– Останні роки у нашій країні, як на мене, навчили нас того, що ми повинні дивитися вперед, не оглядаючись назад. Бо досі політики, йдучи до влади, постійно говорять про грішки своїх попередників, які тотально обкрадали країну, залишаючи за собою тільки мільйонні борги та зубожіле населення. Власне і через такий підхід до справи, на мій погляд, ми і не маємо розвитку. Натомість ми повинні брати приклад із Японії, яка після війни напрацювала стратегію розвитку на 50 років наперед. Тобто японська влада конкретно представила народові, чим потрібно пожертвувати сьогодні, щоби бути успішними завтра. У нас сьогодні такого і близько немає, тотальний хаос. Люди не розуміють, що робиться у країні, для чого проводять ті чи інші реформи, для чого ми отримуємо мільярдні кредити тощо. Населення абсолютно не має впевненості у завтрашньому дні. Економічного розвитку ми не бачимо і не розуміємо, що це взагалі таке. І досі є актуальним питання, чому в можновладців все так добре, а у простих людей все так погано. Тому, на мій погляд, сьогодні представники влади повинні зробити все, аби у нашій країні нарешті почали діяти рівні права для усіх, аби з’явився середній клас. Держава повинна робити інвестиції у молодь, яка фактично “тримає” економіку країни. Молодим людям потрібно давати більше можливостей. Мені б дуже хотілось, щоб наступний День Незалежності відчули всі. Для цього політикам потрібно особисто створювати умови, щоб наша країна була успішною і незалежною. Незалежність також полягає у нашій силі і нашій єдності! Також сьогодні треба працювати над тим, щоби українці між собою якомога менше сварились. Бо сьогодні ми всі пересварені, озлоблені один на одного. Ми сперечаємось як не про бій Усика, то про польські “бляхи” чи про потребу військового параду у День Незалежності. Натомість ми повинні бути сильними своєю єдністю та підтримувати один одного, бо ми всі зараз у схожій ситуації. І від кожного сьогодні залежить наша незалежність!

– Для мене цьогорічний День Незалежності дуже особливий, тому що мій син буде брати участь у параді. І коли я дивилась відео з репетиції цього заходу, то подумала собі: якби ми всією країною так само натхненно і злагоджено працювали, щоби перемогти, то це сталось би вже зараз. Наразі ж лише дорікаємо Президенту, який обіцяв за місяць завершити антитерористичну операцію, а вона затягнулась на п’ять років. Та ми забуваємо, що ми також є частинкою цього всього і від кожного з нас також багато залежить. І замість того, щоб згуртуватись і працювати, щоб прогнати ворога, ми опускаємо руки, сваримось. Багато молоді сьогодні говорить про те, що не піде на вибори, знімаючи із себе відповідальність за цю державу. А такого не може бути, бо ми і є ця держава! Аналогічна ситуація і щодо ставлення до військових парадів. Багатьом сьогодні простіше стояти осторонь і лише з дивану критикувати усі патріотичні заходи, які відбуваються у країні. Однак як мама скажу, що зараз я маю можливість відчути ту атмосферу, у якій готується цей масштабний захід. Сьогодні вже розумію, що військовий парад справді готується кров’ю і потом. Це майже рік тренувань, рік тотальних зусиль і боротьби. Хлопці прокидатимуться о 02.00, аби все провести бездоганно. Зрештою паради – це не винахід України. Ці заходи мають дуже давню історію. І якщо ця традиція збереглась до наших днів, то вочевидь, щось у цьому є. Коли переглядала відеозапис репетиції параду, то мене просто переповнювали емоції. Зокрема, у той момент, коли хвилиною мовчання вшановують загиблих, коли присвоюють звання Героя України – усе це просто до мурашок. Це потрібно! Чому? Ну бодай для того, щоб вкотре нагадати людям, у якій країні й у який час живемо, і водночас продемонструвати, що у нас сильна армія і ми справді переможемо.

– Найголовніший урок, який ми би мали засвоїти, – це нарешті навчитись бути чесними перед собою і не зраджувати собі. Тому що сьогодні всі в один голос кричать, що політики не те роблять, що чиновники зі своїх кабінетів не бачать, чим населення живе, а самі в маршрутці не платимо за проїзд, в лікарні шукаємо медсестру, яка за 100 гривень “намалює” потрібну довідку, а від кума вимагаємо, щоб той “потурбувався” про шматок землі. Чимало сьогодні таких, які обходять податки, скручують лічильники, виробляють обманом собі пільги, переходять дорогу на червоне світло. Розумію, що для багатьох чути це – дуже некомфортно, бо це правда, хоча й болюча. Простіше обманювати себе та думати, що ми кращі від корупціонерів, бо наша брехня менша. Ні, ми не кращі, якщо є бодай одна підстава вважати нас такими, що обманюють державу. Особисто мене така ситуація дуже болить. Про яку Європу можна говорити, якщо ми живемо нечесно? Нам треба відходити від такого способу життя, треба вчитись жити правдиво і нарешті усвідомити, що ми не одні у цьому світі, у цій державі, а тому відповідаємо не лише за себе, а й за наших співгромадян. Бажаю усім зібрати усю силу в кулак і жити по правді! Лише тоді матимемо щастя.

– Основний висновок, який варто зробити усім нам за останні п’ять років – це те, що треба навчитись бути сильними. Бо раніше ми показали свою толерантність, лояльність, за що і поплатились. Натомість треба прагнути бути сильними, бо життя любить таких. А сила полягає в тому, щоби не лише протистояти, захищатися, а й боротися. Боротися сміливо і впевнено заради майбутнього – світлого, мирного та благополучного. Війна також мала б нарешті навчити нас бути менш довірливими і наївними, зокрема, завжди критично підходити до дружніх стосунків із країнами-сусідами. І я говорю не тільки про Російську Федерацію. Ми повинні бути свідомими, що у критичній ситуації кожен переслідуватиме свої інтереси і не буде, як альтруїст, жертвувати своїм і своїми, а розвиватиме свої території. Тому треба постійно бути насторожі і завжди мислити стратегічно. У цьому немає нічого принизливого – такі правила гри на геополітичній арені. Тому Україна повинна розбудовуватись як самостійна та сильна держава. Водночас ми, українці, маємо усвідомити, що Україна – це не десь далеко у столиці, Дніпрі чи Харкові. Україна – це тут і зараз. Україна – це я, він, вона, ми. Україна – це наш щоденний вибір, наші бажання, наші плани. Зрештою ті люди, які сьогодні при владі – це відображення українців за останні 27 років. Адже ми самі їх обираємо. І дуже шкода, що приходячи до влади, більшість із них нагадують не суспільно свідомих громадян, а банальних заробітчан, які лише рвуться до влади з метою лобіювання власних інтересів та збагачення своїх кишень. Саме тому ми зараз і маємо у країні затяжну війну. Недарма назвав її затяжною, бо мені видається, що цей військовий конфлікт свідомо затягують, бачачи у ньому вигоду. Можливо і таке, що хтось чекає, аби його наступники завершували цю війну, і таким чином хоче зняти із себе відповідальність.

– На мій погляд, роки війни мали б навчити нарешті цінувати людей. Бо немає нічого ціннішого, ніж життя тих, які зголосились відстоювати нашу незалежність, які, ризикуючи собою, стали на захист нашої країни. І не можна розпоряджатись їхнім життям так, ніби це щось зовсім неважливе. Раджу спочатку кожному запитати себе, а чи готовий я сьогодні все кинути і податись на схід, залишаючи тут заплакані очі дружини і безпомічних маленьких діток? Чи готовий я поставити на ваги своє життя і своє щастя? Кров, яка за ці роки війни пролита на сході, не має бути даремною. Бо це найгірше, що могло би бути для тих, хто там віддав своє життя. Також, думаю, владі потрібно пам’ятати, що краще годувати свою армію, ніж чужу. Тому потрібно спрямовувати значні ресурси на забезпечення війська, бо це те, від чого безпосередньо залежить наша державність. І вся ця техніка, яку щорічно презентують до Дня Незалежності чи до прилеглих свят, повинна також бути на сході, аби хлопці не лише мали чим відбиватись, а й з чим наступати. Бо за роки бойових дій на сході наші військові вже повірили у свої сили, навчились сповна реалізовувати свої амбіції. У людей з’явилась якась відповідальність за своїх ближніх. Вони бояться сидіти без діла, бо бездіяльність у наш час – це найгірше, що може бути. І всі вже давно це усвідомили. У День Незалежності, на мій погляд, також потрібно було б хвилиною мовчання усією країною вшанувати пам’ять тих, що поклали життя за нашу державність – від княжих часів і до сьогодні. Бо хтозна, як би ми зараз жили, якби не їхня відвага та нескореність.

– Думаю, що українці повинні нарешті зрозуміти, що не можна постійно відкладати життя на завтра. Потрібно рухатись вперед, сміливо долаючи перепони. А не чекати кращих часів, коли хмари розійдуться і будуть сприятливі умови для того, щоби жити сповна. Життя повне несподіванок, життя непросте, але це зовсім не означає, що треба припиняти боротись за ці кращі часи. Всі розуміють при якій владі ми живемо, при яких економічних умовах стаємо на ноги, яка подекуди тотальна несправедливість панує у державі, однак це не звільняє кожного з нас від відповідальності за свої дії як громадянина. Кожен щодня і в міру своїх можливостей повинен щось від себе робити, аби покращити бодай життя навколо себе. Тоді і заживемо краще! У цю п’ятницю, 24 серпня, більшість українців спостерігатимуть за військовими парадами, які проходитимуть містами України. Сьогодні часто можна почути думку, чи потрібні такі заходи. Як військовий скажу – однозначно. Адже таким чином ми показуємо свої можливості, свої сили. Єдине, що хотілось би мати змогу сповна використовувати всі ці ресурси на сході, а не перетримувати усю техніку десь на полігонах чи на складах лише для того, щоб на свята презентувати українцям. У нашій державі війна, а тому потрібно задіювати усі ресурси, аби 24 серпня наші діти, внуки та правнуки ще відзначали День Незалежності.