З початком повномасштабного вторгнення громадяни відкрили для себе нову Україну. Та й самі українці за два останніх роки змінилися. Мовиться про стійкість і гнучкість, згуртованість і солідарність. Ми навчилися співпереживати, підтримувати один одного.

«Як народ ми чітко усвідомили, що таке своя держава. Колись ми вважали, що має бути хтось, хто має нас захищати. Ставилися до держави, як до сервісу. Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, ми радше стали співтворцями держави, – акцентує «Львівській Пошті» Оксана Дащаківська, керівниця офісу Міжнародного фонду «Відродження», політологиня. – Ми вже не очікуємо, що вона має щось зробити. Розуміємо, що вона залежить від нас, від обов’язку кожного з нас. Якщо колись українці полюбляли казати, мовляв, від нас нічого не залежить, то зараз є чітке розуміння – від кожного з нас залежить».

– У кожного свої уроки та висновки. Зупинюся на тому, чого ми навчилися як народ та активні представники громадянського суспільства. 

Громадянське суспільство продемонструвало гнучкість, ми навчилися ділитися досвідами та обмінюватися ідеями. Немає такого, що, мовляв, у вас не виходило, а в мене вийде краще. Зараз намагаємося щось робити разом. І тоді обов’язково все вийде. Кажу про громадські організації, аналітичні центри. Є чітке розуміння мети, яка попереду. 

Є розуміння, що співпраця дає нам більше, що ми від неї виграємо. Скажімо, коли на ту чи ту бригаду на фронті збирають кошти різні волонтерські фонди. Так швидше й ефективніше. Це приклад, який свідчить, що співпраця дає більше. Ще важливо, що громадські організації вчаться балансувати між реагуванням і стратегічним професійним розвитком.

До перемоги докладатися має кожен і кожна на будь-якому місці, де б ти не був і щоб ти не робив

Як народ ми чітко усвідомили, що таке своя держава. Колись ми вважали, що має бути хтось, хто має нас захищати. Ми до держави ставилися, як до сервісу. Це популярна думка, що держава має надавати сервіси. У нас були класичні патріархальні уявлення про державу, що вона має бути твоїм патроном, що все має тобі дати.

Коли ж розпочалося повномасштабне вторгнення, ми радше стали співтворцями держави. Ми вже не маємо до неї очікувань, що вона має щось зробити. Ми вже є співтворці держави. Ми розуміємо, що вона залежить від нас, від обов’язку кожного українця. 

Якщо колись українці полюбляли казати, мовляв, від нас нічого не залежить, то з початком повномасштабного вторгнення громадяни зрозуміли, що від кожного з нас залежить. 

– Якщо не наша держава, то чужа. А чужа на взагалі не влаштовує. Ми добре розуміємо, що чужа держава для нас означає смерть. 

Варто зауважити, що будь-які зміни, які стосуються суспільств, не є такими швидкими, як здаються одразу. Після 2014-го українці вірили, що механізми люстрації допоможуть, але… І зараз ми знову повертатимемось до цього діалогу: хто, як і коли. Насамперед це стосується колаборантів. 

Ми маємо переосмислювати, скажімо, що для нас гідна або неналежна праця. Тому зміни не бувають швидкими. Цеглинки закладалися 30 років. Всі ці 30 років також були важливими. Вони якраз давали шанс зростати цьому поколінню, зростати тим громадянам, які тепер знають ціну держави.

Також це пов’язано з розвитком демократичних інститутів. Ми бачимо, що українці свідомі, що маємо мати представницьку владу, ми маємо вірити у вибори. Якщо ми у них не віримо, то ми йдемо на Майдан. І це для нас поволі, але стало певною цінністю. Ми розумію, що ті, кого ми обирали, представляють нас. Вони для нас, а не ми для них. 

І власне українці зрозуміли: у нас не так вже й погано, ми найкраща країна у світі. Скажімо, з бюрократією у нас не такі проблеми, як у німців. З медициною також можна швидко дати собі раду. Наші школи дають добрі знання. Діти, які виїхали, навчалися і за кордоном, і онлайн в українській школі. Загалом ми побачили, що сервіси, якість послуг і державні, і недержавні, є достатньо розвинуті. Отож, Україну з початком повномасштабного вторгнення громадяни самі для себе перевідкрили. 

Громадянське суспільство продемонструвало гнучкість, ми навчилися ділитися досвідами та обмінюватися ідеями

Також важливим є те, що ми маємо розуміння гідності. Ми маємо дуже різні досвіди, але як країна маємо досвід суспільної гідності, власної гідності. Ми знаємо, що ця гідність несе зі собою і солідарність. Зокрема, належною є допомога внутрішньо переміщеним особам, допомагаємо ветеранам, ми просто допомагаємо один одному. Певна: ця солідарність зараз є якнайвищою. 

– Маємо широкий набір цінних поведінкових змін. Вірю, що з згодом це буде перекладатися в наші інституційні правила і норми поведінки. Ми здобули простір виражати себе. Ми здобули себе як громадян України, як співтворців цієї країни, а не споживача послуг. Власне важливою є солідарність громадян – свій за свого. Ми знаємо як і чим можемо допомогти. Ми навчилися співпереживати, ми навчилися підтримувати один одного.

– Насамперед стійкості. Зокрема, як у цих умовах ми існуємо. Діти народжуються, учні ходять до школи, люди ходять на роботу. Бізнеси працюють, банківська система не впала. 

Власне стійкість українців захоплює світ. Іноземці подивовані, як в умовах енергетичної кризи, постійних тривог, обстрілів ракетами та «шахедами», українці зібрані, вміють дати собі раду і знають, що мають робити. Фермери сіють щойно поля розміновують, збирають зерно. Українці побачили, яка ми важлива країна і для світу. Ми усвідомили наскільки ми важливі в глобальному вимірі. 

Також знову згадаю демократію. Демократія – це свобода. Світ розуміє, що ми захищаємо свою, але і їхню свободу та демократію. Авторитарний режим воює проти демократичних цінностей. Мовляв, як це так, що країна, яка обрала демократичні цінності, змогла стати більш успішною за них. Вони не можуть нам це пробачити.

– Є військові, які на фронті. Ти вижив, або не вижив. Ти відвоював, ти втримався, ти повернувся. Для них дуже важливо мати відчуття доброго здорового тилу, який дає їм розуміння, що вони роблять все правильно. І такий тил є.

Окрім цих військових, є ветерани, які повернулися з фронту додому. Це військові, які мають ампутації, які на лікуванні у медзакладах, які не можуть повернутися на фронт, але й не можуть знайти свого місця вдома. І це зовсім інший світ і інші досвіди. 

Як країна маємо досвід суспільної гідності, власної гідності. Ми знаємо, що ця гідність несе зі собою і солідарність

Є люди, які волонтерять, для яких війна також свій світ. Вони живуть у відносно мирних містах, але щодня працюють задля допомоги воїнам. Вони живуть війною. Вони дуже добре розуміють, якщо вони не допоможуть там, лінія фронту зрушиться сюди. 

А є люди, які намагаються зберегти своє відчуття нормальності – жити своє життя, ходити на каву, виставки, в кіно. Вони кажуть: а хіба не за це воюють хлопці? І за це також воюють захисники і захисниці. 

Певна: має бути розуміння, що війна є, до перемоги докладатися має кожен і кожна на будь-якому місці, де б ти не був і щоб ти не робив. Чи це буде волонтерка, чи це будуть кошти. В Україні за ці два роки виникло багато підприємницьких стартапів, які шиють одяг для бійців, які займаються консервацією, яка йде на фронт. 

Якщо повертатися до запитання про різні світи. Так, вони є. Є різні досвіди. Досвіди обумовлюють нові бульбашки. Не можна, аби ці світи замкнулися. Нам потрібно, щоб військові знали, що діти ходять до школи, але і щоб діти знали, що триває війна. Не може бути так, що хтось закриває очі і в нього все добре. Так не буде. 

Потрібно вміти жити у цих реальностях, мати між ними зв’язки. Так, потрібно мати час на себе, адже пам’ятаймо про ментальне здоров’я. Ця стійкість в нас є, бо ми знайшли рецепт цієї стійкості. 

– Це можуть бути люди, які мають відчуття різних реальностей. Це може бути влада, священник, лідери думок. Важливою є комунікацію, проговорення тих чи інших питань і проблем. Дуже важливо, аби ми проговорювали все, що ми відчуваємо. Кожен із нас має розуміти: я співтворець своєї держави.

Маю таке відчуття, що ми впораємося і в нас не буде великого травматичного падіння, яке було після Другої світової війни. Чому? Українці проговорюють досвіди. Це дуже важливо. 

Наше суспільство буде складатися з ветеранів і наше завдання жити з цим. І приймати правильні рішення і кроки

Важливо, що у нас на першому році повномасштабного вторгнення з’явилися мистецькі твори про війну. А мистецтво – це одна з форм проговорення. У нас є виставки і вистави про війну. Респект письменникам Сергію Жадану і Андрію Любці! 

– Міжнародному фонду «Відродження» за честь допомагати Україні в часі війни. І це дуже відповідально. Ми завжди підтримували, підтримуємо і будемо підтримувати Україну та українців. На початку повномасштабного вторгнення ми насамперед почали допомагати волонтерським організаціям, які допомагали фронту. Зокрема, серед наших партнерів були фонд «Повернись живим», Фонд Сергія Притули, чимало інших волонтерських організацій. 

Також маємо програму і напрям, який стосується підтримки міжнародної солідарності з Україною. Україні потрібні зв’язки з глобальним півднем, зокрема з Латинською Америкою та Африкою. Ми допомагаємо в тому числі здобувати амбасадорів України там. 

Ми також працюємо над тим, аби наше відновлення не було простою відбудовою. Важливо, аби були людиноцентричні громади, людиноцентричні сервіси. Ми велику увагу приділяємо тому, аби люди були залучені в процеси відновлення. А відновлення були засновані на розумних рішеннях і орієнтувалися на людей. Скажімо, зараз Міжнародний фонд «Відродження» підтримує деокуповані громади, аби вони мати якісне і розумне відновлення.

Українцям варто пам’ятати те, що тут будуть великі можливості для зростання. Певна: амбітні повернуться

Окрім цього, наш акцент і на підтримку ветеранських організацій, які працюють задля інтеграції ветеранів, аби захисники і захисниці знайшли себе у мирному житті. Досвід 2014-2015 років і демобілізованих ветеранів свідчить, що бізнеси були готові підлаштовуватися і вчити ветеранів. І зараз бізнеси готові створювати робочі місця для ветеранів. 

– Так, добрий. Добре й те, що самі ветерани та їхні родини засновують різні бізнеси. Це один із інструментів інтеграції захисників і захисниць у мирне життя. Наші партнери ГО «Простір можливостей» мають ідею кейс-менеджерів. Мовиться про осіб, які супроводжуватимуть шлях ветерана щодо його інтеграції. 

Активною і дуже багато для ветеранів робить громадська організація «Принцип». Можливостей для ветеранів буде багато. Маємо широке поле для креативу, для творчості і для реалізації тих чи інших задумів та проєктів. Я оптимістична у цьому сенсі. Наше суспільство буде складатися з ветеранів і наше завдання жити з цим. І приймати правильні рішення і кроки. 

– Львів для закордонних партнерів є відносно безпечним містом. Львів був, є і буде візиткою картою країни і його роль в час повномасштабного вторгнення ще більше посилилася. Львів логістично близько до кордону. 

Важливо, що в часі війни на Львівщині є два потужні реабілітаційні центри для українців – Національний реабілітаційний Центр НЕЗЛАМНІ (UNBROKEN) та клініка Superhumans Center. 

Важливо, що місто приймає внутрішньо переміщених осіб. Важливо, що місто Лева проводить Конгрес культури, на який приїздять лідери думок. Важливо, що у Львові проводять Форум видавців. 

Важливо, на Львівщині активні потужні волонтерські ініціативи. Львів у свій спосіб має свою відповідь на війну. Для іноземних громадян тут можна відносно безпечно доторкнутися до досвідів війни. Певна, що Львів і Львівщина гідно впоралися зі своєю роллю в часі війни. 

– Маю запитання до тебе як до політологині. Останнім часом в Україні активно заговорили про ймовірні вибори в Україні у 2024 році. Це реально і чи це на часі, коли в країні триває війна, коли так багато людей на фронті, коли мільйони виїхали за кордон?

– Найбільші громадські організації країни підписали заяву, в якій акцентують про недоцільність виборів в часі війни. Зокрема до цієї заяви долучився і Міжнародний фонд «Відродження». Як політологиня маю застереження щодо проведення виборів під час війни.

Вибори – це змагальність різного роду позицій. А змагальність будь-яка призводить до додаткового рівня бульбашок про які ми вже говорили. Змагальність потребує публічних майданчиків і належної дискусії. 

В умовах війни багато питань залишаються поза зором громадян та політиків. Ми не можемо адекватно зараз вести дискусію. Питання виборів означає питання свободи голосу для кожного та кожної. Як зараз забезпечити можливості цієї свободи? Як ми будемо визначати? Українці в росії, яких насильно вивезли, мають право голосу, порівняно з переселенцями, які в Німеччині? Як ми можемо гарантувати їм це право? А військові. 

Львів і Львівщина гідно впоралися зі своєю роллю в часі війни

Вибори – це і питання по спостереження, це доступ до інформації. Виникає багато запитань, на які складно знайти відповіді. І ще. Вибори мають відбуватися за кошти з Державного бюджету. Країна, яка воює, має кошти на вибори? Ні. Ті ж виборчі комісії потребують великих витрат. Отож, вибори під час війни – це ризик. 

– Люди хочуть жити там, де їм комфортно. Потрібно не втрачати зв'язок з людьми, які виїхали. З ними потрібно комунікувати щодо їхнього повернення. Вони мають розуміти, що вони не повернуться в країну, з якої вони виїхали. Вони повернуться в іншу країну, з іншими досвідами. Головне, що зараз потрібно робити – це підтримувати зв'язок, комунікувати, залучати до процесів, які є в країні. Звісно, повернуться не всі. Поза тим, українцям варто пам’ятати й те, що тут будуть великі можливості для зростання. Певна: амбітні повернуться. 

– Для мене важливою зараз є рольова модель мами. Мами, яка вміє говорити зі своїми дітьми про те, що відбувається в країні, яка вміє все чітко пояснити, яка веде до школи і творить для дітей середовище нормальності, в якому вони можуть зростати здоровими. Для мене важливою є та турбота, яку ми навчилися проявляти один до одного. Той, хто ту турботу проявляє, вміє турбуватися про себе, дбає про іншого, ось це для мене важливо. 

– Що для тебе буде повноцінною перемогою України? Чи віриш ти в перемогу?

– Ми не можемо не вірити в перемогу. Звісно, що я вірю! Українці дуже сильні цією вірою. Перемога обов’язково буде! Віра у перемогу – це також і те, що нас тримає. Це наша стійкість. 

– Насамперед важливі люди, з якими ми спілкуємося. Важливо бути в середовищі своїх людей. Важливо проживати своє життя, проживати радощі. Нехай і маленькі, але мати ті радості.