Батько року

Другого вересня 2009 р. офіцер відділу планування центру оперативної та територіальної оборони Територіального управління Західного оперативного командування Ігор Іваницький в автомобілі прийняв пологи у своєї дружини Оксани. Чоловік миттєво оцінив ситуацію і не розгубився. Його присутність при народженні третьої дитини у цій ситуації дуже допомогла, і невдовзі новонароджена дівчинка вже була в його руках. Згодом майор привіз породіллю до обласного перинатального центру, що на вул. Дж. Вашингтона. Тепер в родині чотири доні - Соломія, Вероніка, Анастасія та наймолодша Марія. Подружжя Іваницьких, яке мешкає у с. Збиранка Жовківського району, цього року отримало ордер на трикімнатне помешкання у Львові на вул. Стрийській.

Доброчинець року

На початку 2009 року громадянка Канади, дружина одного із найпомітніших канадських художників­українців, журналіста, письменника Мирона Левицького - Галина Горюн­Левицька подарувала Національному музею у Львові надзвичайно цікавий архів та 119 унікальних малярських творів, які у ці новорічні дні виставлені для огляду. 77 із представлених творів належать пензлю її чоловіка та 42 пензлю дев'ятнадцяти інших митців: Василя і Миколи Кричевських, Олекси Грищенка, Якова Гніздовського, Любослава Гуцалюка, Миколи Неділка та інших художників (твори яких Галина Горюн­Левицька збирала впродовж свого життя як з огляду їхньої майстерності, так і за обов'язкової умови зумисного замовчування цих талановитих митців в історії українського мистецтва). Після Митрополита Андрея Шептицького це вперше приватна особа зробила такий щедрий дар цьому музею. Фахівці також наголошують, що йдеться про найбільший арт­подарунок не лише у рамках Львова, а й України.

лікарі року

Кажуть, що хороший лікар має надати кваліфіковану допомогу в будьяких умовах: на дорозі, у горах тощо. Але щоб оперувати у... темряві - це щось на грані фантастики. Але хірургам Центру трансплантації Львівської обласної клінічної лікарні доводилося пересаджувати нирку при світлі ліхтарика. "На одному операційному столі під наркозом, підключена до апарата штучної вентиляції легень лежала мати, в якої забрали одну нирку, - розповідає професор Ігор Кобза. - На другому - готували до операції доньку. І у найвідповідальнішу мить вимкнули світло". Приблизно годинупівтори хірурги оперували при світлі ліхтаря. Уся бригада працювала, у прямому розумінні, не покладаючи рук. Апарати штучної вентиляції легень, до яких були підключені і мати, і донька, без електрики не працюють, тож їх перевели на ручний режим роботи. Хтось із хірургів відразу ввімкнув ліхтарик, яким перевіряють реакцію зіниць на світло, а тоді принесли потужніший. Усю найделікатнішу роботу медики виконали при світлі ліхтаря. З моменту, відколи "Пошта" опублікувала матеріал "Ліхтар і... скальпель", минув майже рік. Пацієнтки (і мама, і донька) почуваються нормально і, мабуть, не знають, у яких надскладних умовах їх оперували. А хірургів, які працювали в екстремальних умовах, читачі газети вважають асами і героями.

місіонер року

Після 36літнього єпископства в Аргентині і згуртування там великої української громади, вісім років тому останній живий учасник ІІ Ватиканського Собору, владика Андрій Сапеляк повернувся в Україну, але не на Галичину. З 2001 року в самісінькому центрі України, Верхньодніпровську, за сто кілометрів від Дніпропетровська, владика, якому цього року виповнилося дев'яносто, катехізує дітей і відкриває слово Боже їхнім батькам, на десятиліття відлученим від української традиції та віри. В цьому невеликому містечку владика разом з 87річним братом, о. Василем Сапеляком, заснували також і церкву, до якої з кожним роком приходить все більше і більше людей...

ОХоронець року

Сьогодні у Львові мало, мабуть, знайдеться людей, які люблять наше місто всупереч усьому: байдужості інших, невідворотним змінам, спротиву тих, від кого залежить його завтрашнє обличчя. Андрій Салюк саме такий. Він не лише любить Львів, він знає кожен його камінчик і намагається цей камінчик відвоювати у тих, кому байдуже, кому не вигідно... Андрій Салюк очолює Львівську обласну організацію Українського товариства охорони пам'яток історії та культури. І охороняє їх невтомно та послідовно. Навіть тоді, коли, здавалося б, мали б опуститися руки. Те, що обличчя Львова спотворюється не так швидко, як могло б, ми дякуємо і йому.

Прорив року

24річний Василь Кобін стрімко увірвався в когорту українських топ­гравців. Вихованець закарпатського футболу в таборі "Карпат" з'явився влітку 2006го, щойно "зеленобілі" повернулися до Вищої ліги чемпіонату України. І одразу ж став не лише гравцем основного складу, а й одним з лідерів львівської команди. В червні 2009 р. він підписав новий контракт з "Карпатами", а вже через кілька днів опинився в донецькому "Шахтарі". Для багатьох здалося, що там він загубиться серед чисельної бразильської діаспори, тим більше, що донеччани брали цього гравця як можливу заміну Даріо Срні, одному з найкращих легіонерів в Україні. Проте Василь продемонстрував, що піднявся на ще більший рівень. І дебют у збірній був абсолютно не випадковим. На футбольному полі Василь вирізняється перш за все своїми швидкісними та бійцівськими якостями. Для нього апріорі не існує суперника, якого не можна обіграти. В кожному матчі він бореться з першої до останньої хвилини і завжди веде своїх партнерів вперед, до перемоги. Сильною стороною Кобіна є також добре поставлений удар та вміння віддати довгу, а головне, точну передачу партнеру. А ще він вирізняється справжнім універсалізмом. І за це його полюбили на теренах усієї України, і коли в розмові між собою уболівальники говорять "Вася", усі чудово розуміють, про кого йдеться.