Чи вважаєте ви, що в Україні преса має достатньо свободи?

У минулорічному рейтингу свободи преси, який традиційно укладає міжнародна організація “Репортери без кордонів”, Україна опустилася на 41-шу сходинку. З 90-го місця 2009 року ми “приземлилися” одразу на 131-шу позицію. Далі тільки Білорусь і країни Центральної Азії...

Проте довіра до друкованого, а чи мовленого в ефірі слова в більшості населення, особливо середньої та старшої генерацій, традиційно залишається високою. І хоча класичне прислів’я: “Написаного сокирою не вирубаєш” – сьогодні змінило актуальніше: “Набите клавіатурою – не видовбаєш арматурою”, звичайному читачеві чи слухачеві буває все ще дуже не просто відрізнити правдиву інформацію від каламутної, вільну – від тенденційної.

Тож напередодні Всесвітнього дня свободи преси, який відзначатимемо 3 травня, “Пошта” запитує у читачів, чи вважають вони, що в Україні преса має достатньо свободи? 

Гервіг Геллер,
славіст, політичний оглядач країн Східної Європи, журналіст (Австрія):

– Список душителів ЗМІ, який напередодні опублікувала українська спілка журналістів (НСЖУ), безумовно, цікавий і важливий, але передусім із педагогічної точки зору. Треба, я з цим абсолютно згоден, “піарити” таким чином нахабних і неприємних політиків. Але не ці персонажі є головною загрозою для свободи ЗМІ в Україні. Набагато страшнішими є такі структурні моменти: журналісти не можуть з економічних причин зайнятися найважливішими суспільними питаннями; комплексні і дуже потрібні журналістські розслідування, наприклад у галузі медичної чи судової систем або великих корупційних схем, дорого коштують, а також вимагають захисту журналістів, насамперед соціального та правового. І цих коштів у більшості українських видань, звісно ж, немає: це якраз і є серйозним обмеженням свободи слова. Меншою мірою, до речі, це стосується і ЗМІ у країнах Європейського Союзу. Що робити? Порятунок, здається, не тільки в розвитку медійного ринку. Навіть у США з’явився некомерційний фонд “ProPublica”, який платить журналістам саме за суспільно значущі розслідування. Щось схоже було б дуже потрібним і для України.

Катерина Рибачок,
начальник відділу праці Львівської міської ради:

– Я вважаю, що в Україні журналісти мають достатньо свободи, достатньо можливостей висвітлювати в засобах масової інформації реальні потреби, політичну чи економічну ситуацію відкрито. У принципі, щодо тиску або цензури, думаю, що їх нема. Стосовно мене, як споживача інформації, людини, яка слухає радіо, читає газети, дивиться телебачення і орієнтується в деяких економічних питаннях, я не вважаю, що є щось закрите або не так висвітлене. Влада є відкритою, а інформація є доступною.

Ірина Знась,
головний редактор інтернет-видання “Суспільне мовлення в Україні”:

– Якщо подивитися на ситуацію збоку, то все гаразд. Ми, журналісти, як писали, так і пишемо, як порушували гострі проблеми, так і порушуємо. Але змінилася атмосфера, змінилося ставлення до журналістів та їхніх текстів. І суть не в тому, що ми вже не можемо поставити будь-яке запитання будь-якому чиновникові, а в тому, що нам у відповідь можуть просто нагрубити або ж “не почути”. А за часті “незручні” питання видання можуть перестати допускати на певного роду заходи, і оце вже є несвобода. Українська журналістика часто є заручником власників видань. А оскільки в нашій країні немає чесного бізнесу, то не може бути чесної та дійсно вільної журналістики, яку не смикатимуть у питаннях, що писати, а що ні. Саме тому редактори чи власники тепер посилаються на поняття самоцензури, яка насправді є просто замовчуванням.

Єгор Соболєв,
координатор незалежного бюро журналістських розслідувань “Свідомо”:

 – Чесно кажучи, свобода – це та річ, якої ніколи не буде забагато. Знаєте, це як чисте повітря, сонце, усі завжди прагнуть мати їх більше. З часом не змінюється те, що є люди, які постійно утискають свою свободу. Це не тільки олігархічні клани чи влада, причин може бути безліч. Вихід із проблеми буде настільки ефективним, наскільки журналісти готові виборювати цю свободу. І цей показник коливається щодня, не можна однозначно сказати: “Ось є свобода, ось її нема”. До прикладу, нещодавно журналісти відстояли редактора “Kyiv Post”, тут свободи стало трохи більше. А в той же час “Газета по-київськи” вкотре не вийшла, хоча повинна була, – свободи, очевидно, стало менше. Свобода завжди коливатиметься від того, яка зі сторін активніша: та, що тисне, чи та, що виборює. І з останньою в Україні серйозні проблеми.

Юрій Вовкогон,
магістр політології:

– У нас свободи преси нема, і нікого це вже давно не дивує. Нема її не через цілеспрямований державний терор, як у Росії чи Білорусі, і не через комічні спроби залякування окремих журналістів-активістів-блогерів, а через загальноотуплюючий корупційний застій суспільства. У нас навіть нема змісту притісняти якісь потенційні протестні ЗМІ, бо їхні матеріали загубляться в “білому шумі” шоубізнесових сенсацій та анекдотів. Більшість провідних ЗМІ і так є у власності панівних олігархічних груп, локальні – животіють за рахунок проплачених матеріалів. Серйозна аналітика може читатись тільки людьми, які і так все розуміють.

У такій системі журналістові не надто хочеться бути “першим борцем за свободу” і зіпсувати своє життя, пустивши голос правди у безодню байдужості. “Масових навернень журналістів до свободи” можна сподіватись хіба під час потужних суспільних рухів, як ми вже бачили під час “України без Кучми” чи Помаранчевої революції.

Тарас Антошевський,
директор Релігійно-інформаційної служби України:

– Свобода – це поняття відносне. Щодо одних держав у нас свобода є, щодо інших – нема. Але чого в нас є найменше – відповідальності за цю свободу слова.. І щоби не говорили, на мою думку,  сьогодні в Україні можна сказати публічно те, що хто вважає за необхідне, якщо не через пресу, то через соціальні мережі. Інша річ, що з ним може статися пізніше. Але кожна свобода тягне за собою відповідальність. У нас відповідальності набагато менше ніж свободи.