З роками в Україні все більше людей готові витрачати шалені гроші, аби облаштувати свою квартиру в стилі ретро, мати у приватній колекції картину відомого художника або ж хизуватися іконою кінця ХVІІ століття, привезеною з Москви... Найкращий антикварний ринок в Україні є у Києві, на другому місці - Львів і його сім крамниць з артефактами.
Яскравим прикладом вінтажоманії є шарм львівських кав'ярень: австрійські стільці, старі столики, швейні машинки та креденси. Понад 90 % усього, що становить їх інтер'єр, куплене в місцевих антикварних крамницях. Та незважаючи на позірну доступність львівського антикваріату, ця галузь вкрита вуаллю загадковості та має легкий присмак напівлегальності. Причому не лише у Львові чи в Україні, а й в усьому світі. Аби дізнатися більше про антикварну кухню, "Пошта" звернулася до профільних крамниць, продавці та власники яких лише підтвердили стереотипне уявлення про утаємниченість світу вінтажних речей. Вони навідріз відмовлялися говорити з журналістом або ж настирливо просили не називати своїх прізвищ.
У крамницю до пана Богдана часто навідуються відомі люди, а іноді й високі чиновники приїжджають з Києва в пошуках старовини. Їхні імена антиквар називати відмовився, побоюючись втратити заможних клієнтів. Оскільки ціни у таких закладах чималенькі, то й клієнти, відповідно, на вагу золота. Антиквари пригадують, як з острахом робили свої перші кроки в цій галузі, через дефіцитність речей боялися накликати на себе злодіїв та "надто пильних" правоохоронців. Перші колекції ховали в підвалах і перед тим, як показати комусь, кілька разів перевіряли клієнта. У такий спосіб коло обраних потроху розширювалося...
- Кожен з покупців шукає щось своє, зазвичай, вишукані меблі, - коментує директор львівської антикварної крамниці пан Богдан. - Тут навіть важко виокремити тих, хто колекціонує. Усі люди з різних сфер. Єдине, що їх об'єднує, - це, власне, і є любов до вінтажних речей. У нашій країні антикварний бізнес узагалі на низькому рівні через війни, які понівечили коштовні речі, тому наразі маємо маленький вибір. Серед тих меблів, що вдалося зберегти, найдорожчими є речі в стилі ампір, готичні та бідермаєр. Але навіть якщо ви готові викласти потрібну суму, то все одно обладнати всю кімнату в одному стилі майже не можливо...
Відкладання речей для "своїх" - норма антикварного бізнесу. Якщо до крамниці потрапляє антикваріат, яким цікавиться постійний клієнт, то насамперед покажуть йому. Коли ж клієнт відмовиться, то річ потрапляє на вітрину для широкого загалу.
Незважаючи на те, що кількість старих речей на ринку постійно зменшується, оскільки вони потрапляють у приватні колекції, а подекуди й просто знищуються, бізнес не занепадає, а навпаки - процвітає! Пояснити легко тим, що це чи не єдина галузь, у якій час працює на користь. Адже кожне десятиліття для антикваріату, це, подекуди, десятки тисяч доларів. Пан Богдан пригадує, як на початку дев'яностих до крамниці прийшли люди з картиною Івана Труша.
- Їм терміново потрібні були гроші, - каже директор магазину. - От вони й вирішили виставити картину на продаж. Тоді за неї запросили 500 доларів - ціна була абсолютно прийнятна. Якби ж вони принесли картину сьогодні, то, безперечно, мали б у кишені 30 тисяч доларів!
90 % антикварних продажів у світі відбувається завдяки роботі аукціонів "Крісті" та "Сотбіс" (останній уперше запропонував провести у нашій країні свій аукціон навесні цього року). Та в Україні ця традиція наразі не приживається. Антиквари вважають, що причина - знову ж таки маленький вибір речей. Окрім того, кожна спроба аукціону провалюється, оскільки ніхто не бажає "світити обличчям" - ані продавець, ані покупець. Пані Наталя, директор антикварної крамниці у центрі Львова, пригадує гіркий досвід участі в аукціонах.
- Нас запросили до участі з української філії російського аукціоннного дому "Геліс", - коментує пані Наталя. - Ми виставили три речі, але жодна так і не продалася. Тож надалі від таких експериментів відмовилися.
Проте думку про низьку цінність речей жінка відкидає і скромно називає свою крамницю найкращою в Україні. Щоправда, на тлі інших крамниць вона справді вирізняється. Якщо в інших антикварних магазинчиках речі зазвичай розставлені хаотично, приміщення більше нагадує захаращене горище, а найдорожчий предмет коштує 10 тисяч гривень, то крамниця пані Наталі нагадує музей, окраса якого - московська ікона ХVІІ століття з цінником "121 тисяча гривень"(!). Директор запевняє, що не мине й місяця, як ікону куплять, але тільки тому, що вона справді дуже цінна.
- У цілому ж цей бізнес хвилеподібний - немає сезону продажу чи застою, - продовжує пані Наталя. - Взагалі недоцільно такі магазини порівнювати зі звичайними, де влітку йде пиво, а взимку чай. Тут значно складніше передбачити...
Проблемою останніх років стала масова підробка старовини. Все частіше фальсифікат приносять на продаж, запевняючи, що це оригінал. Майстернішими стають підробки ювелірних виробів, де ставлять пробу старого зразка. На щастя, на таку дію є своя протидія - фахівці, що в змозі відрізнити оригінал від фальшивки. Куди важче із живописом. Та антикварна спільнота неохоче ділиться секретами своєї справи. Щорічний обіг найменшої антикварної крамниці - таємниця за сімома замками.