У райцентрі, що на 43 роки старший від Львова, програють квартири і виграють чемпіонати

Городок найкраще приїздити, мабуть, улітку. Адже місто зусібіч оточене ставами, в яких водиться риба, на їхніх берегах можна засмагати. Зрештою, цей факт і вирізняє місто з­поміж інших населених пунктів Львівщини - система свого часу зведених оборонних валів і ставів перетворює Городок на штучний острів. Але мешканці "Грудека ягеллонського" або "Грудека соляного" люблять своє місто не за це. Точніше, не тільки за це. У чому особливий колорит Городка і як його жителі проганяють зі своїх осель і сердець невдачі, про дешеве таксі, білосніжних лебедів, ковбасу, насіння соняшника, про місцевих олігархів і поетів - у нашому репортажі з міста­острова.

- Панунцю, дозвольте пройти, - саме так часто звертаються одна до одної городківчанки літнього віку, прошкуючи торговими рядами на ринку або віднедавна й у супермаркеті, який гордо зведено у центрі міста і котрий ґаздині не мають сили волі оминути, щоби бодай просто не зайти. Так, західна форма торговельної системи "бери що хочеш, але каса попереду" докотилась і до галицьких маленьких містечок.

Звісно, люди тут ще тільки звикають, адаптуються до елементів європейського облаштування устрою життя. Хоча Європою, у розумінні достатку і рівня культури, у Городку, чесно кажучи, не дуже й пахне. Сходом з його філософією медитації і самозаглибленими пізнаннями сутності - тим паче. Городок, якщо спробувати дефініційно окреслити його природу, має у собі щось насамперед в силу геополітики українсько­польське, пансько­селянське, а у візуальному плані ошатнонеприбране.

Візитівкою міста є його природні ресурси - стави і парки. Перших кілька, других - трішки менше. Найбільший парк міста - Старий парк - слугує городянам територією для відзначення розмаїтих свят - релігійних, державних, днів народжень, ювілеїв та інших "гойра". Празник у місті - на Івана Купала. Тоді Старий парк перетворюється на феєрично­різнокольорову масу з артистів, танцюристів, русалок, нептунів, а заодно яток з шашликами і горілкою. Грайливий настрій тих, хто сюди зазирне, підкріплюється відтак пристойним марнотратством... Отак щорічно 67 липня усі без винятку городківчани на добу стають шукачами папороті, що цвіте. Як не дивно, але дехто іноді... її знаходить.

Традиція - справа забуття і пам'яті, говорять у Городку. І їх, традиції, тут уміють шанувати. Ще одним обов'язковим ритуалом мешканців цього міста, а саме чоловічої, чи то пак сильної, його частини є відвідування футбольних баталій на місцевому стадіоні. Як правило, у такі недільні пополудні випивається незліченна кількість бочок пива і вилускуються цілі міхи соняшникового насіння. Чоловіки, ясна річ, цікавляться футбольними першостями району й області. Однак, крім того, вони не забувають залишати трохи грошви й у букмекерській конторі, ставлячи на різні там "манчестери" і "ювентуси". Більшості городківчан поза всяким сумнівом відома історія про місцевого працівника пункту обміну валют, який, будучи неабияким поціновувачем спортивної гри "номер один" і того разу твердо переконаним у перемозі однієї з команд, поставив на кін суму, взяту в борг із каси кантора, свого місця роботи, і програв усе до копійки. Наступного дня довелося думати, як ото продати квартиру, що йому батьки подарували нещодавно на весілля.

Якщо говорити про спорт, то Городок нині (до речі, як і вчора) - це кузня шахістів. Зо два десятки років тому наставник Микола Матвієнко (нині він очолює відділ молоді і спорту у райдержадміністрації) заразив інтелектуальною недугою чималу когорту хлопчиків і дівчаток з дитсадка, де він викладав специфіку гри у шахи. Зараз місто може похвалитися чемпіонами України, Європи, призерами світових чемпіонатів й інших серйозних турнірів. До речі, пан Матвієнко за сумісництвом і досі в одному з дошкільних закладів Городка вчить малечу, де Е2, а де Е4.

Інший вид спорту, гирьовий - теж тут на висоті. Тренер гирьовиків Володимир Яким'як - місцева знаменитість. Спортсменові зараз понад 70, і лише три роки тому він став чемпіоном світу серед ветеранів. Ще варто буде зазначити, що ті чи інші види спорту в Городку мають чималу фінансову допомогу місцевих олігархів. Городоцькі багатії не шкодують грошових знаків на підтримку здорового способу життя, а відтак описомілюстрацією меценатства періодично рясніють сторінки районного часопису "Народна думка".

Принагідно наголосимо, що городоцька газета минулоріч стала в області найкращою (із 23х) "районкою". Головний редактор газети Мирослав Малахівський очолює ще й місцеве літературно­мистецьке об'єднання "Джерело", в якому гуртуються поети і взагалі творчі люди різного віку. Поява поетичної студії в Городку свого часу була обумовлена абсолютною історичною необхідністю. Схильність до ліричного опоетизування буднів, а не лише свого емоційного стану, пов'язаного із закоханістю, прослідковується у городківчан уже давно. Про це свідчать хоча б найрізноманітніші квіткові композиції біля осель місцевих аборигенів. Що під вікнами хат тільки не росте - словесний перелік назв рослин аж ніяк не відобразить веселкового водограю фантазії городоцьких ґазд.

А тепер про політику. А як без неї? Нині без цього "чуда" нікуди. Щоби не образити чи, не дай Боже, не принизити честі та гідності котроїсь політичної сили, не згадаємо... жодної. Втім, неодмінно хочеться наголосити, що у Городку популярні майже всі з нинішніх і рейтингових загалом у країні згідно із соцмоніторингами партій і громадських організацій. Чи не кожен городківчанин вважає за потрібне, якщо не вступити до партійних лав, то принаймні тією чи іншою мірою бути дотичним до "штабу" районної організації. Як помічник депутата, наприклад. У періоди різних численних виборчих перегонів у місті то тут, то там стояли намети із символіками оранжевих, синіх, малинових, білих, червоних, зелених і жовтих кольорів. Для міста це було справжнім святом барв, особливо якщо врахувати, що в тих наметах безкоштовно роздавали перехожим, окрім іншого, прапорці. Але, то ідеологічні особливості партій для городківчан, здається, першої скрипки майже не грають, і патріотизм городківчан радше стихійний, ніж свідомий.

Трішки історичної ретроспективи. Частенько у Городку бував Іван Франко - у гостях в іншого відомого письменника Леся Мартовича, який у той час працював у цьому місті на посаді помічника адвоката і винаймав тут помешкання (тепер у цьому будинку районна бібліотека). Також Каменяра поєднувала тут дружба зі священиком Василем Загаєвичем, який мав парафію у близько розташованому від Городка селі Вовчухи. У 1901 році на Зелені свята у цих Вовчухах заслаб дяк, тож "Апостола" прихожанам тоді читав сам Франко. На честь цих подій на місці колишньої плебанії відкрито пам'ятну стелу, де пліч­о­пліч стоять Франко і його друг священик.

Що ж стосується невеселих аспектів Каменярової сторінки життя у Городку, то окремі документи вказують на те, що на виборах (і тоді були вибори!) Іван Франко як соціалдемократ у цьому місті набрав жалюгідно малу кількість голосів, у результаті програвши своєму опонентові. Крім того, одного разу, рибалячи на тутешніх водоймах, письменник ледь не втопився у ставі. За іншими ж історичними джерелами знаходимо, що саме у Городку Франкові категорично відмовила одна з його трьох любовей.

Сьогодні амурних бувальщин і небилиць на Городоччині теж вистачає. Як, приміром, історійка про те, як одній вередливій жіночці набридло, що кожного року на 8 Березня чоловік дарував їй цукерки чи інші солодощі. Тож, сказавши благовірному усе, що вона думає про його однобокість у виборі продуктів (саме так вона висловилася), панянка наступного разу у презент отримала... ковбасу, скручену у форму вісімки. Найцікавіше, що це не засмутило жінку, радше навпаки. Однак відтоді вона уже точно знала, що у її чоловіка щонайменше аж ніяк не бідна уява.

Узагалі закохані парочки полюбляють прогулюватись у Городку в уже згаданому вище Старому парку, а також біля ставів годувати хлібом лебедів. До речі, ці білі пернаті часто­густо навіть не відлітають, як прийнято, у теплі краї. Місцева преса, посилаючись на коментарі екологів, орнітологів й інших спеціалістів, називає це феноменом. Народ тим часом любується лебедямикрасенями у різні пори року.

Зважаючи на географічне розміщення вулиць, адміністративних будівель, приватних особняків, городів, дерев, кущів і квітів у Городку, можна зробити висновок, що місто не компактне, а (якщо це антонім) - довге. Вздовж траси, яка пролягає між Львовом і Польщею, Городок займає приблизно 10 кілометрів. Проте для міщан це не проблема. Вони, поперше, майже всі мають велосипеди. А подруге, вже кілька років у місті працюють дві фірми із замовлення таксі, де тариф одинєдиний - "з будьякої точки Городка у будьяку іншу точку Городка - 10 гривень".

Промисловий ринок "Острів" - окрема тема розмови. На цій гамірній площі увесь Городок у всій своїй неприкритій міщанській і своєрідній красі. Чого варта фраза: "Беріть ці парфуми, вони дуже хороші, запевняю вас. Уже всі наші базарні взяли... І хвалять". Ринковим працівникам, як вони розповідають, імпонує тостпобажання: "Щоб у тебе завжди були він, вона і воно. Він - долар, вона - гривня і воно - євро".

Зрештою, ця начебто мрія витає по багатьох городоцьких обійстях. Тут, мабуть, як і у всіх українських невеликих (про мегаполіси зараз не йдеться) містах і селах цінують поняття "родина". Також тут споконвіків культивується повага і шанобливе ставлення до праці на землі. Що ж стосується не землі, а, скажемо так, хмар і хмаринок, то у Городку, як написав би поет, уміють кохати до солодкого болю і покидати без сліз. Це все правда: приїздіть і переконаєтеся.