– Раніше День Збройних сил України був для мене яскравим та кольоровим святом. Сьогодні він наскрізь просякнутий слізьми за пацанами. Але цього дня варто пишатися тим, що у нас є така армія, яка змогла виконати своє завдання, захистити державу, навіть коли влада звела всі її можливості нанівець. Перше, що я зроблю у п’ятницю, – сходжу до церкви, бо багато моїх друзів зараз перебувають на передовій. Попрошу у Бога, щоб їх беріг. А ввечері, ймовірно, зустрінусь із бойовими побратимами. Наші Збройні сили надзвичайно змінились за останні шість років, бо люди зрозуміли, що нам потрібне потужне, добре оснащене військо. А не маленька, необтяжлива армія, яка була у нас раніше. На наш східний кордон зазіхає агресивний сусід. Ми просто зобов’язані вміти захиститись. Найважливіше, що ми пройшли певну модернізацію і свідомості, і оснащення. Але найгірше те, що на наступний рік наша влада знову починає повертатися до Збройних сил України тим місцем, яким вона була повернута 2014 року. Є інформація про те, що немає жодного замовлення на переустаткування військового транспорту. Та я сподіваюсь, що сьогоднішній уряд не буде ставати на ті самі граблі, на які ставали попередні уряди. Ще одна важлива зміна – до армії почали йти ті люди, які точно розуміють свою мету. Вони розуміють всю важливість і водночас небезпеку цієї роботи. Вони розуміють, що більшу частину свого життя вони віддають на боротьбу. Вони вже вмотивовані до бою, до захисту Батьківщини. І це дуже добре. У 2014 році ми були занадто романтичні. Так, ми мали в руках зброю. Але не кожен був готовий вбивати за Україну. І мені здається, що розуміння війни як такої прийшло до українців після трагедії під Волновахою. Тоді усвідомили – це війна! Якщо ти не хочеш бути жертвою, то мусиш бути переможцем. У День Збройних сил України хочеться схилити голову перед сім’ями усіх хлопців та дівчат, чоловіків та жінок, які стали жертвами війни і героями України. Мені дуже шкода, що ціна волі українців насправді така висока…

– Із 2014 року українська армія кардинально змінилася. Головне, що змінилося забезпечення. На початку війни у ЗСУ не було нормального харчування, солдатів не забезпечували належно навіть питною водою. Ще у 2015-ому ми пили воду з річок. Натомість зараз армія забезпечує бійців питною і технічною водою, якісними і смачними харчами. Пригадую, минулого року моєму підрозділу привезли йогурти і ананаси. Знаєте, я впевнена, що гроші в армії почали розподіляти з розумом. Це великий крок вперед. Важливо й те, що змінюється структура армії. Українське військо максимально відходить від радянського зразка. Важливо, що ми переходимо на натівський зразок армії. Завдяки цьому на контрактну службу приходить багато патріотичної молоді зі свіжими ідеями та прагненням перемоги. Ці люди хочуть пов’язати своє життя з військовою справою. А ще до війни люди приходили в армію радше задля матеріального забезпечення. Та все ж радянське минуле залишило слід на українській армії, особливо щодо питань жінок-військових. До прикладу, багато моїх посестер на фронті були снайперками чи гранатометницями, а офіційно вони були військовими кухарками. Ця ситуація змінилася після проєкту Марії Берлінської “Невидимий батальйон”. У межах проєкту зняли фільм, який показували за кордоном, а сама авторка мала зустрічі з керівництвом ЗСУ, і після цього ставлення армії до жінки почало змінюватись: жінок почали ставити на бойові посади. Проте залишились деякі проблеми з офіційними посадами для жінок-військових, які мали би обіймати чоловічі “посади”. Сьогодні українки дедалі частіше вступають до військових академій і обирають для себе військо. Маю досвід спілкування з військовими з-за кордону. Після цього можу сказати: нам є куди рости, потрібно активно розвиватись далі, ми рухаємось у правильному напрямку. Та для обміну досвідом нашим військовим бракує знання іноземних мов. Небагато українських солдатів володіють кількома мовами, і це ускладнює контакт із іноземцями. Але сьогодні для офіцерів є чимало програм для вивчення мов. Сподіваюсь, незабаром такі програми будуть і для рядових солдатів. Медицина української армії також перейшла на натівський стандарт. Військо забезпечене відповідними аптечками з американськими чи канадськими препаратами. Ці аптечки насправді недешеві. Їхня вартість становить приблизно 5000 гривень. Та перебирати закордонний досвід військової медицини було потрібно ще раніше, у 2014 році. Для мене найбільше свято, пов’язане з військом, – це 14 жовтня. Хоча й розумію людей, які святкують День Збройних сил, і ми вітаємо один одного в цей день, адже кожен хоче мати своє професійне свято.

– Зрозуміти, чи відбулись зміни за п’ять років у Збройних силах України насправді дуже просто. Порівняйте, як був екіпірований український солдат у 2014 році, і скільки оснащення є сьогодні. Надсучасні шоломи, тактичні навушники – цього раніше просто не було! І якість також змінилась. Звісно, що у кращий бік, але деколи бувають недопрацювання. Скажімо, модель якогось екіпірування продумають класно, а от шиють його не з зовсім добрих тканин. Все дійсно зросло у своєму ґатунку на кілька рівнів, і це добре! Змінилося і ставлення людей. У 2014 – 2015 роках мовилось про просто голий патріотизм, щиру мотивацію і бажання. Зараз відсотків 20 військових йдуть на схід заради того, аби тупо заробити грошей… Тішить, що ми йдемо у напрямку НАТО. Та ми лише на півдорозі. Тут теж дуже легко все пояснити на простому прикладі. Військові австралійці чи американці отримують по вісім-десять комплектів форми на рік. У нас далеко не так. У плані озброєння ми теж лишились десь на рівні “совдепу”, зокрема маю на увазі стрілецьку, масову зброю. Бо з високоточною зброєю ситуація краща. Найболючіше, що американцям чи австралійцям набагато цінніші люди, а не машини чи зброя. У нас все з точністю до навпаки. Якщо щось трапиться з технікою, наприклад, зіб’ється приціл, то з кого будуть стягувати кошти за це? Зі солдата! Це не нормально. І таке ставлення треба змінювати. Нам завжди є куди удосконалюватися.

– День Збройних сил для мене – привід зустрітися з бойовими побратимами. І живими, і загиблими. Цього дня однозначно піду на цвинтар, щоб віддати другим шану… Упродовж шести років війни бойові вміння наших солдат дійсно стали кращими. Ми навчилися воювати. Ми насправді зуміли встояти перед ворогом, який до нас прийшов. А от якісне фінансування армії розпочалось трохи пізніше, приблизно у 2016 році. Тоді розпочали бодай більш-менш забезпечувати воїнів формою. До того часу все трималось лише на волонтерах. Якщо говорити про сьогодення українських солдатів, то подекуди воно пригнічене. Раніше хлопці відчували більше патріотизму, який їх живив. Він йшов і від влади, і від суспільства. На початках війни люди мали сильнішу віру у свою країну. Вірили, що війна триватиме недовго. Сьогодні ж патріотів замінили так звані “диванні” аналітики. По суті, їм байдуже, що діється у їхній країні. Вони кажуть, що війна їм набридла. Але навіть близько собі не уявляють, як цими пустими словами вони пригнічують тих людей, які стояли на захисті цієї країни. Є частина українських воїнів, які, не сприймаючи цієї байдужості оточення, просто накладають на себе руки. Чому? Бо фразами “війна набридла” чи “скільки вона ще триватиме” соціум, сам того не усвідомлюючи, знецінює вчинки воїнів України. Великим недопрацюванням є відсутність реабілітації. У Львові існує кілька рухів, які стараються допомагати учасникам війни. І з’явились вони не так давно. Звісно, з екранів телевізорів нам розповідають, що рівень післявоєнної реабілітації у нас достатній. Але це не відповідає дійсності. Над цим варто працювати. Також владі варто пропрацювати проблему арешту учасників АТО/ООС. Бо є багато випадків, коли хлопцям присуджують покарання за те, що вони просто не могли сидіти мовчки, коли ворог атакував. Як, будучи на війні, можна не захищати себе, свою країну? Для чого тоді взагалі ця війна? Цей момент абсолютно непродуманий. Також як і момент обміну полоненими. Трапляються ситуації, коли, до прикладу, нам повертають десять хлопців, а ми віддаємо п’ятнадцять. Це щонайменше нелогічно!

– Згадую, як нас мобілізували навесні 2014 року. Нас одягнули в стареньку форму, її називали “дубочки”. Після першого-другого прання вона просто розлізлась. Армія тоді трималась на волонтерах. Привозили навіть німецькі форми. Знаю, що дехто з моїх побратимів у тій формі й прослужив аж до звільнення. Я пішов з лав Збройних сил України у 2015 році у своїй формі. Тобто держава взагалі не могла забезпечити військових банально навіть формою чи сухпайком. Власне після 2015 року справа пішла на підйом. Вже сьогодні спілкуюсь із хлопцями, які досі несуть службу. Так, зміни кардинальні. Зараз українське військо входить у десятку кращих світових. Ґрунтуючись на цьому факті можна зробити висновок, що військова підготовка і майстерність українських хлопців та дівчат зросла. Якщо у далекому 2014 році я та мої побратими самі мали допетрати, як поводитись у бою, то сьогодні вже є чіткі стратегії, солдати розуміють, що вони мають робити. День Збройних сил України розпочну з літургії в Гарнізонному храмі. А тоді поїду на Личаківське кладовище до могил моїх побратимів, а також командира батальйону. Я не святкую. Цього дня я згадую тих, хто стояв зі мною пліч-о-пліч.

– За шість років боротьби зі загарбниками насправді відбулись якісні зміни нашої армії. І головне, що вони відбулись в усіх напрямах: від постачання озброєння і до якості роботи військових. Як на мене, ситуація стала кращою, порівняно з початком війни, удесятеро! І я не перебільшую, бо був очевидцем цього процесу. А загальна картина була такою: у 2014 році не було достатнього озброєння, натомість рівень піднесення національного духу був високим. А дух – це половина успішної армії! Сьогодні ситуація з цим піднесенням дещо інша. Можливо, просто час затер його… Але важливо, що якщо раптом розпочнуться активні наступальні дії, то цей дух, що рватиме тіло до бою, оновиться. Тільки якщо 2014 року армія не була готова до цього наступу технічно, і рятували ситуацію лише волонтери чи добровольці, то тепер ми готові. До чого я веду? Нашій армії сьогодні бракує цього духу. Якби він був на потрібному рівні, ми були б ще вдесятеро сильніші. Основна проблема нашої армії – те, що вона пострадянська. Тобто вона сформована на страхові. Солдат боїться командира, а той, своєю чергою, генерала. На цьому страхові базується спілкування. Я сказав – ти виконав. Так поки що функціонуємо ми. Водночас стосунки солдатів НАТО формуються на взаємоповазі. Там командир та солдат як друзі, але, звісно, не забувають про субординацію. У всьому іншому ми не відстаємо і навіть зможемо показати майстер-клас армії НАТО. Існує вічне питання: День Збройних сил України – це радше свято чи день вшанування пам’яті? І я схиляюсь до першої відповіді. Звісно, пам’ять про полеглих побратимів мегаважлива. Але для мене це свято саме становлення Збройних сил України. Бо серед ознак сильної держави – сильна армія. А те, що в нас така нарешті з’явилась, потрібно святкувати! Це справді зможе вирішити і проблему піднесення духу. Я особисто буду святкувати цей день у Будинку воїна, де виконую обов’язки директора. Цього дня туди прийдуть діти, учні старших класів. Будуть змагання, а опісля нагородження переможців. Там будуть мої побратими. Ми будемо спілкуватись і вчити молодь бути готовими піти на захист своєї держави, якщо потрібно буде.