– Ніколи не задумувалася над тим, як давалася мені ця 25-річна незалежність. Просто працювала. Кожного разу, будучи за кордонами нашої країни, розповідала про Україну, особливо тоді, коли нашу країну асоціювали з Росією. Завжди пишалася нашими досягненнями в спорті, мистецтві тощо.

Насправді є різні види незалежності: політична, економічна, культурна. Якщо говорити про незалежність у світлі військових подій, то, звичайно, бачимо як свідомо і ретельно ворог знищував зсередини нашу військову міць. Як ми були пов’язані з Росією в оборонній промисловості. Тут не можна говорити про цілковиту незалежність. Але впродовж років війни ми спостерігаємо розвиток підприємств, котрі працюють задля підвищення обороноздатності нашої країни.

Україна – це мій дім. Західна чи Східна – немає різниці. Бо відчуваю, що все більше і більше захоплююсь феєричною Луганщиною, Донеччиною… Їздити за кордон завжди є бажання, але виключно для пізнання інших країн, для отримання хорошого досвіду. Вважаю багатою людиною ту, котра звідала багато країн. А виїхати назавжди – не виникало ані бажання, ані думок. 

Я змінюю себе в моїй країні. Намагаюсь робити те, що в моїх силах, дивитись позитивно навіть на негативні речі. 

Справді, часом ми, волонтери, самі дивуємось, звідкіля ще сили беруться до такої праці. Жартуємо, що хлопці наші вже давно “на дембелі”, а ми ще “воюємо”. Нашим гаслом стало – “Завжди вірні!” Ми пообіцяли собі, що будемо з хлопцями до остаточної Перемоги! А особисто мені достатньо одного маленького слова подяки, або історії про те, що шолом, котрий ми видали, врятував бійцю життя, або щасливе дитя, котре бавиться іграшками від діаспори… Радісних моментів у волонтерській діяльності багато. Особливо, коли відвідуємо хлопців на Сході. Навіть поспілкувавшись з нами, хлопцям стає набагато легше, “ніби додому з’їздив” – кажуть наші Захисники.

Коли кажуть слово “Україна”, то насамперед виникає  територіальна асоціація. Що це велика європейська держава, в тому числі Крим. Далі, що це дуже багата земля. Ми маємо гори, море, ліси, річки – безліч цікавих місць, де варто побувати. Дуже цікава наша історія та культура. А яка унікальна українська вишивка! Навіть вслухаючись в назву країни - Україна, це слово звучить ніжно, милозвучно, як пісня.

Українцям потрібно вічно пам’ятати і пишатись тим, що ми є синами та доньками найкращої в світі країни! І намагатись робити все, щоб Україна мала достойне державне керівництво. Обирати думаючи...

– Для мене Незалежність – це внутрішня свобода кожної людини, це її право і захист цього права державою. Нарешті є повноцінне відчуття незалежності та гідності. Ми цього досягли, на жаль, високою ціною під час Революції Гідності та під час війни на сході з Росією. Зараз слово “незалежність” наповнилося реальним змістом… 

Наш найбільший здобуток – те, що ми відстояли свою свободу і Незалежність двічі, коли була спроба узурпації влади в Україні. Ця країна і ці люди ніколи не потерплять царя! Українці будуть обирати собі владу свідомо, іноді з емоціями…

А, щоб люди не втікали з України за кордон, у кожного має бути відчуття, що є реальний захист від рідної держави, коли ти цього потребуєш, щоб держава не втручалася в життя  людини, що в державі є реальний правовий захист кожного громадянина. 

Я народився на Західній Україні (у місті Чернівці), звідки свого часу багато людей емігрувало – і свого часу мав вибір: залишитися вдома, на Батьківщині, чи виїхати за кордон у віці 19-20 років – однокласники виїздили у США. Залишився і не шкодую. Я для себе внутрішньо вирішив – свою батьківщину не покину!

Українці – унікальна та працьовита нація. Саме люди – це найбільш потужний потенціал України! Наша країна буде лідером, але треба багато працювати, працювати, працювати і вірити у власні сили та власну країну!

– Як усі постійно переживаю і слідкую за новинами зі східного фронту. Але попри все намагаюся працювати і тримати фронт тут. 25 років – це гарний відтинок часу, тому сподіваюся, що наші обрії тільки відкриваються. Нашими спільними зусиллями на справжньому фронті і в тилу наша незалежність буде набувати більшої вагомості, щоразу будемо більше нею втішатися.

Я поза Україною себе не уявляю, тому що все, що роблю, закорінено глибоко в український ґрунт, поза межами України це було б мало кому цікавим і зрозумілим. Ніколи не думав покидати Україну, а зараз тим паче про це не замислююся. 

У Степана Руданського є поезія “До дуба”, де є такі слова: “І весь світ обдивись, І усе розпізнай; І що доброго є,Ти у себе впивай”. Усе, що є добре у світі, нам потрібне, особливо тепер, щоб ми це засвоювали і бачили далекі світові обрії. 

Щоб ми могли черпати усе добро цього світу і разом з ним ставати сильнішими, то нам потрібні нові книжки і переклади. За всіх читачів не можна сказати, що вони є вдячними. Є різні. Кожен вибирає, що йому до вподоби. Зі своєї практики можу сказати, що зараз у попиті література, яка вчить мислити, яка вчить розрізняти добро від зла, наприклад, твори Сенеки. “Моральні листи до Луцілія” завжди були читані і зараз мають попит. Недавно вийшли “Діалоги” Сенеки, де є актуальні теми, ніби автор дивився у нинішній день. Усе залежить від читача: чи він хоче розваги, чи він хоче почерпнути щось корисне, чи хоче упевнитися у своїх позиціях. За всі часи говорити годі. Є читачі, заради яких варто працювати. 

Тепер можна перекладати що до вподоби, писати тепер теж можна про все, але вже є більша відповідальність на тих, хто пише, і тих, хто перекладає. Зараз немає ніяких заборон, цензур, але це накладає подвійну відповідальність. 

Українці мають повернутися до села. Селяни – це люди, які дихали живою природою, які співали і творили. Сьогоднішнє село потребує різного роду допомоги: з боку влади, від інтеліґенції, з боку контактів між сільськими і міськими людьми. Поки що у селі переважає сумний аспект. Яким буде село далі – годі сказати. Коли кажу, що нам треба повернутися до села, то маю на увазі наше підґрунтя, нашу пісню, наше слово, мову, які ми повинні нести з собою у завтрашній день. Це ж не означає, що треба сидіти під хатою зі стріхою і заглядати у вчорашній день, а треба йти у майбутнє з тим набутком, як каже Ліна Костенко, з прадавніми скарбами, які береже душа. Ці скарби у контексті села – це наша пісня, дума, казка, вишиванка, писанка. Якраз з цим маємо йти у майбутнє, щоб воно було теплішим, щоб воно зігрівалося нашими душевними і духовними здобутками. 

Кожен, коли чує слово “Україна”, то, мабуть, одразу думає про свою малу батьківщину. Тобто мала Вітчизна виступає у контексті всієї України. Любов до України демонструється через любов і пошану до батьківських порогів. Коли чую “Україна”, то подумки біжу до тих терен, тих країв, де народився, де почув першу пісню, казку. Мала Вітчизна мусить бути органічно вписана у велику Вітчизну, тоді доводимо, що через любов до малого проявляється любов до великого.

– 25 років Незалежності – це дві третини мого віку. Коли Україна 1991 року здобула (чи, точніше, відновила) політичну незалежність як окрема держава, мені було 13 років. Тато мій був активним членом Народного Руху, брав участь у вічах, поширював “самостійницьку” літературу та багато розмовляв з людьми, переконуючи їх, що альтернативи незалежності немає. 

Пам’ятаю, як він привозив додому для подальшого розповсюдження паки агітаційних листівок з поясненнями, чому Україні невигідно залишатися у складі СРСР і необхідно прагнути самостійності. Звісно, я тоді ще не брав безпосередньої участі в цих процесах, але добре розумів, за що змагаються мій батько і його однодумці. Пригадую радісне піднесення, навіть ейфорію, яка проймала серця після того, як на референдумі 1991 року абсолютна більшість українців підтвердила, що хоче жити у незалежній державі, а не московській колонії. Добре тямлю і ті складні економічні й політичні випробування та розчарування “чорних 90-х”, які прийшли услід за наївно-оптимістичними сподіваннями, що здобута незалежність одразу ж обернеться земним раєм. Мої студентські роки припали на час глибокої економічної та фінансової кризи, тож стипендію ми вперше побачили десь уже на старших курсах. Доводилося виживати за батьківські копійки та дрібні підробітки. 

Але ніколи, наголошую, ніколи ані в мене, ані в моєї родини не виникало й гадки про те, що причиною негараздів є “незалежність”, і краще було б повернутися в ситі “застійні” часи. Свобода є найвищою цінністю і варта того, щоб за неї боротися, навіть якщо через це доводиться відмовлятися від найнеобхіднішого. Так мене виховали, тепер це моє переконання, цього навчатиму і своїх дітей. “Свобода – не готовий печений хліб, котрий можна краяти й їсти, – слушно наголошував Іван Франко, – свобода – се школа, в котрій люди вчаться жити по-людськи, так, аби нікому не було кривди”. Мусимо розуміти, що незалежність України – це також не “готовий печений хліб”, а школа свободи, у якій вчитися, може, й нелегко, проте потрібно. І те, як цю незалежність сьогодні відстоюють наші захисники на східних рубежах, свідчить і про цінність цієї свободи, і про ту високу, часом страшну ціну, яку доводиться платити за неї. Упевнений: вона цього варта.

– Україна – це моя земля, Батьківщина не тільки моїх предків, а й, сподіваюсь, нащадків. Я дуже люблю мандрувати (й Україною, й поза її межами), проте не менше – повертатись додому. Можливо, я консерватор, але й досі вважаю, що природним, архетипним для людини – навіть в епоху глобалізації і швидкісних транспортних та інформаційних комунікацій – є бажання мати власний дім, і рідна держава є таким домом для громадянина. Не завжди, звісно, “у ріднім краї навіть дим солодкий” – будьмо відверті, дим той часом буває гірким, задушливим… Проте певен, що все-таки варто не шукати щастя “за горами, за морями”, а “будувати рідну хату”, як закликав митрополит Андрей Шептицький. Тож в Україні мене тримає не порожній сентимент і тим паче не інертність (неспроможність зрушити з місця – ген від “рідного болота”), а усвідомлене відчуття, що це – моя Вітчизна, і я тут удома. Пізнавати інші країни завше цікаво, але я хочу і мушу мати, куди повертатись. 

Щоб змінювати Україну – і бажано на краще – кожному з нас, на мою думку, треба передусім просто добре робити свою роботу. Щаслива, вільна й заможна держава починається зі свідомих, відповідальних і працьовитих громадян. Не залишати за собою сміття, не порушувати правил дорожнього руху, дбати, щоб власне помешкання і його найближче довкілля були доглянутими й охайними, якісно виконувати свої посадові обов’язки – цих простих правил нескладно дотримуватися, та саме завдяки цьому можна змінювати країну на краще. Особисто я вважаю за потрібне прислужитися державі у той спосіб, у який люблю, можу і вмію – навчати студентів (бо саме студентська молодь, переконаний, є основним промотором змін, і якраз на неї покладаю найбільші надії, особливо на покоління Майдану, як я його називаю), досліджувати спадщину видатних діячів національної культури (й передусім Івана Франка, оскільки я франкознавець), прочитувати її в контексті сучасності і дивитися на класику свіжими очима, популяризувати й розвивати те найкраще, що надбали наші попередники… А ще – виховувати своїх дітей так, щоб вони знали й любили рідну землю, були відповідальними громадянами своєї держави і працювали на благо спільного дому, де усім було б затишно й комфортно. 

Чверть століття – достатньо тривалий термін, за який багато що змінилося – і в науці, і в журналістиці, і в побуті, і в інших сферах суспільного життя. Я б сказав, що змінилися не тільки обставини – змінилися передусім люди. Мене дуже тішить не стільки технологічний прорив, який об’єктивно стався за цей час і наблизив нас до решти цивілізованого світу (комп’ютери, інтернет, мобільні телефони – усе це добре й важливо, але цього мало для справжнього поступу), скільки світоглядні зміни, особливо відчутні серед молоді. Покоління “дітей Незалежності” стало поколінням “дітей Майдану”: вони подорослішали, змужніли і стали собою уже під час Революції Гідності, і слова “Свобода”, “Незалежність”, “Україна” для них набули іншого, набагато вагомішого й реальнішого сенсу. Я вірю, що саме ці молоді люди, свідомість яких уже не отруєна вірусом “совковості”, зрештою створять нову державу – сильну, вільну, успішну й по-справжньому незалежну. 

– На мою думку, справжня незалежність починається з гідності. А гідність – це повага до себе й до інших, і передусім – до своєї землі, Батьківщини, держави. Щоб здобути справжній суверенітет, треба бути гідним себе і своїх предків, поважати себе і сусідів, та передусім – розуміти, що іншої Батьківщини нам Бог не дасть, і тому ту, яку маємо, повинні любити і шанувати. І ще: маємо позбутися внутрішнього рабства, синдрому вторинності і колоніальної залежності від тих імперій, які панували на наших землях (і насамперед російської). Я б сказав, що незалежна держава – не даність, а завдання. Мати її – не дар Божий, а результат щоденної наполегливої праці. 

– Асоціацій безліч, коли кажуть слово “Україна”, усіх не перерахуєш. Кольори національного прапора, при вигляді яких мій син, Тарасик, завжди радісно вигукує: “Тату, це наш прапор!!!” (навіть якщо це пшеничне поле і небо). Гімн, слова якого освячені кров’ю героїв Небесної сотні. Ніколи не забуду, як звучав він на Майдані, особливо перед обличчям реальної загрози… Поезія Шевченка, Франка, Лесі… Дніпро і кручі… Карпатські гори і синє море… Цей перелік можна продовжувати нескінченно. 

Та передусім Україна для мене – це мої прадіди і прабаби, дідусі й бабусі, тато і мама, дружина і діти… Це мій рід і родина. Отже, – це я. І я не сам. Оце відчуття спільного кореня – це насамперед і є для мене Україна. Вірю, що коріння міцне, стовбур високий, а крона розлога. Це дерево не зламати – воно сильне і горде, як Залізняків дуб у Холодному яру… “І повіє огонь новий з Холодного яру”… Принаймні я в це вірю. Бо в мені теж горить цей огонь.

– Думаю, що переважній більшості українців ці роки незалежності давалися далеко не просто, тому що були на початках економічні, соціальні проблеми, дуже багато людей залишалися без роботи, ринок для працевлаштування був до смішного мізерним. Можна сказати, що ці 25 років незалежності були роками пошуку: і себе, і свого становлення, вони були дуже нелегкими для кожного. 

Але якщо подумки повертати на ці 25 років назад, то, можу сказати, що ці роки були дуже цікавими, ми спостерігали за постійною динамікою, змінами. Можна також сказати, що ці роки були багаті як на зачарування людьми, так і на розчарування у них. Для кожного українця, як і для мене, це були роки осмислення історії своєї держави, тому що за цей час нам відкрили багато її сторінок – не лише фактажно відкрили, а вчили нас мислити над історією власної країни, роздумувати над тими чи іншими процесами.

Мені інколи здається, що за ці 25 років ми втратили більше українців, аніж за роки Голодомору. Ми ще просто не збагнули, наскільки великий пласт розумних людей покинув Україну. Тільки тому, що люди не давали собі раду – залишившись без роботи, вони змушені були виїжджати за кордон, там заробляти собі на життя. В результаті, закордон став їхньою домівкою, а ми втратили дуже багато розумних, освічених, талановитих людей. Це були люди, які не вміють красти і не мають “даху”, який би міг їх прикрити. Зараз еміграції залишаються поширеними, бо, на жаль, складається враження, що такі люди не є потрібними для України, для верхівки влади.

Якщо говорити про журналістику, то мені здається, що за ці 25 років можна було простежити різні тенденції. Українська журналістика була на великому підйомі у середині 90-х  або у 2000-х, з’являлося чимало цікавих медіа, якісних проектів, яскравих особистостей у журналістиці, було чітке усвідомлення того, що українська журналістика повинна працювати на свою державу. Але протягом останніх двох-трьох років можна спостерігати шалений занепад, що ми, на жаль, ще відчуємо з часом.

Журналістика в Україні чомусь має зараз тенденції до непрофесійності, до поверховості у виконанні роботи, своєрідного “швидко, живо і як-небудь”. Ми бачимо, що на телеканалах найбільший акцент робиться на кримінальних сюжетах, що є маніпуляцією над суспільством. Дивишся телевізор, а там – “чорнуха”, кримінал, відтак людина підсвідомо робить висновок, що вона живе у небезпечній країні і що влада тут нічого не робить.

Мені би дуже хотілося бачити Україну цілісною територіально. Хоча, мушу визнати, не дуже вірю в те, що нам вдасться повернути Крим чи окуповану частину Донбасу. Взагалі, чесно кажучи, дуже побоююся, що за ще чверть століття може змінитися геополітична карта цілого світу і не знаю, як у ній виглядатиме наша з вами країна.

Я чесно дуже хочу вірити, що за наступні 25 років відійде покоління людей “совку”, після якого прийде нова генерація, яка зможе зробити і зробить Україну сильною і стабільною країною. Зрештою, це ж гріх, якщо держава з таким розташуванням, з такими ресурсами, знаходячись у центрі Європи, перебуває в такому занепаді. 

На жаль, ми до сих пір не всі усвідомлюємо свою незалежність, дуже багато українців не розуміють взагалі, що таке – їхня держава, що вони відповідальні за неї. Я не знаю, чи українці навчилися любити свою державу за ці 25 років, бо мова, яка має бути об’єднавчою в народу, так і не стала домінуючою. Ми не знаємо своєї історії, ми не є горді нашими справжніми людьми. Насправді ми ще дуже кволо відчуваємо свою незалежність, себе незалежними і я хочу вірити, що для нас настануть кращі часи.

Зараз, коли я чую слово “незалежність”, то відразу уявляю нашу страшну історію, тому що багато віків українці мріяли про свою державу, коли їх мучили репресіями, нищив Голодомор. Знаю історії окремих людей, родин, яких виривали з корінням від рідної землі – це є найбільший злочин, це як вирвати серце в людини, тому, коли я чую слово “незалежність”, то в мене перед очима завжди постає образ мук наших українців. Я дуже хотіла б, щоб незалежність мені асоціювалася зі світлом, свободою, але на сьогодні це слово є дуже вистражданим, кволим, яке хочеться виплекати – так само, як і нашу з вами незалежність.

– Незалежність для мене – це бути вільним від зовнішнього примусу, щоб коли казати так чи ні, то тільки самому собі, коли вибір роблять не за тебе, а ти його робиш сам, з відчуттям відповідальності. Усвідомлення того, що Україна має бути вільною, тобто незалежною, прийшло до мене ще у школі (наприкінці 80-х), у якій я очолював Товариство Української Мови. Власне, тоді нас жахали тим, що наші прізвища (учнів та вчителів школи, що входили у раду Товариства) фігурують у списках КДБ. 

А далі був переворот ГКЧП, після якого Україна оголосила Незалежність. Навчаючись в університеті, їздив до Києва з друзями для підтримки другого Студентського голодування,  на Майдані багато розмовляв з людьми, навіть з одним із тодішніх депутатів. Чому були Студентські Революції “на граніті”? Думаю, через інерційність тодішньої влади. Але, як на мене, тоді влада, навіть у тому вигляді, що була, дійсно відчула себе незалежною та відповідальною, не мала ще страху перед Росією. Власне, може тому в нас не було тоді танків на Майдані.

Коли працював в астрономічній обсерваторії, то пригадується доволі довгий період безгрошів’я у другій половині 90-х, нам тоді тривалий час не виплачували заробітну плату і була повна непевність у завтрашньому дні, але якось за допомогою ближніх та віри у краще вдалося їх пережити. Ми тоді налагоджували роботу лазерно-локаційної станції у Брюховичах. Тепер ця станція – національне надбання. Паралельно працював над кандидатською дисертацією, тоді ж познайомився з відомими у всьому світі українськими науковцями, зокрема з Юрієм Івановичем Ізотовим (тепер академік НАН України) і його співробітниками. Власне на їхньому прикладі я відкрив для себе так званий науковий патріотизм. Адже вони спостерігають на найбільших телескопах світу, їхні результати відіграють ключову роль при розв’язку багатьох актуальних задач сучасної фізики галактик та космології. Їх би запросто прийняла будь-яка економічно розвинута країна, але вони вперто залишаються громадянами України, вказуючи під своїми прізвищами у своїх наукових статтях не якийсь крутий закордонний університет, а Головну астрономічну обсерваторію НАН України. Це – колосальна реклама успішності України в науці.

Ми потребуємо мудрих лідерів-патріотів, які робили б усе можливе для максимального збереження реальної незалежності України, які могли б перетворити географічне розміщення України з проблеми у перевагу. Але навіть при наявності таких лідерів, вони мають відчувати силу народу, яка має базуватися на його мудрості. Ми маємо бути сильними в науці, передусім природничій та технічній, бо саме таку науку розуміє весь світ, і саме така наука є основою створення ефективної високотехнологічної армії. Якщо реформи в освіті будуть вдалими, то на нас дивитимуться з повагою, і саме в цьому – основа нашої Незалежності. Якщо ж занедбаємо те, що маємо, виправдовуючись економічною скрутою, то перетворимось у націю споживачів, якою дуже легко керувати зовні і у менталітеті якої поняття незалежності виглядає якимось дуже вже складним і непотрібним.

Я дуже далекий від засуду науковців, які виїхали з України і зараз успішно працюють в науці. Адже вони це зробили не від солодкого життя. Їхній виїзд – це ще один наслідок гріха нашої влади, причому не тільки верховної, але й локальної. 

Чесно кажучи, минулого року у мене була пропозиція від польських колег працювати в них, цього року пропонували подумати над науковим проектом в Австрії...  Але для мене внутрішньо більш комфортно, незважаючи на невисокі зарплати, працювати тут. І виїзд за кордон для одружених передбачає також виїзд сім’ї. Моя дружина не в захваті від такої перспективи. Я – науковець. І якщо мене як науковця моя держава не потребуватиме, то я все одно залишусь науковцем, не забуваючи про Україну. А країна моя дорога мені моїм дитинством, рідними місцями, де ріс і мріяв про майбутнє. Приємно бачити, що багато чого з тих мрій вдалося втілити у моїй Україні.

– Пригадую, як у 1991 році проходив службу на Поволжі. Коли створили Українську державу, наш новостворений уряд запропонував українським військовим повертатися додому. Тоді я так само, як і сотні тисяч інших, відправив рапорт і з допомогою друзів зміг повернутися в Україну. 

Спочатку, перші п’ять років було неймовірно важко: згадайте, економіка нашої країни стрімко падала в мінус. Я, будучи капітаном, отримував зарплату, яка була еквівалентна двом каністрам пального.

Знову ж із тим, зрозуміло, що це явище – тимчасове, що Україна – сильна, потужна, має багато ресурсів і можливостей. Зокрема і людські ресурси, які є дуже важливими для будь-якої держави. Завжди казав, що краще Львова, краще України в мене нічого немає. Я тут буду до останнього свого подиху.

Хочу сказати, що зараз, незважаючи ні на що, виросло чудове покоління молодих українців, які не знають вже дороги назад, а дивляться тільки вперед – до чистого і світлого майбутнього, а не до абсурду, будівництва комунізму тощо. Я переконаний, що ми будемо жити в нормальних, цивілізованих умовах на рівні з іншими країнами.

Те, що зараз робить український народ, а саме зупиняє навалу ідіотизму і непередбачених агресивних ідей нашого північного сусіда – Росії, не може не викликати відчуття гордості за свій народ. Ми вистоїмо, хоча це буде дуже складно. Розумію, що багато родин втратили своїх рідних – найдорожчих і найкращих. Багато наших хлопців отримало поранення – фізичні і моральні травми. Також із боку економіки маємо шалені втрати, але я переконаний, що, попри всі труднощі, ми будемо пробиватись нагору впевненим темпом. Я, як будь-яка людина, завжди вірю тільки в краще.

Чуючи слово “незалежність”, у моїй голові постає образ сокола, що розправив крила у блакитному небі, над яким сяє сонце. І цей сокіл – не що-небудь інше, а наша з вами країна.