– Потреби бійців змінилися. У перший рік війни військовим потрібно було все і негайно – і харчі, і форма, і спорядження… Цього року простіше певною мірою. Але все залежить від того, про які позиції бійців ми говоримо. Є такі, які постійно обстрілюють, і їм треба всього… Держава забезпечує військових формою, берцями. Звісно, нікого не цікавить, чи підходить хлопцям розмір: чи не завеликі, не замалі. Видавали їм і термобілизну, і зимовий одяг. Фактично цього року докуповувала те, що не співпало по розмірах. Часами бійці лінуються. Телефонують нам і кажуть, що їм треба бушлати. Ми кажемо: “Скажіть командирові, щоб він надіслав запит із потребами. Вам же це видадуть!”. Телефонують через два дні знову, кажуть, що бушлати вже видали. Коли триває перемир’я і забороняють стріляти, хлопці просять глушники. Наприклад, з 93-ої бригади телефонують і кажуть, що вночі у тепловізор сепаратистів бачать, але ж стріляти бійцям не можна… Просять прилади нічного бачення, біноклі, рації. Особливо ці потреби актуальні, коли хлопці змінюють позиції. На це ми й збираємо гроші. Завжди потрібні сигарети. Є частини, де бійці вчасно отримують зарплату, а є такі, де її затримують. Тож купити сигарет вони не можуть. Але допомагати бійцям цього року набагато складніше, адже мало людей долучаються до волонтерства. Наприклад, не з докором говорю, але коли у перший рік вій­ни велись активні бойові дії і хлопцям потрібно було оновити втрачене спорядження (видавали одне на цілий рік), люди були активніші. За дві години могли зібрати від п’яти до чотирнадцяти тисяч гривень. А зараз за весь тиждень заледве назбируємо дві тисячі – це два комплекти форми, один рюкзак, або пара берців, або лише один бінокль. А звертаються бійці і просять в нас значно більше. Якби не діаспора, особливо церковні спільноти, то напевно я б уже не мала чим займатися, не могли б волонтери забезпечувати потреби бійців. А тепер приємні моменти. Мені хлопці з 29-го блокпоста квіти надсилають до Львова. Коли в мене були іменини, не могла зрозуміти, чому військові мене розпитують, де і коли я їх святкуватиму. Думаю, яка їм різниця. Але розповіла. І коли прийшла, побачила на столі великий букет. За цей рік найбільшими знахідками, найціннішими, були люди-волонтери. Диво дивне, коли телефонуєш незнайомій людині у інше місто, кажеш, що ти волонтер зі Львова, просиш допомогти, і вона впродовж години вирішує проблему. Такі люди для мене – неймовірне надбання. Держава ж має набагато більше важелів впливу, вона нашу роботу може робити більш функціонально, але чомусь виходить так, що люди, не маючи таких можливостей, вирішують проблеми бійців набагато швидше. Нещодавно їхала у Дніпропетровськ і подумала: в яке місто в Україні не заїхала б, маю кому задзвонити, де заночувати. Для мене нічого не робити важче, аніж займатися волонтерством. Коли почалася війна, я подивилася на дітей і з жахом подумала: якщо це докотиться до Львова, що я тоді робитиму?! Знаю, що хлопці на фронті стоять за моїх дітей, за ваших! Мені не може подобатися шукати машину, яка перевезла б тіло “двохсотого” з точки А в точку Б, мені не подобається клянчити гроші, влазити у борги, бо потрібен тепловізор чи приціл. Мені не подобається усвідомлювати, що державі начхати за великим рахунком, чи взуття, яке вона видала бійцям, відповідає потрібним їм розмірам. І ще так багато всього мені не подобається у військовому волонтерстві. Бо то не те хобі, що приносить задоволення чи відпочинок. До війни я співала автентику. Люблю етноспів. Розучувала нові пісні. А зараз не співаю майже – не можу… А хочу знову співати, бо це те, що приносило мені справжню радість. Я організовувала свята і писала сценарії. Працювала з дітьми. То був час, коли я по-справжньому усміхалася. А зараз я чекаю миру. Активно чекаю… Щоденною працею, щоденними молитвами, щоденними проханнями. Як умію, так чекаю…

– Мабуть, як і для всіх, цей рік був роком випробувань. Одні думали, що війна закінчиться дуже швидко, інші думають, що це надовго… Люди нам допомагали всім. На всі потреби, які виникали, відгукувались. Хіба останнім часом стали менше допомагати. Ймовірно, вичерпуються їхні можливості, виснажились, втомились… Звичайно, і наша організація втомилась. Багато дівчат пішли від нас, мовляв, уже несила. Хтось вирішив більше часу присвятити навчанню, хтось знайшов роботу і не має часу на волонтерство. Нам стало важче… Стараємося набирати таких волонтерів, за кого ручаються. Є переселенці, які кажуть, що хочуть допомагати. Та беремо їх виключно за рекомендаціями. Зараз із нагальних потреб – питна вода, кисломолочні продукти, печиво, шоколад. Звичайно, вітаміни, зокрема кальцій. Загалом мало втіх було цього року. Однозначно негативним є те, що наші хлопці й далі на передовій. Вони там роздягнені, роззуті, не мають ліків. Ми два-три рази на тиждень відправляємо медикаменти на схід, хоча в Міноборони запевняють, що ліками бійці забезпечені. Це неправда! До слова, нещодавно до мене вночі зателефонував боєць, командир підрозділу. Я його не впізнала, такий був застуджений, що ледве говорив. Каже: “Світлано, нічого більше не прошу – тільки пришли нам щось проти грипу. Мої хлопці хворі”. Це батальйон “Айдар”, який стоїть на самій передовій. У людей немає зброї, немає одягу... Якщо форма намокла, вони не мають у що переодягтись. Волонтери купували цвяхи, відсилали плівку, скоби, сокири, кирки. Навіть не знаю, як це прокоментувати… Соромно має бути нашим міністрам, чиновникам, що таке насправді діється! Попри те хочу подякувати хлопцям, які за нас стоять на сході, які тримають над нами небо, те мирне небо! Завдяки їм ми сьогодні спокійно спимо. Подякувати треба тим людям, які хвилюються за нас, подякувати діаспорі, яка нам допомагає. Низький їм уклін, бо вони насправді нас дуже підтримують. Наприклад, Марія Вертецька 15 років живе у Мадриді. Цього року вона купила чотири автомобілі і відправила їх на схід: дві медичні автівки і дві легкові. Жінка допомагає хлопцям, які у нас в госпіталі, відправляє багато посилок на схід України. Це Українка з великої літери. Окрім здоров’я, бажаю всім миру!

– 2015-ий – це той рік, коли є що згадати, але нема що дітям розказати. Певно, усі сподівалися, що цей рік буде роком перемоги, військові дії завершаться, хлопці щасливо повернуться додому, всі окуповані території повернуться до України, будуть належно покарані ті, що всіляко сприяли окупантам... Сподівалися, що будуть покарані злочинці, які призвели до такого жахливого розвитку на Майдані. Дуже боляче, що населення стало набагато бідніше, зокрема й ті, що від самого початку допомагали волонтерам, віддавали останнє на користь армії. Багато волонтерів залізли в борги, щоб закупити ті прилади чи речі, як просять з фронту. Маємо величезні проблеми на кордонах, адже митне законодавство не дозволяє перевозити і передавати воякам автівки з-за кордону. Деякі люди, які дуже часто допомагали фронту, вже вичерпались і не мають можливості допомагати бійцям, бо наша влада дуже успішно підвищила тарифи… Тож нині передусім вони думають, як вижити, а не як допомогти війську. Нині люди за межею бідності. Досвід показує, що основними донорами, благодійниками, меценатами є ті, що мають малий або середній достаток, дрібні підприємці. Це також студенти, пенсіонери. На жаль, за 2015-ий вони дійшли до того рівня, що не мають чим допомагати. Все це позначається й на постачанні на фронт спецтехніки, обладнання. Відтак ми зменшили обсяги нашої допомоги. Адже один прилад коштує 500-800, інколи й 1200 доларів. Це великі гроші. Бійцям передусім потрібна нічна оптика, звичайна оптика до зброї, навігатори. У мене в неділю були іменини, прийшли друзі і кажуть: “Маємо для тебе подарунок – три тисячі гривень на потреби армії”. Неймовірно приємно отримувати такі подарунки на іменини! Технічні потреби бійців змінюються кожні три-чотири місяці. Нині першим пунктом є прилади нічного бачення. Формально у нас перемир’я, але вночі виходять диверсійні групи, і хлопцям для того, аби захистити себе, треба бачити противника вночі. Але попри все є дуже багато позитиву. Колись хтось гарно сказав: “Якщо людина має багато грошей, машину, яхту, хату, то єдине, що може приносити радість, – це благодійність чи меценацтво”. Відчуття , що ти комусь допоміг, є неперевершеною сатисфакцією. Для нас навіть дзвінок від хлопців, з якими ми контактуємо, які через п’яті руки знаходять наші контакти, – велика радість. Коли на День волонтера надсилають есемески чи телефонують хлопці, з якими ми ніколи не бачились, і дякують, коли дзвониш до них на свято Покрови, на День українського вояка, вітаєш їх і чуєш слова вдячності, – це радість. Коли бійці приїжджають у відпустку і забігають до нас, аби привітатись, – це те задоволення, що дає сили й наснаги, аби продовжувати роботу. Хочу подякувати всім, що допомагають, що залишаються патріотами, що люблять нашу державу направду щиро. Вони стараються допомогти не лише грішми, а й присилають вітання: “Тримайтеся! Ми за вас уболіваємо!”. Дякуємо й тим, що організовують маніфестації за кордоном. Усім небайдужим людям, які розуміють, в якій ми зараз біді, величезне дякую! А всіх тих падлюк, які сидять черв’яками-п’явками на Україні, застерігаю: задумайтесь!

– Цього року ми відчули, що нам бракує вільних волонтерських рук. Спершу їх було багато, але люди не витримують, адже за волонтерство не платять, волонтери морально і фізично втомилися від такої роботи. У кожного своя причина: одна наша волонтерка збирається у декрет, хтось знайшов роботу, тож не має часу волонтерити. Думаю, передусім потрібно, щоби Мін­оборони виконувало свою функцію, щоби відділи соцзахисту виконували свою роботу. Нам не треба, щоб держава допомагала волонтерам, треба, аби вона виконувала свої функції, тоді не буде потреби в нашій праці. Нині є багато речей українського виробництва – форма, берці, тепла білизна, теплі куртки. Нам вже не треба все це шукати і перевозити з-за кордону. Добре, що держава забезпечує бійців бронежилетами і шоломами, але тої ганебної кількості шкарпеток, яку видають бійцям, недостатньо. Наприклад, теплі флісові светри в нас, на жаль, також не виготовляють і їх немає в нормі щодо забезпечення армії. Для нормального функціонування і виконання своїх обов’язків бійцям дійсно ще багато що потрібно. Нині проблема волонтерів полягає у тому, що благодійники, які жертвували нам кошти, виснажені фінансово. До того ж через так зване перемир’я ентузіазм людей спадає. У волонтерському середовищі нових облич я не бачу… Цей рік потішив мене тим, що рідний брат чоловіка повернувся з фронту живий і здоровий. А він же ж доброволець, підпадав під мобілізацію! Маючи дружину, двох дітей, добру роботу, пішов воювати. Повернувшись, не знайшов порозуміння у своєму робочому колективі у Львові. Його запитують колеги: “Чого ти пішов воювати, за кого ти воював?”. Тож цей чоловік зараз підписав контракт і знову вирушив на фронт. Мовляв, йому там краще з побратимами. Тішить, що хлопці до нас приходять, повертаючись з війни, дякують. Головне, щоб вони були здорові, щоб живі були. Нещодавно до нас прийшов один пан, приніс пачку кави, одну шоколадку і написав зверху “Дякую вам!”. Це так щиро було. І ця допомога рівнозначна допомозі підприємців. До речі, зателефонувала до нас бухгалтер однієї компанії і каже: “Пані Ірино, ви так давно чомусь до нас не дзвоните. А ми на рахунок бійцям десять тисяч кинули”. Тішуся, що люди небайдужі. За таких людей молитимуся і дякуватиму їм. Певна, що все буде добре, бо інакше бути не може. Адже заради того ми працюємо, воюємо, допомагаємо й живемо. Ми завжди вірні нашим хлопцям, вірні собі, своїм друзям.

– Не думала, що так довго займатимусь волонтерством. Дуже сподівалася, що, дасть Бог, закінчиться війна і потреба в нашій волонтерській роботі відпаде. Не думала також, що нашої підтримки потребуватимуть стільки сімей. Втім тішуся, що в нашому середовищі сформувалась команда однодумців. Знаю, що багато волонтерських рухів розпались-розвалились, бо не було між ними порозуміння. У нас команда збереглась, нас стало більше! Тішить і те, що в людей не зникає бажання допомагати бійцям. Та, попри все, нам важко знаходити щораз нових благодійників. Втім по всьому світу в нас є друзі, які постійно допомагають нам! Спочатку вони нашу діяльність моніторили, перевіряли, хто ми, чим займаємось. А тепер уже довіряють нам, постійно передають допомогу. Цього року в нашому центрі зареєструвались близько 800 сімей. Приходять не лише львів’яни, а й жителі області. Часто консультуємо родини бійців через соцмережі, допомагаємо порадами іншим волонтерським організаціям, які за нашим прикладом створюють по всій Україні. Була ситуація, коли самі бійці з інших областей дзвонили і казали, що хотіли б, аби їхні дружини також подібний центр створили. У Золочеві зараз створили центр, який допомагає бійцям. Є багато закордонних організацій, які хочуть допомагати, але вони націлені працювати з великими й потужними ініціативами. Найбільша допомога, якою можемо пишатися, – це допомога сім’ям бійців з новонародженими дітками. У нас таких чотири родини, де немовлята народилися з критичною вагою. На щастя, все налагодилось, малюки ростуть. Допомагали їм і фінансово, і матеріально. Наприклад, є сім’я, де дитина була в комі. Завдяки співпраці з іншими фондами знайшли кошти на дороге лікування. Це наша маленька перемога! Зараз мама з татом до нас дзвонять, приносять фото. Ми тішимося, бо ці дітки живі і разом з нами. Є багато сімей переселенців зі сходу. Таких зареєстровано сім родин, їхні чоловіки воюють. Відчуваємо, що ми певною мірою в боргу перед ними. Адже вони втратили домівки і чекають на своїх захисників, вони – справжні патріоти. З наступного року намагатимемось їм допомагати ще більше, адже в них немає соціальної підтримки від держави: вони не можуть стати в чергу на квартиру чи земельну ділянку. На щастя, вдалося допомогти й тим сім’ям, у яких на фронті загинули батьки. Про них волонтери не забувають. На свято Миколая маємо для них сюрпризи. Ми не маємо права забувати про цих сиріт! Крім того, щодня у нас поповнюються “запаси” Святого Миколая у вигляді іграшок, речей. Ми виділили окрему кімнату, зробили полиці, бо вже не було куди складати подарунки. До проекту долучаються всі – і підприємці, і прості люди, допомагають і грішми, і речами. Дякую усім львів’янам, які щодня приносять якусь допомогу для сімей бійців: ліки, одяг. Особливо хочу подякувати діаспорі, яка нас дуже підтримує! Вони не з доброї волі виїхали за кордон, вони там тяжко працюють, але не забувають про Україну і намагаються бодай якось допомогти. Греція, Італія, Польща, Австрія, Німеччина, Португалія – ось країни, які нам регулярно присилають допомогу. Дай Боже, аби щонайшвидше зникла потреба у волонтерській роботі і в Україну прийшов мир. Бажаю спокою. Бо зараз, коли багато чоловіків повернулися, маємо ще й проблему соціальної адаптації бійців. Їм потрібно звикнути до мирного життя.

– Свою діяльність ми розпочали торік у листопаді. Тому фактично 2015-ий – це рік нашого розвитку. Для бійців ми готуємо сухі борщі, каші, сушимо домашні чаї, робимо закрутки. Наші масштаби росли з дня в день, із тижня в тиждень. Щодня долучалися нові учасники, люди починали нові локації сушіння і пакування, дехто збирався групами і сушив та пакував удома – приносили вже готові пакунки. Зараз у нас майже промислові масштаби. Згодом колектив побільшав, і нам подарували велику сушарку. З часом одні волонтери пішли, зате долучились інші. До осені в нас зібралася велика і потужна команда. Згодом нам дали приміщення на вулиці Сербській 7, квартира 4. Щодня на “кухні” в нас хтось чергує. Працюємо в будні з 11.00 до пізньої ночі. Буває, дівчата затримуються й до другої ночі. Впродовж року львівські господині відправили на фронт тисячі упаковань сухих борщів, капусняків, супів, каш, чаїв, сотні банок домашніх закруток і незліченну кількість смаколиків – медівників, кексів, булочок, пампухів, енергетичних батончиків, суміші меду, лимона та імбиру. Хочу від щирого серця подякувати всім тим, що долучалися до нашої спільної праці впродовж цього непростого року! Дякую всім, що розвивали наш напрямок, допомагали овочами, крупами, спеціями, сухими травами, роботою, порадою. У нас велика, дружня і працьовита команда! “Кулінарному цеху” завжди потрібні різні крупи (рис, гречка, пшоно, манка), а також горох, вівсяні пластівці, макарони до супів (бажано дрібненькі, але як є інші – також приносьте)! А ще квасоля, квашені огірки до розсольників, квашена капуста до капусняків, перець, кориця, імбир, ванільний цукор, сіль, томатні пасти, фасовані по 70 грамів, лимони, апельсини (або просто шкірки – їх сушать для чаїв). Ці продукти використовують щотижня у великих кількостях. Найяскравіші моменти в нашій діяльності, коли до нас приходять військові і кажуть: “Ми їли ваші борщі, дуже дякуємо!”. Буває, під час збірок військові проходять повз і коли бачать значок Нand made, тішаться: “Дівчата, нарешті ми з вами зустрілися!”. Не можу передати того шквалу емоцій. Це так зворушливо… А ще про нас знімали кіно хлопці-волонтери з Луганська. Бійці інколи приносять нам квіти. Ми їх сваримо, аби не витрачались, проте вони хочуть хоч якось нам віддячити. Долучаються до нашої роботи як старші господині, так і молоді. До нас приїхали діти із села Середкевичі Яворівського району. Їх організувала класна керівничка. Вони у такому далекому селі живуть, що до автобуса їм довелося три кілометри йти. А він відправлявся зранку о 05.30. І вони цілий день на кухні працювали як бджілки. Дуже зворушливо було. Молодці такі, невтомні.

– Майже 10 тисяч балаклав, понад дві сотні бафів, більше двох тисяч пар флісових шкарпеток, сотні в’язаних шкарпеток, спідньої білизни, понад півтора тисячі пар рукавиць, сотні панам, майже тисяча “кікімор” для снайперів, маскувальних халатів, сотні дощовиків, бандан, комплектів літньої військової форми, майже п’ять тисячі пар устілок, майже 90 “буржуйок” , а також подушки, матраци, аптечки, безрукавки… Саме стільки впродовж року відправили на фронт волонтери львівської ініціативи “Hand made по-львівськи”. Окрім того, сплели близько 40 тисяч квадратних метрів маскувальних сіток і все це відправили на передову. В нас нічого не затримується на складі. Хочемо подякувати всім львів’янам та гостям міста, які долучилися до нашої спільноти! Особлива подяка тим, які тихо, без подяк, винагород щодня віддають себе волонтерству! Дякуємо нашим благодійникам, журналістам, які висвітлювали нашу діяльність! Дякуємо іншим волонтерам, з якими співпрацюємо вже другий рік! Тільки разом можна досягнути таких результатів! Цей рік порадував тим, що наша спільнота перетворилася на велику родину. Ми здружилися, стали мудрішими, добрішими, хтось закохався, хтось одружився. Життя триває й під час війни! Засмучує те, що війна не закінчується, хлопці гинуть, особливих змін в уряді не видно, люди дуже змучені, допомагають менше, а потреби бійців такі ж, як і рік тому. За цей час Міноборони не зробило й кроку, щоб забезпечити вояків маскувальними захистами, теплими речами, щоб налагодити виробництво сухих пайків тощо. На жаль, так зване перемир’я зменшило активність людей. Більшість не цікавиться тим, що насправді відбувається на сході. Тож і допомагати стали менше. В нашій ініціативі залишилися найактивніші, зокрема, ті, що орієнтуються в подіях, мають родичів чи друзів на сході, ті, що в душі переживають за бійців, не є байдужими. Раніше до нашої роботи долучалися школи, училища, підприємства, ательє. А зараз ні… Проте нам все ж потрібні робочі руки, адже роботи в нас багато. Досі не маємо спонсорів. Співпрацюємо з різними волонтерськими ініціативами, організовуємо ярмарки і розраховуємо лише на себе. Як я вже казала, наша спільнота стала сім’єю. Ми так здружилися, що не можемо один без одного. Маємо багато планів на майбутнє. Зокрема, після Нового року плануємо відкрити інтернет-магазин, у якому продаватимемо вироби наших майстринь. Кредо цього року: разом до перемоги! Україна переможе тільки в тому випадку, якщо об’єднається!

– За цей рік “Львівський лицар” відчув, наскільки люди зубожіли. Ми займаємося технічною допомогою, відсилаємо на фронт дуже дорогі речі. Ці кошти можна перевести в цистерни води і вагони печива. Часто з волонтерами говоримо про раціональне використання грошей, які люди довіряють ініціативам, організаціям, що займаються благодійністю. Нам приносять гроші різні люди. До прикладу, студентка, яка зі своєї стипендії щомісяця на потреби бійців жертвує 500 гривень. Для неї це більша частина місячного доходу. Допомагають і пенсіонери, які також щомісяця приносять нам десяту частину своєї пенсії. Хочу подякувати всім за небайдужість! За те, що кожен десь на своєму місці намагається допомогти бійцям чим може. Але найбільше спасибі членам родин військових та волонтерів! Коли хлопці їдуть з дому на фронт, дружині доводиться перебирати на свої плечі господарство. Та буває, що їдуть дружини. Тоді її обов’язки бере на себе чоловік. Буває й так, що на фронт вирушають двоє… Війна стосується всіх, перемога залежить від кожного!