Сильний духом, незламний і працьовитий

фото: Альона Николаєвич

Бути Героєм та водночас неймовірно скромною людиною. Бути молодим, але мати чітко сформовані особисту позицію та бачення світу. Пробути два роки у полоні бойовиків, але залишитись незламним… Усе це можна сказати про молодого 29-річного бійця Тараса Колодія, який родом зі села Канафости (Самбірщина). Він “кіборг”, який служив у складі 80-тої десантно-штурмової бригади. У 2015-ому потрапив у полон. Після двох років боротьби він повернувся додому та продовжив свою історію вже на західних теренах, на рідній Львівщині.

Сьогодні знаємо багато історій українських воїнів: що спонукало їх залишити рідний дім, крізь яке пекло довелось пройти та що допомагало не здаватись. Втім менше уваги звертаємо на труднощі, які з’являються перед ними після довгоочікуваного повернення з війни: наявність належної реабілітації, взаємне порозуміння з соціумом і найголовніше – пошук нового “себе”.

“Львівська Пошта” вже неодноразово розповідала про те, як складались долі українських захисників після війни. Сьогодні ми поспілкувались з гордістю Львівщини, “кіборгом” Тарасом Колодієм, який вже близько року розвиває власну справу, працює на мініфермі. Познайомимось з ним разом!

Мама не відпускала… другого сина

Тарасове “запрошення” на війну прийшло у серпні 2014 року. Та хлопець розповідає – хотів піти і раніше, без повістки. Втім не хотів сипати ще більше солі на рану мамi, пані Галинi. Справа в тому, що у травні цього ж року на захист України став її інший син, Богдан.

“Скажу чесно: я чекав своєї повістки до армії. Розумів, що це мій обов’язок. З самого початку всю ситуацію з Росією хотіли списати на мирний референдум. Але ж усі розуміли що миром й далеко не пахне. Буцімто “сусід” зазіхнув на територію нашої держави. В усього є свої межі. Тоді йшлось про Україну. Якщо у неї є кордони, значить на них ніхто не має зазіхати. Це один iз моїх основних життєвих принципів: я не беру чужого і не дозволю, щоб взяли моє”, – розповідає “Львівській Пошті” Тарас Колодій.

Якщо людина боїться ризикнути – вона боїться насамперед розвиватись

Коли прийшла повістка, хлопець мав доказ для мами про те, що мусить йти. Втім, мама не хотіла миритись з цим. Почала з’ясовувати, чи дійсно можуть мобілізувати відразу двох її дітей. Хтось із знайомих їй підказав, що є можливість запобігти від’їзду Тараса. Але син зупинив її та попросив цього не робити.

“Я потрапив до нашої львівської 80-ої окремої десантно-штурмової бригади. Після підготовки на полігоні, у листопаді, я з побратимами попрямував до Донецької області. Там був спершу у Костянтинівці, а потім перевели до Пісків”, – згадує захисник.

Крім цього, Тарас Колодій захищав Україну в одній із найгарячіших точок української визвольної війни – Донецькому аеропорту. 21 січня 2015 року хлопець потрапив у полон ворожої армії, де пробув майже два роки свого життя…

23 місяці у полоні

Оборона Донецького летовища тривала 242 дні. 46 десантників, серед яких і Тарас Колодій, доєднались до інших “кіборгів”. У січні, після захоплення бойовиками “ДНР” аеропорту, у полон потрапили 12 українських “кіборгів”. Не пощастило і нашому Героєві. До червня 2016 року українських полонених тримали у приміщенні колишньої Служби безпеки України.

“У перші дні полону бойовики знущалися з нас фізично, трохи менше морально. Потім усе змінилось – розпочали конкретний моральний тиск. Словами тебе поступово намагались знищити”, – наголошує “кіборг”.

Буду радий кожному замовленню. Я доставляю курей сам, тому відповідаю за їх якість

Хлопців били металевими трубами або ж дерев’яними брусами – що під руку попаде. Все тіло було покрите синцями. Крім того, Тарасові розбили голову. Щодня хлопців змушували виконувати тяжку чорну роботу – до прикладу вантажили метал. Годували їх два рази в день, а деколи дозволяли зателефонувати додому.

Розраджували розмови зі співкамерниками, серед яких був земляк Орест Петришин. Тим часом у Львові родичі хлопців об’єднались та боролись за повернення хлопців додому. Ця боротьба, зокрема для Тараса Колодія, тривала 23 місяці. Ореста визволили трішки раніше. Завдяки обміну полоненими, 18 грудня 2016 року, Тарас повернувся до рідних...

Мініферма – нова сторінка життя

“Коли прийшов з війни, то проходив курси реабілітації. Крім того, більше спілкувався зі знайомими. Одні з них займались фермерством. Вони трохи надихнули мене, я подумав, що непогано було б розпочати якусь власну справу”, – веде далі співрозмовник.

Минулого літа Тарас поїхав у село Макунів, що на Мостищині. Це мала батьківщина його батьків. Туди він їздив на канікули, коли був малим. Співрозмовник зазначає, коли приїхав до села – здивувався. Помітив, що з села усі виїжджають і воно поступово “вимирає”.

“Мене це засмутило. Тому вирішив трохи пожити в Макуневі. Там працював і вирішив там запустити свою мініферму з вирощення курей на натуральних кормах. Усі жителі села раділи цьому. З села не їхали, а навпаки – поверталися туди”, – додає Тарас Колодій.

Зі слів співрозмовника, перші місяці було складно. В основному тому, що ще не знав що і до чого, вчився новому ремеслу. Тоді багато часу приділяв спілкуванню з тими людьми, які вже знаються у цій справі. І додає: дуже вдячний молодшому братові, Володимиру, за підтримку. Брати працюють на фермі разом з першого дня і до сьогодні. Поки що такою командою справляються.

“Звісно, що є певні труднощі. Натуральні корми, які ми використовуємо, дещо дорожчі за хімічні. Частково тому, що сам термін вирощування бройлерів таким способом довший, а значить корму треба більше. Якщо на масштабних фермах для цього потрібно 45 днів, то нам потрібно цілих три місяці, щоб виростити курей. Сам корм в основному складається з кукурудзи та пшениці”, – розповідає фермер.

Після повернення з місця, де постійний шум, постріли та вибухи, Тарасу хотілося тиші, спокою і водночас розвитку

Тарас Колодій зазначає, що мініферма – це своєрідна реабілітація для нього. Після повернення з місця, де постійний шум, постріли та вибухи, хотілося тиші, спокою і водночас розвитку. У випадку з львівським “кіборгом” це стала власна справа.

“Знайти себе після війни важливо. Не можна точно сказати, скільки часу займуть ці пошуки. В кожного по-різному. Можу розповісти з власного досвіду. Після війни я став набагато серйознішим. Можливо, частково завдяки полону. Я мав над чим задуматись весь цей час. Як на мене, вирішальним фактором у цьому “пошуку” є бажання. Будь-яка людина, яка чогось щиро хоче – робить все для здійснення свого бажання чи навіть мрії. Зупинити може лише страх. Але, як на мене, найбільшим страхом для людини має бути бажання не ризикувати. Якщо людина боїться ризикнути – вона боїться насамперед розвиватись”, – пояснює співрозмовник.

В планах молодого фермера – розширення власної справи. Та каже, що для цього потрібно щодня працювати, не покладаючи рук. Сьогодні хлопець не лише вирощує курей та доглядає за ними, а й самотужки розвозить замовлення своїм клієнтам. Тарас збирає замовлення за день або ж два дні наперед. Каже, що готує курей до продажу лише коли збере усі замовлення, а тому у свіжості м’яса можна не сумніватись. Вартість м’яса становить 70 грн/кг, а середня вага однієї птиці – до 3 кілограмів.

“Буду радий кожному замовленню. Я доставляю курей сам, тому відповідаю за їх якість”, – наголошує Тарас Колодій.

Підтримати справу фермера-початківця та поласувати натуральним м’ясом птиці можна звернувшись безпосередньо до Тараса Колодія за номером телефону: (098)-427-14-28

фото: Діана Кормухіна
Тарас Колодій – учасник бойових дій в зоні АТО (ООС). Народився 1 жовтня 1990 року в селі Канафости Самбірського району Львівської області.

Проходив військову службу в складі 80-тої бригади. Брав участь в антитерористичній операції з 11 листопада 2014 року по 21 січня 2015 року.

У Донецькому аеропорті перебував з 6 січня 2015 року по 21 січня цього ж року. Далі – полон. Визволили у грудні 2016 року.

На війні отримав черепно-мозкову травму закритого типу з контузією.

Орест Петришин, учасник бойових дій, боєць Національної гвардії України (2014-2015 рр.):

– З Тарасом ми познайомилися у Донецьку. Тоді ми разом були у полоні бойовиків. Щоправда, я потрапив у полон при виході з Дебальцевого (лютий, 2015 року). А Тарас потрапив у лапи загарбників після захоплення Донецького аеропорту (січень 2015 року). Досі пам’ятаю, що то була неділя… Тоді мене та інших хлопців привезли у Донецьк. Там були ще 60 полонених. Упродовж наступних кількох днів ми більш-менш перезнайомилися. Львівських хлопців було двоє чи троє. Але серед них був Тарас. Моя перша думка про нього? Він був дуже спокійним, урівноваженим. З ним ми були в одній камері, а ще їздили разом на різні роботи. Тому постійно спілкувались, роззнайомлювались. Тарас виявився досить спортивним хлопцем. Поки перебували у камері, намагалися підтримувати себе у формі: віджимались, виконували різні фізичні вправи. Робили це досить таємно, щоб не побачили бойовики. Старалися не здаватись навіть попри переживання та харчування, яке було відверто “не ахті”. Можна давати собі раду навіть у полоні. Головне – мати бажання! Бажання це взагалі дуже важлива річ. Зокрема, після повернення з війни. Адже загубитись у нашому складному світі дуже легко. Тим паче, коли ти повернувся з фронту, з абсолютно іншого середовища. Потрібно хотіти чимось займатись, щоб у голову банально не лізли дурні думки. Я тішуся за усіх своїх побратимів, які мають таке бажання і за Тараса теж. На щастя, більшість із тих, з ким я стояв пліч-о-пліч на сторожі східних кордонів, знайшли себе у цивільному житті. Хтось повернувся до колишньої роботи, хтось продовжив військову справу. І це класно. Головне – хотіти!

Марія Петришин, волонтерка, керівниця Першого українського жіночого ветеранського простору ReHub:

– Коли чую питання про Тараса Колодія, то мимоволі повертаюсь до тих часів, коли ми визволяли його з полону… В той час рятували ще й Ореста Петришина та інших хлопців. Ми об’єдналися з усіма їхніми матерями, зокрема і з мамою Тараса, пані Галею. Якось так складалося, що ми найчастіше зустрічались саме вдома у родини Колодіїв. Що мене приємно вразило? Там завжди було по-домашньому затишно. Коли б ти не прийшов. Мама Тараса завжди по-материнському старалась нас пригостити то варениками, то ще якимись смаколиками. Можливо, атмосфера цих зустрічей була настільки особливою, бо ми мали спільні переживання. Це неабияк об’єднує людей. А можливо, таку атмосферу створювали самі господарі. Бо пані Галя Колодій неймовірно щира і добра людина. Я пам’ятаю усі її сльози та переживання. Попри це вона не здавалась і до останнього вірила в повернення сина. Не дивно, що й Тарас сьогодні є таким, яким він є. Яблуко від яблуньки ж не далеко падає. Він дуже скромний та тихий хлопець. Але водночас сильний духом та незламний. Мене це завжди у ньому вражало. Цієї виваженості варто повчитися усім людям. Сьогодні і Тарас, і Орест, і усі-усі наші захисники є Героями! Я відчуваю велику гордість за них! Незалежно від того, як вони дають собі раду в житті після війни. Та ще більше я пишаюсь, коли вони знаходять те, що їх запалює до руху. До прикладу, в Тараса це ферма. Він великий молодець! Я вірю, що колись це вже буде не мініферма, а великий успішний бізнес. Він гідний цього, навіть попри те, що він такий юний…

Олег Синютка, парламентар, колишній очільник Львівщини:

– Питання адаптації – ключова тема для військовослужбовців, які повернулися з зони бойових дій. Найважливіше, аби хлопці не зневірились, не шукали розради в чарці, а повернулись до мирного життя. Хтось знаходить натхнення в спорті, і наші військовослужбовці показують передові результати на Іграх Нескорених, що дуже тішить. Адже вони стають прикладом для своїх побратимів. Інші – розпочинають власну бізнес-справу. Звісно, що вони не професійні підприємці і трапляються випадки, коли все з першого разу не вдається, але це не привід розчаровуватись і опускати руки. Приємно, що на Львівщині є яскраві приклади бізнесу учасників АТО. Все, що в моїх силах, я обов’язково допоможу, це навіть не обговорюється. Для мене кожен, хто відважився і став на захист своєї рідної землі – заслуговує пошани та визнання. І нe важливі звання: чи це солдат, чи генерал, чи доброволець. Знаєте, ця війна виховала ціле чоловіче покоління: мужнє, сильне і однозначно налаштоване на перемогу. Я в це вірю.

коментарі відсутні

Для того щоб залишити коментар необхідно увійти