чутку. Із заздрощів. Бо ніц не має поваги у жінок, а чоло­віки взагалі мають його за "урода".

Щиро кажучи, мій авторитет на початку заходів із самовдосконалення теж хитнувся. Дехто запідозрив у мені збоченця, мовляв, чому це він вчиться, коли всі нормальні люди нині купують дипломи й атестати. Навіть анонімка надійшла на курси, коли я освоював фотосправу. Перевірте, писалося, чи знає він, що у нього немає фотоапарата і що він - агроном з міського зеленого господарства, де треба розумітися на якостях гною, а не "зупиняти мить". Мене врятувало, що за науку я заплатив наперед, а на заняттях нас було всього троє. Решту за неповний курс, звісно, ніхто не хотів віддавати.

Першим мою тягу до самовдосконалення зрозумів і віддав їй належне вуйко Федір. Він купив у вуличного букініста повну енциклопедію, завіз її до гаража, і тепер щовечора у його залізній буді, як у виборчому штабі радикалів, не гасне вогник. Вивчив уже до літери "г". Переконаний, що на життя, хвала Богу, вистачить. А як забракне, візьметься за орфографію української мови. Тепер вона що не область - своя. Є навіть районні варіанти.

Потім захворіла на неврастенію Елеонора Митридатівна з третього поверху. Як тільки її випустили з дурдому, вона влаштувалася в казино продавати увечері морозиво. Говорила, що після лікарні не дуже хотіла міняти обстановку, до якої призвичаїлась, на щось незвикле.

Старий слюсар Гайдук з другої квартири у теплу пору року забивав до зір у дворі "козла". А як прийшли холоди і стали короткі дні, подався на заробітки до Польщі. І оженився там. Подейкують, схилявся навіть до зміни громадянства, але провидінню захотілося, щоб він завалив іспит на знання тамтешньої історії - під час його складання зайве тішився з того, що Богдан Хмельницький у 1648-му взяв Львів і декого посадив на палю. Депортували як злісного нелегала.

Стисло кажучи, за якийсь рік-півтора увесь наш під'їзд поринув у науку, культуру і пригодницький авантюризм. Тепер у нас немає навіть най­більш замшілих пенсіонерів, які б сиділи вечорами і хвалилися невиліковними хворобами.

Поступово рух перекинувся на інші під'їзди. Ниньки розмови у дворі про дива нейрохі­рургії та уфології такі ж звичні і невимушені, як колись балачки про опеньки чи парламентські дебати.

Мене часом запитують, як мені вдалося прищепити нашому людству таку яскраву любов до пізнання світу. Що ж, я з цього не роблю секрету. Більше того, зізнаюся, що нічого не прищеплював. Просто першим знайшов вихід. Коли добродії поверхом вище при­дбали піаніно, я легковажно подумав, що їм просто ніде ставити квіти. Для музикування, думалося, можна було би завести і дешевший баян. Та коли їхній вундеркінд Ромчик почав розучувати гаму до мажор, зрозумів: життя буде напруженим. Як зауважили, я часто тут згадував вечори. Так, це час, коли зліталися до нього музи. А спочатку ж справляв враження нормального хлопчиська. І, за ідеєю, мав би бути таким, як всі діти, - дивився б по комп'ютеру порнофільми, пив би на перервах у школі пиво, кидав би під ноги перехожим петарди... А тут, бач, вродилося ганьбище покоління. Подавай йому форте і піано. Але більше форте.

Ввечері, коли я поклявся вступити на курси фотографів, наш Моцарт заглибився у "школу Ніколаєва". Вуйко Федір узяв до рук енциклопедію на першій сонаті Клементі. Елеонору Митридатівну погубила третя. Нині ми вже маємо "Осінню пісню" Петра Ілліча Чайковського. Під неї у нашому під'їзді розлучилося одне міцне подружжя. А кульгавий Зеник кинув удома навіть кульбаку і переховується десь у нетрях Бескидів.

Якщо процес розвиватиметься і далі, а Ромчиків тато не порубає інструмента, відомщу. О, у гніві я страшний - за власний кошт придбаю концертний барабан і подарую людям, що живуть над Ромчиковим помешканням. У них там підростає юний упир. Побачимо, чия візьме.