Як мала б виглядати “Маґодзяна фея”?

Якби таку ляльку робила я, то, напевно, спробувала би надати їй схожості з відомою львівською лялькаркою Інною Івасюк. Адже саме Інна повернула, а радше, ввела у свідомість сучасних львів’ян, поняття “маґодза”. А разом із ним і саме слово, яким на Поділлі в давнину називали ляльку, виготовлену для дитини мамою чи бабусею із того, що було під рукою.

На виставці авторських ляльок Інни Івасюк у галереї “Зелена канапа” “Маґодзяна фея”, на рукаві якої іронічний ярлик “Без ГМО” (інакше кажучи – все природне, автентичне), теж багатьом нагадує саму художницю – таку романтичну, мрійливу і водночас самодостатню, якій чужі поради для створення її власного світу – зайві.

Звиклі до постійних інтерпретацій цією авторкою (з метою одержання більш яскравих та емоційних образів) традиційного народного строю, експозицією у “Зеленій канапі” будуть вражені. Проте однозначно – не розчаровані. Інна Івасюк показала не лише цілком нову колекцію ляльок, а й у новому для неї ключі. Взявши за основу фотоальбом, який ретельно вела її прабабуся, художниця  почала робити своїх маґодз у ретростилі, який у її виконанні зазвучав, попри гумор та доброзичливу іронію, яких не пошкодувала для своїх героїв, справді сучасно. Саме тому “Майже ідеальний мужчина” у червоній краватці та квітчастій сорочці від “Кавальї” дуже нагадав персону сучасного знаного львівського живописця; капелюшок на голівці лялькової “Першої леді” мав відповідник на голові присутньої на відкритті виставки дружини львівського мера Катерини Садової; а “Кавова фея” видалася майже органічною для середовища запеклих львівських кавоманів, до яких майже повним складом належить і редакція “Львівської пошти”.

Як сказала про Інну Івасюк директор “Зеленої канапи” Олеся Домарадзька, ця художниця  є творцем, що постійно прогресує і щодо стилістики, і щодо якості самих ляльок (до речі, її маґодзи сьогодні впевнено стоять на ногах, у них гнуться руки і ноги). А головне “переосмислюючи саму форму маґодз завдяки високій мистецькій освіті і через образотворчість наочно демонструючи прогрес людства”, вона наповнює їх таким великим душевним теплом, що всі персонажі видаються не тільки ефектними, а й живими не менше, ніж ми з вами.
Уважно розглядаючи експоновані маґодзи, я раптом помітила ту, про яку чула від Інни колись давно – чи не найдорожчу для неї, одну із перших її ляльок – “Настрій” (яку вона раніше ніколи не виставляла) – зшиту нашвидкуруч ляльку із двома обличчями, де одне тішиться, а інше сумує. Та й в експозиції ця лялька жила не самостійно, а її тримала під пахвою маґодза-байкерка, що перебувала у компанії лялькового байкера-чоловіка.

“Можливо, ця байкерка –  я. Така, якою могла б бути чи колись зможу стати, – засміялася на запитання “Пошти” Інна Івасюк. – Адже колись спробувала поїздити на мотоциклі по стадіону і закохалася до безтями в цей транспортний засіб. Відтоді маю ще одну божевільну мрію – колись-таки мотоцикл для себе придбати. Але оскільки ця затія потребує багато грошей, а я все, що можу, залишаю у магазинах тканин та фурнітури, то гасаю на шаленій швидкості тільки в уяві та у снах. Хочеться думати, що наразі...”