“Жити не лише для себе, а й для суспільства – ознака цивілізованої людини”
Андрій Содомора, видатний інтелектуал сучасності, – про успіх і щастя, життя у Львові і те, чого сучасній людині варто навчитися в античних письменників
фото: Олег Огородник (4)
В Україні є моральні авторитети, до думки яких прислухаються мільйони українців, а про їхні досягнення знають у всьому світі. Одним із таких людей є перекладач зі світовим іменем, письменник з оригінальним стилем, кандидат філологічних наук, професор кафедри класичної філології Львівського національного університету ім. І. Франка, почесний громадянин Львова Андрій Содомора, котрий у п’ятницю, 1 грудня, відзначив 80-річчя.
Андрій Олександрович – член Національної спілки письменників України, дійсний член Наукового товариства ім. Т. Шевченка, лауреат Премії ім. М. Рильського, Літературної премії ім. Г. Кочура, літературної Нагороди Антоновичів та обласної премії ім. М. Возняка, володар премії “Глодоський скарб”, яку дають діячам культури. В його доробку понад півсотні книжок високоякісних перекладів, оригінальних творів, літературознавчих і культурологічних досліджень.
Завдяки його невтомній праці українці можуть напитися живиці з цілющої криниці античної мудрості, прочитавши, зокрема, переклади з давньогрецьких творів Менандра, Арістофана, Софокла, Есхіла, Евріпіда, з латинської – Горація, Овідія, Лукреція, Сенеки, римських елегійних поетів. Андрій Содомора – знавець Античності, працював в архівах Львова, близько сорока років викладав латину студентам Львівського медичного університету.
Андрій Олександрович – один із найвидатніших інтелектуалів сучасності, людина глибоких енциклопедичних знань, із безмежним космосом душі і водночас надзвичайно скромна цього тижня завітав у гості до редакції газети “Львівська Пошта”.
Під час розмови з Андрієм Содоморою, відчуваєш розширення власної особистості. Він не любить публічності, обожнює блукати лабіринтами Львова і розмірковувати про різні речі. “Я не мислитель, як мене часто називають, а людина, котра любить думати”.
Про свій поважний ювілей наш співрозмовник говорить з усмішкою: “Тут веселого мало. На такому рубежі важко щось планувати. Хочеться продовжувати займатися творчою працею і радіти дітям та онукам…”.
“За ці 80 років я зазнав чимало втрат. Відійшла у вічність моя сестра Марта, з котрою жив душа в душу. Вона написала красномовну книжку “Заходжу подумки до вас”, указавши на прірву між теперішнім і минулим. Прикро, що працюючи, я, мабуть, замало часу приділяв батькам, сім’ї… Це мене болить. Я всім заборгував уваги. На жаль, справжня мудрість приходить після помилок, яких уже не виправиш. Але в цьому є сенс, адже колись же треба стати мудрішим. Сподіваюся, моя праця не пройшла намарно”, – продовжує він.
Андрія Содомору часто називають втіленням Античності. Попри солідний вік, він не втрачає безмежної енергії доброти і мудрості. Його розпорядок дня настільки щільний, що навіть важко було знайти вільну годину для зустрічі. Сьогодні Андрій Содомора не лише займається активною творчою діяльністю, а й викладає курси “Антична культура і сучасність” та “Антична поетика” на відділі класичної філології факультету іноземних мов ЛНУ ім. І. Франка.
Під час розмови говорили з гостем про зв’язок між минулим, сьогоденням і вічним.
“Живи для інших, якщо хочеш жити для себе”
– Андрію Олександровичу, європейський світ, цивілізація загалом лежать у фундаменті Античності. Однак сьогодні світ відійшов від цінностей, які сповідували в античну добу…
– Мірилом кожної цивілізації є громадяни. В Античності, насамперед, звертали увагу на рівень свідомості, власне, людяність людини. Проте сьогодні під цивілізацією здебільшого розуміють надбання науково-технічного прогресу, натомість людина, мовби залишається в тіні.
На жаль, сьогодні не часто говорять про її духовні і душевні потреби. Справжній прогрес – це коли рівень технічних здобутків цивілізації перебуває в гармонії з духовним розвитком людини, завжди має бути пропорційність і рівновага. Суспільство ніколи не повинно послаблювати увагу до духовних і душевних людських потреб.
– Що потрібно Україні, аби наблизитися до засад досконалої держави?
– Важливо, чим люди живуть, як вони дбають про своє цивілізаційне зростання. Всі біди від того, що людина не може дотримуватися міри достатнього. Хвороблива жага до збагачення, нагромадження багатств суттєво збіднюють світ. Американський учений і винахідник Томас Едісон казав: “У всьому знаю міру, крім праці”. Так має бути, щоправда, в праці, як і в здоров’ї, теж треба знати міру, бо надмір здоров’я – це вже хвороба (посміхається. – “Львівська Пошта”). Потрібно жити у злагоді з природою, яка є джерелом душевності, будує душу, і знати міру достатнього.
“Живи для інших, якщо хочеш жити для себе”, – пише давньоримський філософ Сенека. Він умів поєднувати власні та суспільні обов’язки. Був водночас матеріально і духовно багатою особистістю. Був заможним, але його багатства працювали для світла, а не для темряви. Він писав, що “легко бути скромним у бідності, спробуй бути скромним у багатстві”. Жити не лише для себе, а й для суспільства, держави – ознака цивілізованої людини. В Україні таким зразком є митрополит Андрей Шептицький.
– Як відчути цю міру і знайти золоту середину?
– Насамперед, треба залучати суспільство до вічних цінностей, які плекала Античність. Людина повинна максимально вдосконалювати в собі те, завдяки чому вона є людиною, формувати власну особистість. Тип античної людини – освічені, інтелектуальні особистості, котрі прагнуть самовдосконалення. Таким був, скажімо, давньоримський письменник Пліній Молодший, чиї листи, що є зразком високохудожньої прози, незабаром мають вийти друком у видавництві “Апріорі”.Праця над собою – інтенсивна, напружена, але радісна. При цьому важливо не втратити зв’язок між поколіннями. Так, нитка тоншає, вона не може не тоншати під впливом неминучих змін – усе пливе, ніщо не залишається незмінним. Важливо, щоби та нитка не обірвалася.
Неминучим є і відхід сучасної людини від природи. Глобалізація, урбанізація, технізація працюють, радше, на інтелект, а не на душевне збагачення. Завжди потрібно зважувати всі здобутки і втрати. Якщо втрати важкі, треба робити у всіх сферах життя такі акценти, щоб їх компенсувати.
– А як зміцнити ниточку між поколіннями?
– В листах Сенеки є вислів: “Спіши до мене, але до себе насамперед”. Українцям треба постійно звертатися до власної історії, намагатися відшукати гармонію із зовнішнім світом. Відповіді, зокрема, заховані в минулому. Українській нації важливо зберегти свою цілісність. Ми стали на стежку до себе, і це тішить.
Після Майдану в нас з’явилося усвідомлення того, хто ми і звідки. Куди йдемо? – це вже трохи сумніше питання, зважаючи на наслідки нашого не завжди продуманого “господарювання”. Українці повинні позбутися комплексу меншовартості, адже ми й досі ще перебуваємо на стежці втікача. Відстоювати своє важко завжди, але це треба робити.
Сьогодні в Україні відбувається заглиблення в своє, питоме, ми аналізуємо минувшину, наші втрати, набутки. Осмислюємо Голодомор, зумисне винищення радянською владою української інтелігенції, цвіту нації, що робилося для того, аби українці не могли стати на ноги. Ці трагедії не могли пройти безслідно, не відобразитися на нашому сьогоденні. Йдучи вперед, завжди треба повертатися до себе.
“Щастя – це любити те, що робиш”
– Андрію Олександровичу, Ви багато спілкуєтеся з молоддю, тому, вочевидь, знаєте її інтереси та потенціал. Чи є в сучасних молодих українців перспективи для саморозвитку?
– За стрімкого розвитку технологій в учня та й студента може скластися думка, що всі потрібні їм знання, сказати б, “у кишені”. Але це лише ілюзія: готові знання ще не творять особистості саме тому, що вони готові. Шлях формування особистості – нелегкий, але цікавий. Є значний відсоток молоді, яка стає на цей шлях, бачить широкі обрії і прагне йти до них.
Завзяття і наполегливість, уміння знайти себе в нинішньому гарячковому світі, залишатися собою – ось що насправді важливо. А ще – бачити перспективи для зростання у своїй країні. Про це має дбати держава.
Стисло кажучи, хто хоче себе реалізувати – реалізує за будь-яких обставин. Про це влучно сказав Менандр: “Погане поле вчить мудрості”, і це свята правда. А ще Сенека: “Хіба є щось таке, чого би не могли здолати наполеглива праця і пильне старання?”.
– До речі, про найбільш читаного античного автора – Сенеку. Нещодавно львівське видавництво “Апріорі” перевидало Ваш переклад українською “Моральних листів” Сенеки. Свого часу за популярністю ця книжка поступалася лише Біблії. А що в ній може знайти сучасний читач?
– Сенека, як і інші античні автори, пише про вічне. Читаючи його, відчуваємо смак думання. Його влучні думки і парадоксальні вислови захоплюють. Директор видавництва “Апріорі”, письменник Юрій 
Николишин, щоразу наголошує, що “Моральні листи” допомогли йому стати успішним. Для Сенеки успіх – це щодня ставати кращим. Перші три його листи – про час, читання книжок і товаришування. Саме ці три фактори визначають, ким людина стане.
Николишин, щоразу наголошує, що “Моральні листи” допомогли йому стати успішним. Для Сенеки успіх – це щодня ставати кращим. Перші три його листи – про час, читання книжок і товаришування. Саме ці три фактори визначають, ким людина стане.Все залежить від того, як ми поведемося з часом (цінуватимемо його чи марнуватимемо), яку книжку візьмемо до рук і як її читатимемо (“…читай лише визнаних авторів”; “читаю багато, беру – дещо”), з ким потоваришуємо (“Довго роздумуй, чи подружитися з кимось, та вже коли зважився на те, приймай друга всім серцем і говори з ним, мов сам із собою, не побоюючись”).
Однак поняття успіху не завжди тотожне щастю. Згадаймо Мартіна Ідена з однойменного роману Джека Лондона (між іншим – книжка моєї молодості). Парадокс: кожна людина прагне бути щасливою, але рідко замислюється, що таке щастя.
– Особисто Ви вважаєте себе щасливою людиною?
– Французький філософ Клод Гельвецій говорив, що “щастя – це любити те, що робиш”. Я отримую задоволення від своєї роботи. Люблю спостерігати напівтіні, приглядатися до чогось непримітного. Персонажі моїх творів – непримітні люди з багатим внутрішнім світом.
Люблю ловити миті. Душа людини – це безліч невидимих ниток, які в’яжуть нас зі світом природи, світом речей. Справжня насолода – передати словом настрій, стан людської душі і відчути відлуння в іншій людині. Для мене це найважливіше.
“Сучасний Львів нестримно біжить”
– У Ваших книгах оригінальної малої прози “Сльози речей” та “Усміх речей” відображено світи міста і села. Вони живуть у Вашій душі в гармонії, чи суперечать один одному?
– Вони одне одного увиразнюють, взаємодоповнюють на контрастах.
– Яким для Вас є Львів, в якому Ви живете вже впродовж понад півстоліття?
– За моєї молодості Львів був тихим містом, тут було більше лірики. Тепер місто Лева змінилося, стає європейським, отже, й стрімким у своїх змінах, настроях. Для мене ж Львів асоціюється з осінню, з його замковими алеями, якими хочеться поблукати – “по листю ворушкому”. До речі, у студентські роки я там часто бував – читав просто неба античних авторів, любив споглядати Львів, зокрема, коли він мерехтів вечірніми вогнями. Це моя молодість, мої мрії.
– А сьогодні Львів комфортний для життя?
– Так, зараз у Львові, як і в інших містах, є проблеми з транспортом, житлом. Але поняття комфорту відносне. Давньогрецькому філософу Діогенові, знаємо, комфортно було і в бочці. Для мене, насамперед, важливий внутрішній, настроєвий комфорт, до якого йдемо роками. Я звик до львівських вулиць, до людей, котрі живуть зі мною в одному місті. Кожен може самотужки створювати свій комфорт.
– Як не загубитися в міській круговерті?
– Місто – це завжди біг, а надто тепер. Більша кількість винаходів мала б вивільнити наш час для творчого дозвілля, розмов одне з одним. Але виходить навпаки: що більше винаходів, то менше часу для творчого дозвілля, тобто – життя. Сказав же Сенека: “Хто не має творчого дозвілля, той загалом не живе”. Є в мене така жартівлива думка: “Годинник – січкарня часу: що тонше його січе, то швидше він нами крутить”.
Українці завжди любили бесідувати, філософувати, говорити про вічне, а тепер жива бесіда пропала. Люди втратили апетит до справжнього. Проте в нас обмаль часу для роздумування над вічними темами – зокрема, над життям і смертю, вбогістю і багатством, радістю і смутком. А втім, скільки часу ми проводимо перед екраном!..
У технізованому, споживацькому суспільстві є ризик знеособлення, пливти за течією, бігти за модою. Античність закликає бути собою, наодинці зі своїми думками, внутрішнім світом, але – й з людьми. Засадничим гаслом Античності є “Зупинись! Озирнися і спробуй зрозуміти самого себе”. Ми ж біжимо, рідко озираємося…
Розмовляв
Андрій Омельницький
Андрій Омельницький
Редакція “Львівської Пошти” вітає Андрія Содомору з ювілеєм і зичить міцного здоров’я, родинного затишку, тепла, постійного душевного комфорту і безмежного творчого натхнення!
Богдан Тихолоз, директор Львівського національного літературно-меморіального музею І. Франка, доцент кафедри теорії і практики журналістики ЛНУ ім. Франка, кандидат філологічних наук:
– Ми живемо в епоху Андрія Содомори. Чимало людей цього не підозрюють. Андрій Олександрович – тихий геній, людина, яка ніколи не переоцінює власного значення, дуже скромна за своєю природою і поведінкою. Але він – справді унікальна постать, у певному сенсі навіть парадоксальна. З одного боку – глибокий знавець Античності, сивої давнини, з іншого – один із найглибших мислителів сучасності і не лише української.
Андрій Олександрович укорінюється в давнині і водночас точно діагностує проблеми сьогодення. Він тонко відчуває зміни, що відбуваються в людському житті, зокрема, те, як поступ цивілізації, приносячи певні блага, насправді позбавляє нас живого відчуття часу, природи, слова. Ці речі для Андрія Содомори надзвичайно актуальні.
Його голос – голос не трибуна, політика чи оратора, ким він себе ніколи не вважав. Це голос людини, котра мислить, ділиться думками. На перший погляд Андрій Олександрович тихий, проте в сенсі філософської вагомості – один із найбільш голосних. В Україні є багато поважних діячів культури, котрі борються за авторитет у суспільстві. Андрій Содомора не намагається досягнути відомості чи, тим паче, слави. Він просто робить те, що любить, і любить те, що робить. Результат цього значно вагоміший, аніж результат судомних конвульсивних борсань, які спостерігаємо в інших наших діячів.
Андрій Олександрович чутливо й обережно ставиться до будь-яких ювілеїв, особливо до свого. Він із приємністю може добре відгукнутися про когось, але дуже вразливий, коли хтось говорить про нього. Нещодавно я мав щастя бути модератором зустрічі Андрія Содомори з молоддю. Андрій Олександрович заздалегідь попросив, щоб захід відбувся у формі домашньої сімейної бесіди без жодних промов, офіційних закликів і нагород.
Андрій Содомора надихається і зігрівається любов’ю рідних і близьких. Я не говоритиму ювіляру традиційних ритуальних фраз. Натомість побажаю йому того, чого він насправді потребує, – теплої, як від домашнього каміна, а не як від розпаленого на площі багаття, тиші, зосередженості для творчості, часу для реалізації власних задумів.
Важливо, щоби його праця була належно оцінена, але не в сенсі премій і відзнак. Андрій Содомора холодний до формальних виявів шани. Наші сучасники, діти й онуки повинні знати його як оригінального письменника і мислителя, а не лише як перекладача, читати його книги. Найголовніше не втрачати живого відчуття природи, слова, життя, любові, яким Андрій Олександрович із нами щиро ділиться.
Василь Ґабор, письменник:
– Андрій Содомора, без перебільшення, – ґеніальний перекладач і самобутній письменник настрою і глибокої філософічності. Він – немов справжній римський аристократ, який зовсім не переймається статками, а зацікавлено спостерігає за життям, із ніжністю і глибиною передає його порухи та настрої. А настрій, мов подих вітру, його важко впіймати, однак Андрієві Содоморі таки вдається відобразити у сув’язі слів усміх чи сльози речей.
У львівському видавництві “Літопис” нещодавно вийшла книга “Історія одного перекладу”. Вона містить оригінал комедії “Відлюдник” Менандра, два її переклади українською мовою Андрія Содомори – 1962 року і теперішній, новий, а також пов’язану з ним історію зближення перекладача з Античністю, шляхи вдосконалення перекладацької майстерності. Фактично Андрій Олександрович дав твору нове дихання.
Важливо щоразу робити нові переклади, адже мова змінюється, відповідно кожне покоління по-різному трактує тексти, дає їм свою енергетику. “Історія одного перекладу” – це своєрідний підсумок 55-річчя перекладацької діяльності Андрія Содомори, водночас два погляди молодого і вже зрілого перекладача на один твір.
Для мене Андрій Олександрович – не лише світла, мудра і добра людина, а й утілення живої античності, легенький усміх якої лежить майже на всій його ориґінальній творчості. З роси і води Тобі, дорогий приятелю!
Тарас Лучук, доцент кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства ЛНУ ім. І. Франка:
– Переклади Андрія Содомори свідчать про присутність у контексті української літератури “живої античності”. Мабуть, у жодній іншій літературі один перекладач не зробив стільки, як Андрій Олександрович. У кількісному вимірі його переклади з класичних мов більші, ніж усіх українських перекладів разом узятих.
Андрій Содомора – перекладач, який наважився бути письменником. Пригадую, 2000 року на презентації його книжки “Наодинці зі словом”, яку я модерував, Роман Іваничук, говорячи про заслуги автора, сказав: “Андрію, ти хороший перекладач, чого б тобі не писати прозу?”. Фактично переклади Андрія Олександровича – це підготовча праця до оригінальної творчості, яка, наскільки я знаю, багато для нього важить.
Андрія Содомору треба сприймати цілісно, адже він добре почувається не тільки в перекладах, а і в поетичному жанрі й особливо прозі, де витворив окремий стиль. Отож, бажаю ювіляру разом із молодшими перекладачами успішно завершити спільний проект перекладів римського сатирика Марціала.
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
