– Нині через засилля туризму така глибока і глобальна традиція втрачається. Маю з чим порівняти: спогади з дитинства, коли святкувати Різдво було заборонено, коли ходили колядувати з батьками, спогади з часів великих масових вертепів із мого студентства, коли було національне відродження 90-их. Нині коляда має більш локальний характер, більше колядуємо в родинах. Насправді, на Різдво не буде чуда, якщо сам цього не прагнеш: як підготуєшся до свята чи зробиш вертеп, чи вивчиш нову коляду. Нам, львів’янам, важко оцінити все, що маємо. Коли до мене приїжджали друзі з Криму, ходили з нами колядувати, то не вірили, що так може бути: в яку хату не зайдеш – накриті столи, наче нас чекають. Кажу, а чому не може? Та це ж Різдво! Для людей, які живуть не у Львові, не в Галичині, це вдивовижу. Ми вже сприймаємо як норму те, що в інших викликає надзвичайні враження. Для нас щось неймовірного було б, якби не було Святого вечора, колядників. Нам треба це не тільки берегти, а й продовжувати. Щороку перед Різдвом закликаю вивчати коляди – старі, нові, бо, звичайно, і «Нова радість», і «Бог предвічний», і «Тут же тут» мають звучати, але є багато українських колядок, щедрівок, які уже майже втрачені. І зараз я дуже тішуся з того, що люди, які збираються ходити з колядами і не тільки, починають їх вивчати, прагнуть дивувати інших. Торік я поширила в соцмережах одну малознану коляду, яку ми співали в Товаристві Лева, і я рада, що дуже багато людей її вивчили. Я отримала дуже гарний відгук, побачила, наскільки це живо, наскільки охоче люди вивчають коляди. Українська пісня, зокрема щедрівка і коляда, це бездонне море, в яке треба пірнати і занурювати наших дітей, внуків, правнуків, тобто передати ці традиції, щоб і для них це було нормою. Ба більше, я знаю чудові сучасні коляди і щедрівки, наприклад Богдана Стельмаха. Кожна культура повинна розвиватися. Вишивка розвивається, мова розвивається, прикраси розвиваються, і колядка та щедрівка повинні розвиватися. Треба вивчати нові твори, популяризувати нові інтерпретації, створювати імпровізації, які відповідають нинішнім життєвим ритмам. І коли готуєшся, а відтак на Різдво представляєш нові коляди, нові щедрівки, це дуже важливе для духу Різдва, бо це як відродження нашого минулого, так і запорука майбутнього нашої культури. А де, як не у Львові, маємо про це подбати? Що заважає відчувати дух і настрій Різдва – духовні лінощі. Як підготуєшся до Різдва – так його і проведеш, як проведеш – так і відчуєш. Їсти і пити ми можемо цілий рік, маємо для цього різні оказії. Можна й поспівати – є різні фестивалі. Але коляда вирізняється своїм духом співу, здатністю відроджувати щось важливе всередині нас. Для настрою Різдва у нашому місті останніми роками дуже багато значать львівські виконавці, наші зірки, які організовують дуже гарні та якісні концерти, вистави, постановки. Насправді це вже стало важливою традицією: щороку повинен відбутися різдвяний концерт «Піккардійської терції», щороку має бути концерт і коляда з Оксаною Мухою та чимало інших. Цього року до різдвяного туру Оксана Муха випустила «Колядки і щедрівки від Оксани Мухи», які продаватимуть на її концертах. І це дасть поштовх до пізнання нових українських коляд і щедрівок. Мені нічого не бракує в Різдві по-львівськи, бо я живу, як нині кажуть, у теплій ванні, у своєму середовищі, яке витворила моя робота. До мене приходять люди, які цікавляться українським, які люблять українське, приїжджають люди не тільки з усієї України, зі всього світу. Але це ті люди, які прагнуть пізнати нашу культуру. І в Різдво у мене така сама ситуація – у мене стільки колядників, стільки колядуємо ми з родиною, з друзями, що просто не впоруюся з цим потоком. Дуже мені подобається хода звіздарів та парад вертепів. А от ярмарок навпроти оперного театру не надто тішить. Ярмарок – це дуже добре, але мені здається, що для нього можна було б знайти інше місце. Наприклад, коло Порохової вежі є величезна алея, там би це було доречніше. А тут, перед оперним – одним із найгарніших європейських театрів, де відкривається така чудова перспектива, ставити дерев’яні хатинки з не дуже якісним крамом?.. Якби там ще якісна продукція була… Насправді запах вина та ковбаси, дешеві китайські сувеніри нівелюють свято. Краще зробити тут красиву ілюмінацію і красиву перспективу. Щоб можна було прогулятися до оперного, як було заведено у львів’ян колись. А зараз там навіть зайвий раз не хочеться проходити. Не можна перетворювати місто на суцільний ярмарок, «суцільну ковбасу і вино», бо не в цьому свято – свято створює коляда!

– У якихось загальноміських святкуваннях Різдва ніколи участі не брав, але знаю, що наші люди на свята дуже люблять гуртуватися, спільно співати колядок. Це відбувається і біля церков, і на площі Ринок, і в самому центрі на проспекті Свободи. Звісно, для того, щоб це було цікаво, масово, гучно, аби всі відчували дух Різдва, повинна бути організованість, добре спланована режисура. Мені вже відомо, що у Львові діятимуть спеціально організовані майданчики, і там відбуватиметься не одне святкове різдвяне дійство. Та насправді це все не так важливо. Самі люди повинні прагнути того духу Різдва, він повинен бути в серцях і душах кожного з нас! Коли ми його впустимо до себе, з добрим серцем сядемо за стіл, шануватимемо традиції, гарно заколядуємо, то й радісніше, святковіше і трепетніше стане. До святкування Різдва всі ми маємо підходити світло, свідомо, зріло, тоді й свято набере обертів, значущості. А ось чого не хочеться точно, то щоб прославляння Христа проходило через юрби п’яних людей, які наче й знають колядки, але між куплетами дозволяють собі нецензурну лайку. На жаль, таке спостерігаємо досить часто… Моє святкування Різдва завжди проходить у колі родини. Це час, коли усій сім’ї можна приділити удосталь часу, якого так не вистачає впродовж року. Коли стемніє, усі разом збираємося за столом. Спочатку спільна молитва, далі частування 12 стравами, згодом – колядки. Усе традиційно і по-домашньому. У різдвяний час прославляти Христа маємо через колядки. За нагоди на спільну коляду запрошую всіх 9 січня у театр імені Марії Заньковецької на наш інклюзивний проєкт «Казка на білих лапах»! Разом із незрячими дітьми з цілої України на своїх двох концертах (перший – на 16.00, другий – на 19.00) будемо прагнути, аби всі повернулися в передчуття Різдва очима дитини, відчули дух Різдва, те добро і затишок, які нам можуть подарувати свята. Незрячі всього того не бачать, але дуже добре відчувають. Тож хочемо, аби кожен згадав, як воно було раніше, в дитинстві, що відчував і як чекав Різдва та коляди.

– Хто би що не казав, дух Різдва у Львові живий. Різдво, чи в місті, чи в селі, це переважно родинне свято. І в кожній львівській, кожній галицькій родині є свої звичаї, свої спогади. До цього свята готуються всі – духовно, прибираючи до свят оселю, приготовляючи Святу вечерю чи різдвяну гостину для родини та гостей. Кожен член родини знає, що має робити до свята. Окрім передсвяткової метушні, спогадів про те, як робила бабця, ароматів, які розливаються помешканням, а відтак далі – до сусідів, атмосферу свята створюють коляди, які ми або самі співаємо, або ж вмикаємо у виконанні наших співаків. У нашій родині прикрашають ялинку 6 січня, перед Різдвом, ставлять і дідух, бо це теж частина традиції. Внуки із бабцею та дідом, вбираючи ялинку, згадують, звідки взялася та чи та прикраса, які історії з нею пов’язані. Звичайно, і Святвечір маємо за всіма звичаями: 12 страв, опісля багато колядуємо. Приходять рідні з вертепом, із колядою, ми йдемо до них. Останніми роками додалася традиція кумівського вертепу – у ньому всі комусь кум чи кума. Робимо дві-три репетиції перед святами, а 7 січня куми йдуть із вертепом до знайомих, рідних, а зібрані кошти передають у центр «Джерело» на потреби хворих діток. У Львові також відчувається дух Різдва, причому значно більше, ніж у інших містах України, в яких мені довелося побувати в часі свят. У містах Західної Європи це радше фестиваль, ярмарок, а в нас – саме свято. У Львові дух Різдва помножується парадом звіздарів, фестивалем вертепів. Родинні міні-вертепи, які ходять містом, стають щораз популярнішими, гурти колядників. І дуже тішить, що традиції живуть, що їх розвивають при церквах, в молодіжних організаціях, як-от «Пласт». І навіть те, що зробили в центрі міста ярмарок, додає Львову якогось свого шарму. Він розрахований більше на гостей міста, яких багато на свята, які приїжджають відчути той дух, бо в них удома вже немає тих традицій. Маю багато знайомих на сході України, і для них це дивина, адже в них зустріч Нового року – родинне свято, а Різдво – якісь заходи, дискотеки, додаткові вихідні. У нас, навпаки, Різдво – нагода зібратися родиною, згадати предків, побавитися з дітьми. Мені здається, що нині розвивається саме міська традиція святкування Різдва, яка ввібрала у себе все краще, що було в традиції сільській: колядування по хатах, ходіння з вертепом. Але це набуло нових акцентів, нових форм. Є можливість для здорової конкуренції, тож кожен гурт намагається представити якісь нові коляди, зробити оригінальний вертеп, який розповідає давню історію, але водночас промовляє на злобу дня. Гарна витворилася традиція з парадом вертепів і ходою звіздарів. Можливо, організатори думали не тільки про традицію, а й про те, як привабити туристів. Але вдалося все дуже гарно, і ця традиція житиме в нашому місті, сподіваюся, ще дуже довго. Ще одна дуже гарна львівська традиція, що міського дідуха виносить саме міський голова разом із дітками. Це акція, яка збирає як туристів, так і львів’ян. Так само те, що ходу звіздарів розпочинає міський голова. Що би хто не казав, це дуже трепетно, коли він виходить як господар міста, бо почуваєшся частиною цього міста, частиною великої мільйонної родини. Це дуже інтегрує людей. Дуже хотіла б, щоб ця традиція збереглася незалежно від прізвища міського голови на довгі роки.

– Різдвяні традиції у нас у Львові та назагал в Галичині мають дуже давнє коріння. Львів’яни колядують, влаштовують вечері, збираються родинами. Різдво у нас завжди асоціюється з колядуванням. Слава Богу, в нас ще організовують великі коляди, концерти церковних хорів, які колядують. Живою є традиція вертепів. Є дуже багато молоді, яка організовує вертепи, в моєму храмі завжди чотири-п’ять вертепів, які організовують парафіяни. Дуже приємно бачити, що багато з них мають за мету благодійну діяльність, тобто зібрані кошти переказують на якісь добрі справи. Можливо, менші діти рідше ходять колядувати, але то також як де. Вважаю, що різдвяні традиції у нас ще плекають – з дідухом, з дванадцятьма стравами, з колядами. Можливо, я належу до традиційної львівської спільноти, але я бачу свято в нашому місті і відчуваю цей дух Різдва! В трамваях лунають колядки, люди ходять, співають. Однією з новіших традицій, які гарно прижилися, є те, що пластуни привозять Вифлеємський вогонь. Віднедавна Львів перейняв цю західну традицію різдвяних ярмарків, але це розраховане не так на львів’ян, як на гостей міста. Завжди можна зустріти молодих людей, які колядують у транспорті чи на вулицях міста. І їх, здається, стало більше, зрештою, нині є чимало електронних додатків, у яких можна легко знайти ту чи ту коляду. Популярним стає виконання давніх малознаних коляд. Як на мене, Різдво у Львові досить властиве святкування. А якщо хтось не відчуває свята, то, можливо, тому, що сам не хоче йти колядувати, щось робити для цього.

– Різдво у Львові святкували завжди. Не важливо, коли це було і хто тут жив. Львів узагалі дуже цікаве місто. З дитинства пам’ятаю, коли в радянський час сюди чи то на службу, чи на роботу присилали найбільш відданих комуністів. Але минуло три-п’ять років, і ті вже ходили до місцевих церков, відзначали релігійні свята, відвідували одні одних на празники. Навіть коли до них приходили колядувати, ті тихенько витягали гроші чи пригощали цукерками. Усе було неофіційно, тихо, щоб ніхто не знав і не бачив, хоча й так усі про всіх знали… Пізніше, на початку 90-их років, вертепи і колядники могли все робити більш відкрито. Щоправда, вулицями вони ходили в цивільному, а вже поблизу помешкання швидко перевдягалися. Спокійно, не боячись, із вертепом вулицею ми ходили хіба що в районі Старого Сихова, де жила моя бабця. Різдво – це велике родинне свято, і той дух свята створювали ми самі. Пригадую, як у помешканні бабусі на Різдво спочатку ставили на стіл солому, потім накривали його скатертиною, а потім усі сідали до святкової вечері. Оскільки родина в нас була велика, сіном встеляли усю хату, тож кому не вистачало місця на ліжках, спали на «м’якій» підлозі. Я виріс у такому будинку, де вхідні двері практично не закривалися. Усі ходили одні до одних у гості, разом проводили свята. На українські ми пригощали сусідів кутею, на жидівські вони нас мацою, на католицькі поляки усіх нас гостили своїми наїдками. Тоді жилося більш дружно… Зараз усе не так: більшість не знає, хто живе у нього «над головою» чи «під ногами». Гадаю, якраз через це все, а ще через урбанізацію, через те, що всі ми стали жити в більш глобальному світі, втратилася та радість свят, та таємничість і чарівність Різдва. Люди стали більш практичними, почали частіше робити все на публіку, для показухи. Але повернути дух Різдва Львову можливо! Усе залежить від нас. Коли ми будемо цінувати традиції, впускати колядників до хати – все вийде. У нашій сім’ї якихось особливих звичаїв чи обрядів на Різдво немає. Усе традиційно: кутя, дідух, колядники. Раніше і я часто ходив колядувати. Мав власну постійну роль у вертепі – жида Мошка. Пригадую, як одного разу поблизу тодішнього магазину «Троянда» на площі Підкови дорогою зустріли хлопця в шкіряній курточці. І раптом прозвучали слова: «Що це за вертьоп, що за реліґіозная пропаганда?! Прєкратітє всьо ето!». На ці вислови два наші кремезні хлопці хутко підбігли до молодика, взяли його попід руки і вже хотіли було відвести убік для розмови. Але в той момент хтось втрутився збоку і пояснив, що це все «по ролі». Виявилося, на площі показували дійство. Отже, ми, львів’яни, уміємо захистити себе в будь-який час!

– Оскільки я живу в центрі міста, то маю не найкращі враження про святкову атмосферу. На мою думку, що більше у цей час до Львова приїжджає туристів, то менше відчувається, що вони приїхали саме задля Різдва. Тобто наше Різдво щораз більше нагадує просто якісь зимові свята… Здається, люди просто мають вихідні, і погода трошки подібна на зимову, тож можна весело провести час. Можливо, коли вже буде парад вертепів чи якісь властиво різдвяні заходи, то це трохи додасть відчуття свята. На жаль, ярмарок в центрі міста, який уже став звичним, додає «кічовості». Здається, не має значення, як він називається – різдвяний, великодній чи ще якийсь. Він одноманітний, однотипний, низькопробний… Кілька років тому було чимало реклами в місті для туристів, що в тому чи тому ресторані або кафе можна відсвяткувати Святвечір, відчути смак і дух львівського Різдва. Цього року я ще не чув і не бачив такої реклами. На жаль, коли ми говоримо про вуличні події, наше Різдво перестає бути затишним, багато галасу, але мало коляд… Немає значення, що в когось Святвечір, Різдво, а на вулиці якесь патлате чудо горланить пісні, часто російською, запускає піротехніку… І вмить зникає той затишок Святвечора, коли єдина музика, яку хочеться чути, це музика колядок. На догоду туристам (і не тільки) втрачається наше автентичне. Звичайно, ми маємо ресторани чи заклади харчування, які щось пропонують, але креативу дуже бракує. Та ще й цього року конче треба було затіяти перед святами ремонт перед оперним театром. Тож ця площа, на якій відбувалося багато цікавих подій, закрита. Однак свято в місті є, дух Різдва є! Він живе у храмах, в родинах. Люди збираються за святковими столами, дехто приїжджає здалеку. А для туристів найбільше святкову атмосферу закономірно створюють саме храми, урочисті літургії, різдвяна музика в них. Що б не відбувалося в туристично-комерційній сфері, свято Різдва буде, незважаючи на погоду, на політику, на інші обставини! Але ми маємо розуміти: якщо місто створюватиме умови лише для комерції, але не регламентуватиме якимось чином святкову програму, щоб це було відчуття саме Різдва, а не що інше, то скоро матимемо типову безлику атмосферу, яка використовуватиме нашу архітектуру, але без якогось автентичного чи авторського наповнення.

– Я зазвичай святкую Різдво вдома – у Полтаві, але доводилося відчути і львівське святкування. Зрештою, різдвяні свята не обмежуються одним днем. Мені дуже імпонує той настрій і дух свята, який витає у Львові! Дуже імпонує мені традиція благодійності на Різдво. Як на мене, саме вона живить справжній дух Різдва – благодійні вечері для знедолених, заходи за участі зірок, на яких збирають кошти на благородні цілі. Вражає, як долучаються народні майстри, створюючи цікаві декорації, відроджуючи давні атрибути свята. Як учасники вертепів намагаються створити оригінальні тексти, зробити особливі костюми. Одного разу мені довелося долучитися до різдвяного вертепу, який робили для військового шпиталю. Мене вразило, як актуалізуються образи, як давня традиція живе і знаходить нові втілення. І це у Львові дуже відчувається. Є тяглість поколінь. На святі «В гостях у Василя і Маланки» мені доводилося бачити сучасних українських виконавців, відомих у Львові, які виконують старовинні колядки: хтось у рок-обробках, хтось просто в осучаснених версіях. Вони цінують давні традиції і прагнуть донести до нинішніх слухачів. Як на мене, основа, фундамент Різдва – це бажання ділитися з ближнім духом Різдва, це благодійність. І це справді присутнє у Львові в різноманітних благодійних акціях – як масштабних загальноміських, так і в локальних, навіть родинних. Бажання посадити ще когось за свій різдвяний стіл, поділитися радістю ніколи не буде поза часом.