– Революція – це процес незалежний від нас. Якщо відбувається щось, що змінить країну на краще, свідомі люди їдуть туди і без будь-яких сумнівів, і попри всі небезпеки творять революцію. Люди виходили кожен за якісь свої ідеали і бачення майбутнього, і спільно йшли до своєї цілі. Так на обох революціях опинився і я разом з друзями. Були ми на Майдані майже весь час, були і в тих страшних боях… Україна – досить молода держава. Дуже багато підґрунтя для того, щоб ми впевнено стояли на ногах, знищив тоталітарний режим, тому вже добре, що сьогодні в нас є такі свідомі українці, які не бояться вийти першими на протест і відстоювати свою позицію. Та, на жаль, таких людей ще небагато, хоч вони дуже потрібні Україні, щоб чинити спротив внутрішнім і зовнішнім ворогам. Кожен Майдан – це новостворена держава в державі, яка має своє завдання. На мою думку, революції були своєрідною кузнею, яка «кувала» молодих свідомих і небайдужих людей високого українського духу, зокрема й покоління молодої еліти воїнів. На Майдані я бачив, якою безстрашною і впевненою в майбутньому була молодь, коли їхні батьки ще не до кінця вірили в перемогу і боялися. Мені особисто Революція Гідності дала впевненість у майбутньому України, адже до того здавалося, що всім байдуже чи підемо ми до Росії, чи до Європи. А сьогодні бачимо, що Майдан 2014 року – це вже символ свободи і гідності для багатьох людей. Ця подія і перемога народу показала, що в нас буде майбутнє. Через шість років після революції і в часі війни кожен із нас повинен розуміти: ми маємо гідно прожити життя і за тих, хто загинув за наше майбутнє. Потрібно продовжити їхню справу: бути корисними для країни, в жодному разі не бути байдужими, показувати приклад, організовувати щось потрібне і залучати до цього молодь. А ще необхідно, щоб українці були об’єднаними не лише в кризові часи, а завжди.

– Жодна революція в Україні не була даремною. Наслідком трьох революцій, які відбулися лише за 24 роки, є зростання градусa українства в самих українцях і просування цього потужного духу на схід держави. Кожну з них починала так звана активна войовнича меншість, якій не було байдуже щодо того, що відбувається в них вдома. І попри те, що остання революція була найважчою і в ній було найбільше жертв, вона призвела до об’єднання людей різних поглядів і національностей, яким була важлива Україна, європейське майбутнє і власна гідність. Гадаю, саме Революція Гідності не просто змінила суспільство, вона, перш за все, показала, що це суспільство у нас є. На революції і вже після неї українці також стали іншими – активнішими і сміливішими. Суспільство зрозуміло: за гідність і цінності треба боротися! Можна пригадувати ще багато позитивних змін, які нам дала Революція Гідності, але найважливіше зараз – це зберегти такі зміни й досягнення. Ми можемо це зробити лише тоді, коли будемо думати: над нашими вчинками, над вибором і над тим, що буде далі та залежить від нас. Чомусь люди зараз хочуть вірити в чудо: що все їм дасться в руки просто так, що в державі наведе лад хтось замість них, що рай на землі буде в Україні. Що ж потрібно для того, аби в нас все й надалі було добре? Ми маємо любити Україну, завжди думати і не буди пасивними, байдужими, ніколи не опускати рук.

– Зі Львова на Майдан я поїхала разом зі “спадщанцями” і друзями 23-24 листопада. Мабуть, 50% усієї революції провела в Києві. Була там з 24 по 29 листопада, потім з 13 грудня до 7 січня, з 21 січня до 17 лютого. Стрілець (мій чоловік) майже всю революцію відбув у Києві, бо працював у виконкомі Самооборони Майдану. Я йому допомагала, стала його «інфоцентром», зв’язковою, допомагала з усім потрібним спорядженням. Майдан був для всіх нас місцем совісті. Тобто не бути там було неправильно. Мали чітке розуміння, що щось пішло не так і відсиджуватись вдома – це не варіант. Я студенткою часто ходила на мітинги проти Табачника і Азарова, але вони зазвичай не тривали більше декількох годин, а на Майдані з’явилось відчуття, що це не просто чергова студентська акція. Сьогодні, через шість років після усіх подій, очевидно, що змін у країні сталося дуже багато. Добре, що зміни є. Коли усе мінливо, то є шанс перетягнути цю мінливість на кращий бік. Що ж стосується імовірності початку третього Майдану, гадаю, він буде. Є теорія, у якій мовиться, що від початку незалежності України був план «повернення». Ставили на главу держави відвертого противника незалежності, поганого управлінця з «правильними» поглядами, і при ньому таку ж купку управителів і розхитували державу. Це ж так зручно прийти на допомогу країні-сусіду, в якої негаразди, і знову взяти під своє тепле імперське крило. Але це не вдалось зробити ні 1996-ому, ні в 2001-ому, ні в 2004-ому, ні в 2008-ому, ні в 2014 році... От вони й далі розхитують. Наступна революція, припускаю, буде кривавішою. Люди мають зброю і ніхто вже луками чи битками не захищатиметься. Важко це уявити, але поки у мене нема дітей я точно не відсиджуватимусь вдома.

– На Євромайдан у Києві я вийшла разом із друзями наступного дня після його початку, коли побачила у фейсбуці пост тоді ще журналіста Мустафи Наєма. Відтоді на Майдан приходили щодня і до певного моменту й не підозрювали, що студентський протест переросте у революцію. Були ми там й у ніч з 29 на 30 листопада... Тоді тікали від «беркутівських» кийків, переховували друзів у гуртожитках, а потім – вийшли на Майдан знову! Мені й моїм друзям тоді було 18-20 років. Ми вийшли на Майдан тому, що потрібно було щось робити, чинити якийсь спротив тогочасній владі і її діям. Мене виховували в родині «неблагонадійних» та «репресованих», тому вдома завжди називали все своїми іменами. А ті події, які відбувалися, були чітко ознаменовані «курсом на Росію», і особисто мене це жодним чином не влаштовувало. До того ж, студентський романтизм додавав снаги, розмальовував все кольоровими фарбами, але це було до моменту «Кривавої ночі». Опісля прийшло розуміння того, що вороття назад немає. Гадаю те, що відбувалось на Революції Гідності запустило незворотні процеси. Насамперед, особисто я, тоді переконалася, що ця країна ще жива. Що є люди, які готові боротися, помирати і жити, заради України. І це, насправді, дуже важливо. Не можу сказати, чи добилися ми конкретної мети, оцінити Майдан, бо це є незавершений досі процес чогось, що не дало цій країні вмерти. А сьогодні моє життя, як і життя багатьох тих, хто віддав Революції Гідності частину себе, розділилося на «До» і «Після». Ті, хто почув свист куль біля своєї голови, пережив хоча б одну зимову ніч в окопі, ніколи не будуть байдужими. Але далеко не всі в той час стежили за революцією, вболівали за Україну і плакали за Героями... На жаль, людям властиво дуже швидко забувати все погане, і адаптовуватися до всього. Гадаю, Революція Гідності досі триває, а ми продовжуємо боротися.

– Як і багато інших українців, я вийшов на Майдан після побиття студентів. Щоночі приходив на Львівський Євромайдан і був там в охороні ще з багатьма хлопцями, з якими потім поїхали в Київ, а згодом воювали разом на сході. На Майдан у Київ поїхав у день свого 18-річчя – 15 лютого і був там до самого кінця. Минуло вже шість років, а ті найзапекліші бої згадую, ніби вчора. Ми з хлопцями приїхали до Києва ще дітьми. Але тогочасна влада не жаліла нікого. В мороз нас обливали з водометів, кидали в натовп світлошумові гранати, душили газом. Мабуть, звідти кожен повернувся іншим... У ті дні учасники Революції Гідності боролись вже не просто за європейське майбутнє, а за майбутнє України взагалі. А ще за справедливість, за краще життя, за те, щоб якомога далі відійти від Росії... Гадаю, частково ці цілі досягнуті, проте нам усім ще треба багато працювати не опускаючи рук, аби не знівелювати жертв і зусиль, які ми тоді віддали, й, звичайно, щоб не зникла пам’ять про Героїв Небесної Сотні. Задля цього сьогодні, як і тоді, не маємо стояти осторонь того, що відбувається в нашій країні. Революції для українців – це чомусь єдиний спосіб для того, щоб об’єднатися і змінювати щось на краще, допомагати іншим чи відстоювати державницькі інтереси. Тому, гадаю, поки не знайдемо іншого способу, щоб робити всі ці речі, то починатимуться нові революції...