Бої за Донецький аеропорт були чи не найзапеклішими за час усієї війни на сході України. Почалися вони 26 травня 2014-го. Тоді сепаратисти захопили летовище, а жителі Донецька назавжди забули про спокійне життя. Далі були окупація, постійна стрілянина, страх, смерті...

Наші хлопці мужньо боронили аеропорт 242 дні. Постійно тривали бої за летовище. 20 січня 2015-го бойовики підірвали новий термінал. Лише згодом, 22 січня, наші вцілілі Герої зуміли вийти з аеропорту. Однак чимало з них потрапили у полон.

За безстрашність, стійкість і незламність захисників Донецького аеропорту назвали кіборгами. 16 січня в Україні відзначили День пам’яті Героїв-кіборгів. Цього року у Львівській ОДА запровадили проект “Незламні кіборги”, який передбачає фотосесію львівських хлопців, які брали участь в обороні Донецького аеропорту.

фото: прес-служба ЛОДА

Мета проекту – показати людям тих незламних українських кіборгів, які боронили Донецький аеропорт. Люди повинні знати їх в обличчя, повинні зазирнути в їхні очі, каже директор департаменту соцзахисту Львівської ОДА Наталія Кузяк.

“Кожен боєць вирішуватиме, чи віддати фотографію, щоб усі люди змогли на неї подивитися, а чи залишити її собі. Загалом у проекті візьме участь близько 20 хлопців із Львівщини. Звісно, є такі, котрі з певних причин відмовилися від участі в проекті. Деякі з них узагалі не хочуть спілкуватися на цю тему. Мусимо їх зрозуміти. Бо, мабуть, кожен із них хоче забути ті трагічні події, через які довелося пройти”, – розповідає Наталія Кузяк.

З її слів, спершу цю фотовиставку експонуватимуть у стінах Львівської ОДА (вул. Винниченка, 18). Далі світлини передадуть у Будинок воїна (вул. Короленка, 1-а) або у Львівський музей історії релігії (вул. Музейна, 1). Фотографії будуть готові за декілька тижнів.

“Мені зателефонували, запропонували взяти участь у фотопроекті. Спершу вагався. Однак поспілкувався зі своїми товаришами, побратимами, і ми дійшли спільної думки: якщо ми, учасники цих подій, не розповідатимемо людям правду, то це зроблять інші, і не завжди це буде правда. Певен, що будь-які схожі проекти справді важливі. Навіть не так для самих бійців, як для майбутнього покоління. На історії наших бійців маємо виховувати дітей. Маємо змінювати свідомість нашої молоді”, – каже старший лейтенант Олег Височанський.

Олег Височанський три тижні воював у Пісках на Донеччині. Виконував обов’язки командира 9-ої роти 3-го батальйону 80-ої окремої аеромобільної бригади. При загостренні боїв у Донецькому аеропорту сформував зведений підрозділ 9-ої роти. Кілька днів командував на позиції “вишка” Донецького аеропорту.

“Коли 9 – 10 січня 2015-го ми зрозуміли, що перемир’я закінчилося, я отримав наказ від начальника штабу сформувати групу із 20 чоловіків-добровольців. До слова, уже тоді в Донецькому аеропорту було понад 200 поранених. Тож  звернувся до командирів взводів, сказав, що з кожного взводу потрібно п’ятеро хлопців-добровольців. Таким чином вдалося сформувати зведену роту. Потім, 11 січня 2015-го, ми вийшли у Водяне. Зранку 13 січня впала “вишка”, і командування прийняло рішення, що я буду її комендантом. Наказ не обговорювався. Так я потрапив у термінал”, – веде далі Олег Височанський.

Тоді, як каже боєць, панував дух братства. Хлопці розуміли, що їхні побратими ось уже понад два тижні перебувають там. Розуміли, як їм важко…

“Думали, що з новими силами замінимо своїх побратимів і відтиснемо сепаратистів до кордону. Заходили в аеропорт із бойовим настроєм. Однак там на нас чекало справжнє пекло. Я пережив багато обстрілів, об’їздив чимало позицій. Але це все не до порівняння з тим, що відбувалося на “вишці” та в терміналі. То був у 10 разів вищий рівень небезпеки – справжнє пекло! Тієї романтики, яку показують у фільмах, там насправді немає! Є лише бруд, холод, постійний страх, постріли, смерті…” – пояснює Олег Височанський.

Із роти Олега Височанського загинуло шестеро хлопців. Решта бійців отримали поранення різного ступеня тяжкості. Троє потрапили в полон.

“Кажуть, перед страхом навіть атеїсти стають віруючими. Мабуть, це справді так. Особисто я, коли мені було важко,

фото: Діана Кормухіна (3)

молився до Бога… Мені це допомагало. А що стосується нашої підготовки – вогневої, тактичної, моральної, то, звісно, вона була на доволі високому рівні. Однак ще потрібно було бути готовим дивитися в очі страху, навчитися керувати ним. На жаль, у жодній академії цього не вчать. Це потрібно прожити, відчути”, – каже він.

Зі слів Олега Височанського, час минув, та рани залишились…

“Ось у вихідні поїдемо на могили наших хлопців. Від їхніх батьків там знову звучатимуть запитання: “Чому немає мого сина? Чому ти живий, а він ні?”. Це справді важко… Це найболючіші питання... Напевне, нас Бог залишив живими, щоб ми тепер щось робили для майбутнього покоління”, – вважає Олег Височанський.