– У переліку того, чим забезпечують бійців є: бронежилет, шолом, форма, берці, комплект білизни, декілька пар шкарпеток, натільна білизна. Втім, це все розраховане хлопцям аж на півроку. Уявіть собі, щодня носити одну й ту ж форму і берці упродовж півроку. Звичайно, це некомфортно. Тому, й надалі вояки мають потребу у комплекті ще однієї форми, у полегшених зручних берцях, бо, на жаль, ті, що дає держава, некомфортні хлопцям. Нашим воякам також потрібні легкі футболки, шкарпетки і труси, яких, до речі, треба значно більше, ніж дає держава. Загалом хлопцям потрібно, все, що кожній звичайній людині у щоденному вжитку – засоби для гоління, миття, вологі серветки, туалетний папір, порошок для прання, рідке мило, навіть одноразовий посуд. От зараз хлопці просять електрочайник і косу – зіткнулися з тим, що перебувають у місцевості, де дуже багато змій, а трава висока, покосити її нічим. Тож просили косу, аби можна було собі розчистити дорогу і вберегтися від змій. Актуальним залишається питання наколінників, налокітників, тактичних рукавиць, захисних окулярів – держава цим не забезпечує. Втім, це важливо, адже це береже коліна вояків, їхні руки, ноги і очі. Тим паче, що для того, щоб вилізти на військовий транспорт треба мати наколінники. Це я особисто відчула на своїй же шкірі, коли була на Сході – мене тиждень боліли коліна. Якось хлопцям привезли три десятки найдешевших резинових шльопанців, то вони були страшенно раді. Звісно, у берцях весь час ходити важко, а купити ті ж шльопанці ніде, бо з передової вони не виїжджають. На харчі хлопці ніби не нарікають. Мають крупи, макарони, квашену капусту, закручений бурячок, якісь консерви. Втім, менше вітамінів. Забезпечені хлібом, водою. Бо на початках були проблеми навіть із питною водою. Також, коли були на Сході, принагідно заїжджали у дитячий притулок. Завезли багато іграшок, українських книжок, одягу, взуття. Зрозуміли, що і тамтешні дітки розуміють, що відбувається в країні. Вони добре розрізняють хто ворог, а хто свій. Тож постановили собі, що паралельно будемо їздити і до діток. За ці три роки люди вже звикли до війни, спокійніше сприймають навіть повідомлення про загибель вояків. До всього цього вже звиклося, на жаль. Багато людей вже зневірились у ситуації в країні. Дуже часто чую, мовляв, у країні нічого не змінюється, нас не вчить ні Майдан, ні війна. Попри все, ми не маємо права забувати про наших хлопців, їздити до них, питати, що їм потрібно. От зараз шукатиму косу, електрочайник, два намети чотирьохмісні, бо в цьому є потреба. Чесно кажучи, ще навіть не знаю, де братиму кошти на це все. Тому, якщо маєте можливість долучитись, то звертайтеся за адресою: вул. Липинського, 54 (БТІ), з 10.00 до 18.00. Додаткову інформацію можете дізнатись за телефоном: 067 67 08 996.

– За ці три роки у волонтерській справі є зміни, і вони дуже суттєві. До прикладу, на початку хлопцям потрібні були берці, форма, тактичні пояси, налокітники та наколінники, їжа також була дуже актуальною у перший рік війни на сході. На другий рік ніби налагодилось питання постачання харчів на передову, бракувало їжі лише у найгарячіших точках. А вже цього року у нас практично ніхто не просить харчів, форму, хіба ж комусь там розмір берців не підійшов, то ми залюбки допомагаємо. Це добре, що військовим підвищили зарплатню, вони стали більш платоспроможними. Втім, за цю зарплатню вони не можуть полагодити чи придбати машини. Тому зараз допомагаємо їм з ремонтом автівок. Лише, щоб поміняти мотор, потрібно 700 доларів. Але ж це все одно дешевше, ніж купити нове авто. Особливо ламаються машини у донецькому напрямку, а от в луганському зараз тихіше, то й машини цілі, умовно кажучи. Мусимо з цим допомагати, бо розуміємо, що одна машина возить воду, інша вивозить поранених. Окрім техніки, бійці зараз просять біноклі. Тішить те, що коли була ротація, демобілізовані віддали машину та усю техніку, яку ми їм передавали наступникам. Також актуальні зараз приціли. Харчі зараз возимо на передову як бонус, але гострої потреби в них нема. Люди нам приносять каву, шоколад, цигарки, то, звісно, і це все “їде” на фронт по принципу зайвим не буде. Люди вже звикли до того, що в країні війна. Тішаться, що у них, у спокійних містах, все добре, все безпечно. Раніше за тиждень збирали до 20 тисяч гривень, а зараз 200-300 гривень можемо зібрати. Різниця велика... Навіть, коли пишу у Facebook оголошення про збір коштів, то відгуків значно менше. Загалом третє весна-літо волонтерства – це таке собі весна-літо відпустки. Люди стали, на жаль, пасивні... Щодо наших збірок, то біля пам’ятника королю Данилу у Львові вони тривають незмінно з червня 2014-го тричі на тиждень – щовівторка, четверга та суботи з 17.00 до 19.00.

– Нещодавно повернулися зі Сходу. Потреб дуже багато у бійців. Проте допомоги і людей, які хочуть допомагати, стало набагато менше. Це видно по подіях, які організовують у Львові, щоб зібрати допомогу учасникам АТО. Здається, людям це стає нецікаво… Пригадую травень 2014-го, коли лише приїхав у місто Лева (до того волонтерством займався три місяці), який тоді був ажіотаж, коли ще не всі усвідомлювали, що йде війна. Нині, коли вже все зрозуміло, вони стали байдужі… Не обов’язково жертвувати гроші, можна хлопцям просто писати листи з привітаннями, підписувати прапори – якось підтримувати бійців. Та цього є мало. Минулого тижня на фронті у нас були дуже великі втрати, і не лише поранених багато, були й загиблі – їх стільки, як було до того за три місяці бойових дій. Це говорить про те, що війна триває і допомога, підтримка людська ще бійцям потрібна. Так, іноді потрібні гроші, та, буває, достатньо кількох добрих слів тій людині, яка на фронті уже півроку чи рік. Знаєте, як прикро хлопцям, коли вони приїжджають додому у відпустку і бачать, відчувають байдужість, брак уваги… І тенденція ця не дуже добра, оскільки ворог постійно атакує, застосовує артилерію. Зараз наші волонтери закуповують для бійців приціли, амуніцію, біноклі, збирають продукти – так готуємося до нової поїздки.

– Якщо загалом, то не змінилося ставлення нашої влади до армії та до потреб бійців, не змінилося ставлення “савєцких” офіцерів до вояків, які ніби застрягли десь там, на задвірках Радянського Союзу. На жаль, і надалі в армії є люди, які випивають, дискредитуючи ім’я всіх побратимів… Нашим хлопцям і надалі не постачають зброю, не забезпечують їх новітнім спорядженням. Багато волонтерів із різних причин перестали допомагати армії. Я їх не звинувачую, бо це справа особисто кожного. Втім, дещо таки змінилося на краще. Зокрема, з’явилися молоді толкові та патріотично налаштовані хлопці, які готові воювати за Україну, не покладаючи рук. Волонтери навчилися більше розуміти, що ж насправді потрібно бійцям, окрім одягу та їжі – йдеться, зокрема, про технічні прилади, які теж неабияк допомагають воякам. Стало важче збирати гроші на потреби армії. Наша влада останнім часом веде активну пропаганду, мовляв, українська армія забезпечена всім і вся, потреби у волонтерах як такої нема. Щодня з екранів телевізорів люди це чують та й справді думають, що хлопцям на фронті нічого не потрібно, бо Петро Порошенко у черговому зверненні заявив, що вони дадуть раду і без нас. Люди ж, які не мають прямого контакту з нашими бійцями, думають, що ми аферисти. Можливо, з боку воно так і виглядає, бо влада пропагує одну “правду”, ми ж ніби все заперечуємо. Але, звісно, це болить, бо тебе звинувачують у тому, що ти собі десь там заробляєш, прикриваючись потребами бійців. Дехто не допомагає армії, бо каже, що держава і так збирає податок навіть з мінімальної зарплатні. Для самих ж волонтерів було дуже важко два з половиною роки фінансово тягнути армію, замість держави. Чому два з половиною роки, бо волонтери фактично почали допомагати хлопцям ще з часів Майдану. Попри все, мені особисто не хочеться покладати рук. Адже, якщо я не можу воювати, то повинен допомогти тим, хто воює. До праці надихає подяка від вояків. Нещодавно на Facebook-сторінку “Львівського лицаря” прийшло повідомлення від бійців: “Доброго дня! Кілька місяців тому ви передали нам бінокль. Дякуємо вам, бо три дні тому якраз цей бінокль врятував нам життя!” Ось що мене надихає! Це неймовірне відчуття! Що цікаво: з більшістю військових, яким допомагаємо, певно, ніколи не побачимось. Та мова не про те: якщо є можливість, то потрібно допомагати.

– За весь час волонтерства команда наша не змінилась, не розбіглась, навпаки, нас стало більше. Збираємося тепер і в горі, і в радості, разом святкуємо дні народження, весілля. Військові вже знають нашу специфіку роботи, тому звертаються з проханням, аби ми їм передали сухі борщі, сітки, “кікімори”. Виготовляємо те, що хлопці не куплять ніде. Втім, за ці три роки люди вже добряче втомилися, стали пасивніше ставитися до потреб бійців, менше допомагають армії. Якщо раніше ми на ярмарках дуже швидко розпродували продукцію, то зараз маємо в рази менше покупців. Люди, бува, просто проходять повз… Або ж підходять придивитись до краму, але, коли чують, що ми волонтерська організація, то йдуть геть. Тобто, байдужість є. Рятує те, що маємо постійних покупців, які з радістю купують собі у нас бодай якусь дрібничку. Щотижня наші волонтери організовують недільні ярмарки біля пам’ятника королю Динилу у Львові. Щонеділі з 13.00 можна прийти і покуштувати смачних страв та придбати хенд-мейд. Всі виручені кошти йдуть на потреби військових.