Мистецтво бути галицькими інтеліґентами

Мода мінлива: вчора дами у сукнях максі, а нині популярні міді; чоловіки то з бакенбардами, то з вусами; одного літа модний пурпуровий колір, а зараз пудровий; то всі господині печуть бісквіти, то медові “Спартаки”; то килими на стінах, то вже “голі” стіни і килими під ногами; колись по п’ять дітей на пару, а тепер двійко діток досить.

Стільки всього у нашому побуті, зовнішності, гардеробі вже застаріло, стало неактуальним, немодним, навіть об’єктом для насмішок, що ми без вагань відправляємо у минуле, бо маємо всьому сучасну альтернативу. Єдине, що ніколи не вийде з моди, це шляхетність та ґречність. Але й ці манери порядності трапляються все рідше…

Чому колись чоловіки не боялися подати дамам руку, коли ті спускалися сходинками трамваїв, а зараз така недовіра до благородних намірів справжніх джентльменів? І замість вдячності зчиняється крик та ґвалт. А інколи і приводу для ґвалту нема, бо чоловіки просто-напросто забувають подати паням руку.

Люди того часу були менш фальшиві, а зараз бракує сучасній людині кодексу честі

Чому раніше так часто можна було почути слово “даруйте”, “вибачте”, а зараз це чарівні слова? Чому чоловіки колись ніколи не дозволяли закурити собі цигарку у присутності жінки, а зараз треба бути обачною, щоб тобі не дмухнули димом перед самісіньким носом.

Що стало причиною виходу з моди галицького виховання, нашого “розшляхетнення” та чому застаріли деякі вишукані манери, куди подівся наш львівський етикет?

За поцілунок у щічку отримали б ляпас

Галичани завжди мали репутацію людей вихованих і шляхетних, аж до демонстративної манірності й церемонності. Вона виявлялася й у великому, й у дрібницях: у вишуканому вбранні пань, у несподіваній галантності панів, у поважних походах до театру, у вишуканих інтер’єрах галицьких цукерень, у мові старих газет, у цілованих рук галичанок. Етикету в Галичині завжди надавали великого значення й навчали правилам доброго тону змалечку. Тому вислів “галицьке виховання” має вжиток і сенс до сьогодні, йдеться на photo-lviv.in.ua.

Сотню років тому журнал “Нова хата” вчив галичанок не тільки куховарити, модно одягатися та вести домашнє господарство – особливу увагу тут приділяли правилам етикету.

«Раніше збрехати, обдурити людину – це був тяжкий гріх, який був абсолютно чужий львівській ментальності, але зараз зовсім совість за таке не мучить

Зараз уже відійшов у минуле звичай цілувати жінкам руку. А у міжвоєнній Галичині такий поцілунок вважався свідченням поваги до жінки. Проте на вулиці не рекомендувалося цілувати паням руку, щоб, бува, не поставити даму в незручне становище: а якщо рукавичка буде мокра від снігу чи дощу, або, боронь Боже, несвіжа чи ненапарфумлена? А ось у бальній залі, театрі, на гостині чи вечірці цей звичай був обов’язковим! При цьому чоловікові слід було затямити, що для поцілунку він повинен схилитися до поданої руки, а не підносити руку пані до своїх вуст. Сьогодні поширився новий спосіб вітання – поцілунки при зустрічі, хоча на початку минулого століття така поведінка вважалася би вкрай нетактовною.

Шляхетної поведінки дотримувались не тільки “на вулиці” – вона була обов’язковою і вдома. У журналі “Нова хата” за лютий 1928 року читаємо: “Добре поведення не може бути ніколи “напоказ” для чужих, як добра порцеляна, яку витягується лише на прийняття гостей. Чемність та добра поведінка – це річ, яка ушляхетнюється через довге і щоденне ужиття. Будьмо передусім чемні до своїх найближчих, дбаймо, щоби в чотирьох стінах нашої хати панувала сонячна атмосфера, а тим самим даємо уже нашим дітям найкращу підставу “доброго виховання”.

…аби не образити подарунком

Існували на Галичині свої правила і при виборі подарунків. Квіти завжди вважалися гарним подарунком. Чоловік, який часто перебуває в домі якогось подружжя, повинен при всякій нагоді передати пані дому скромну китицю квітів.

А які ж дарунки могла робити жінка? Квіти можна було дарувати чоловікові тільки у двох випадках: або дуже старенькому, або хворому. На початку минулого століття ручні роботи (вишивки, гаптування, картини) були популярним подарунком, але за умови, що вони майстерно виконані. Ні в якому разі не рекомендувалося дарувати свою світлину. Найкращим подарунком, зробленим жінкою, безумовно, вважалася книга.

“Ходимо до церкви, шануємо батьків”

“Галичина має переваги у плані релігійності, виховання та сімейних традицій. Раніше Львів належав до європейського культурного і духовного простору, тоді він був більш шляхетним. Коли ж наше місто примусово віднесли до азійського культурного простору (з 1939 року), то всі манери вихованості зійшли на пси”, – розповідає у розмові з “Поштою” львовознавець Ілько Лемко.

Хоча українці зберігали у своїх родинах традиції шляхетності, етикет був тісно прив’язаний до класового поділу, але, на думку львовознавця, зараз до Львова ввірвалась рустикалізація (тобто село, а з тим і сільські манери), яка далека від манер та традицій виховання.

“Все інтелігентне було вороже тоталітарній владі. Вони навіть могли “по фейсу” розпізнавати шляхетних львів’ян, а тоді винищували їх. У 50-60 роках ХХ ст. ще була не зовсім добита шляхетність, але ближче до сучасності оцей етикет нівелювався”, – розповідає співрозмовник.

“До 1939 року люди були набагато чесніші, мали відчуття гідності, порядності, а зараз під впливом сходу до нас прийшов тотальний обман. Раніше збрехати, обдурити людину – це був тяжкий гріх, який був абсолютно чужий львівській ментальності, але зараз зовсім совість за таке не мучить, – зауважує дослідник. – Шахрайство, хабарництво активно проникли в галицьке середовище, вони навіть культивуються, але разом із тим принижують шляхетність”.

Вислів “галицьке виховання” – це, безумовно, знак якості. Зі слів дослідника історії Львова, навіть зараз це проявляється у родинних цінностях, елементарній побутовій моралі, ґречності, чемності. “Але інтелігентський прошарок знищили за роки тоталітаризму, тож галицьке виховання занепало. Безумовно, воно має перевагу над тим методом виховання, яке прийшло зі сходу”, – переконаний Ілько Лемко.

Слова з пісні “ходимо до церкви, шануємо батьків” дають загальну картину нашої галицької традиції

Співрозмовник згадує, що брати Гадюкіни навіть у пісні зазначили: “Ми хлопці з Бандерштату ходимо до церкви, шануємо батьків”. “Якраз слова “ходимо до церкви, шануємо батьків” дають загальну картину нашої галицької традиції. Ну хто ж шанує батьків поза Галичиною?” – риторично запитує львовознавець.

Зі слів дослідника виходить, що позитивні риси у суспільстві назбируються тисячоліттями, а негативні впроваджуються дуже швидко. “Для того, щоб набути порядних рис для певного народу, потрібно 700 років, а щоб це знівелювати досить 40-50 років. Приклад Галичини підтверджує, що погане вкорінюється неймовірними темпами”, – переконаний Ілько Лемко.

Дослідник історії Львова наостанок пригадує своє спілкування 15-річної давності зі старими львів`янами: “Знаю, що поганим тоном, навіть гріхом у Львові вважалося – обманути людину. Колись розповсюджена була традиція, коли львівські крамарі давали абсолютно невідомим людям у кредит дорогі речі на дуже багато років без першого внеску. Людина тоді не мала думок, що можна обманути іншу людину. Загальна довіра дуже довго трималася, по інерції вона ще існувала у 50-х роках минулого століття, а зараз, на жаль, зовсім зникла”.

Бракує кодексу честі

Петро Радковець, відомий львівський екскурсовод і краєзнавець, зазначає, що Львів завжди був водночас і шляхетним, і ницим. Люди також були неоднозначними. Відсоткова пропорція шляхетних і невихованих людей коливалась, але точно і тоді, і зараз є два табори людей.

“Галицьке виховання відносне: діє бажання галичан бути шляхетними. Під цим знаком виховання розвивається локальний патріотизм. Люди були добрими не від Галичини, не від місця проживання”, – переконаний співрозмовник.

Зі слів краєзнавця, погані звички, які є у наш час, і тоді вважалися поганими. “Правда, чесність, порядність, вихованість – завжди будуть вітатися. На жаль, вони перестали цінуватись, бо популяризувалась тотальна невихованість”, – зауважує Петро Радковець.

Львівський екскурсовод також роздумує, що би він повернув з того часу у сучасність: “Люди того часу були менш фальшиві, у них було інакше інформаційне коло. Бракує сучасній людині офіцерської честі, манер із пансіону благородних дівиць. Там усі виховувалися у дусі, що людина має завжди й усюди дотримуватися певних кодексів честі. А зараз ці кодекси честі, на жаль, відійшли на другий план. А їх нам так необхідно!”

Зауважує співрозмовник і про особливе ставлення галицьких чоловіків до тутешніх, галицьких, жінок.

“Взагалі на Галичині до жінки ставилися з великою повагою, оскільки вона займала вагоме місце у світі, на відміну від німецьких чи чеських сімей, де жінка не мала таких привілеїв. Жінки у Львові завжди мали особливу пошану та повагу від чоловіків. Зараз фемінізм зробив жінку чоловікоподібною, тому й ставлення до неї змінилося”, – додає наостанок краєзнавець.

Юлія Самойлова, засновниця Школи вишуканих манер “Grace”, консультант із питань етикету:

– Людина з хорошими манерами – це насамперед тактовна людина. Звичайно, можна вивчити, якими приборами споживати ту чи іншу страву, які кольори в одязі вітаються, а які небажані у діловому стилі, як правильно сідати в авто. Але, попри все вищезазначене, людина може не вважатися за особу зі зразковими манерами. Адже етикет – це не наука про ножі та виделки, а швидше про такт, про вміння зробити спільне перебування з іншими людьми комфортним для обох сторін. Найчастіше наші учениці – це жінки віком 25-35 років, реалізовані та всебічно розвинені, у яких хороші манери, однак вони розуміють, що немає меж для вдосконалення. Також останнім часом має попит навчання дитячого етикету. І це дуже правильно, адже вишукані манери найкраще прививати змалку. Крім цього, все частіше приватні підприємства, які співпрацюють з міжнародними партнерами, звертаються для проведення тренінгів із персоналом по діловому та корпоративному етикету. Зараз важко судити, розуміються галичани в етикеті чи ні, оскільки є сім’ї, в яких дітям прививали змалку основи етикету, але це, на жаль, не домінуюча частина населення. Така сама ситуація загалом по Україні. На заняттях у нашій школі, ми вчимо дуже багато. Отримана інформація, помножена на бажання учня та щоденну працю над собою, обов’язково дасть позитивний результат. Відповідно, результати такої праці безперечно передадуться наступним поколінням. Ціни на навчання у Школі вишуканих манер залежать від курсу валюти, кількості слухачів та обраних тем, однак залишаються доступними для середньостатистичного клієнта. На жаль, охочих львів’ян брати уроки у Школі вишуканих манер зараз не так вже й багато. І це пояснюється не тим, що манери більшості львів’ян на високому рівні, а швидше тим, що про потребу їх вдосконалювати замислюються одиниці.

коментарі відсутні

Для того щоб залишити коментар необхідно увійти