Волонтером може стати кожен – нема тут ані вікових, ані соціальних обмежень. А прикладом цього є 13-річна Валерія Червінська – переселенка з Криму. До Львова з батьками переїхала рік тому.

Аби звикнути до нової обстановки, багато часу їй не знадобилося. Валерія знайшла собі корисне заняття: дівчина вже півроку волонтерить у Центрі допомоги сім’ям учасників АТО, що на вул. Виговського, 29-а.

Взимку Валерія допомагала плести маскувальні сітки, у своїй школі збирала малюнки дітей, які потім відправляли на фронт. Свою роботу вважає обов’язком, мовляв, нині не можна залишатися осторонь війни, адже перемога над агресором залежить від усіх, а не тільки від військових. 

“Ця надзвичайна дівчинка організувала плетіння браслетів для наших бійців. Уже більше тисячі таких браслетів, а також малюнків, оберегів, посвячених хрестиків і вервечок ми передали від Валерії для солдатів. Зараз шиємо прапори. І хоч їй усього лише 13 років, вона робить вагомий внесок у нашу перемогу!” – кажуть волонтери. 

Батьки Валерії – військові родом із Тернопільщини. “Ми жили в Сімферополі. Коли Крим окупували російські війська, батьки прийняли рішення перебратися на материк. 

До того ж моя мама військова. Вона сказала, що не залишиться жити на півострові, оскільки зрадити присягу не зможе. Чому Львів? Насправді ми довго думали, куди поїхати. Ще напередодні тих усіх подій ми були на екскурсії у Львові. Нам тут дуже сподобалося! Пригадую, тоді запитувала в мами, чи можемо ми переїхати сюди жити. Ніби відчувала…” – розповідає “Пошті” Валерія Червінська.

фото: Центр допомоги сім’ям учасників АТО

Наразі сім’я винаймає квартиру, на півострів повертатися не хоче, навіть якщо Крим знову стане українським. А волонтерити Валерія почала в кінці листопада 2014-го. Про Центр допомоги дівчина дізналася від подруги.  

“Батько коліжанки допомагав у центрі, інколи брав зі собою дочку. А вона одного разу покликала й мене. Мені тут дуже сподобалося. Так і стала тут волонтерити. Спершу на зимових канікулах чимало часу тут проводила (взимку ми плели сітки), а зараз збираю малюнки дитячі, тканину на нашивки для однієї бригади, плету браслети. Залучала свою школу брати участь у таких акціях – навчаюся в гімназії імені Василя Симоненка”, – розповіла Валерія. 

Попри свій  юний вік, дівчина мислить як доросла. Переїзд із півострова, згодом війна на сході, а тепер волонтерство – усе це неабияк вплинуло на дівчину. Вона хоче бути корисною людям, особливо військовим. Її браслети для бійців – дорогі серцю подарунки. У Центрі допомоги розповідають, що коли на фронт передають дитячі роботи, військові натішитися ними не можуть, кажуть, що від тих речей віє теплом і добром. Вояки кажуть, що малюнки, листівки та браслети – їхні обереги. 

Зі слів Валерії, не всі діти в її школі активно долучаються до такої роботи. Більшість пасивна. 

“Вони навіть не говорять про війну. Видається, що вона їх зовсім не стосується. Я ж не можу залишатися осторонь того, з чим не згідна. Мене так виховали вдома: не можна нічого не робити, не можна мовчати і просто спостерігати. Це ж неправильно! Майбутнє залежить від кожного. Якби всі люди хоча б мінімально допомагали, наприклад, нашивки солдатам робили, це би підтримувало дух військових. Розумію, що в багатьох нема фінансової  змоги допомогти. Але є різні варіанти, необов’язково лише грошима. Якби всі допомагали,  ця війна б закінчилася значно швидше”, – певна юна волонтерка.  

Зі слів Валерії, здебільшого збирали малюнки в дітей із першого по четвертий класи. Вона каже, що саме такі роботи є щирими: вони прості, але водночас там багато сказано і закладено. Вони зроблені з душею.

“Скажу чесно, що не всі нам хотіли допомагати. Деякі вчителі казали, що ми молодці. Були й такі, хто не підтримував нас. Але мене це не зупинило, – каже дівчина. – А нещодавно у школі знімали відео на конкурс на патріотичну тематику. Я запропонувала частину відео присвятити волонтерському центру, і наші волонтери мене підтримали. Це дуже хороші люди. Вони відверті, щирі, скажу так – особливі”.

Дівчина розуміє, що не всі можуть постійно присвячувати свій час волонтерській діяльності. Але сприяти допомозі війську повинен кожен.   

“Вважаю, що діти також роблять добру справу, коли підтримують військо: пишуть бійцям листи, браслети плетуть, прапорці шиють. Та не всі такі. Зрозуміло, що все залежить від виховання. Діти не винні. Були випадки, коли нам прямо казали, що не будуть нам допомагати. Ми переконували, мовляв, за наше з вами майбутнє там воюють. А воюють чиїсь батьки, рідні. “Подумай, що б ти  робив, якби твої близькі були на фронті?” Відповіді були дуже різні. Одна мене змусила замислитися: “На щастя, моїх рідних там нема”. Дітей не цікавить, що відбувається з іншими”, – каже Валерія.

У центрі кажуть: коли до їхньої роботи долучаються діти, про майбутнє держави хвилюватися не варто. 

“Дивлячись на активність наших дітей, бачимо зв'язок поколінь. Валерія – 13-річна дитина, та в ній стільки людяності… Це неймовірно! Вона робить цю справу не під примусом, а від душі. До того ж і нас своїм вогнем заряджає. Її позиція настільки виважена, що кожен дорослий може у неї повчитися. Ми знаємося з Валерією з кінця листопада минулого року. Це надзвичайна подія, коли  ми знайшли Валерію, а вона знайшла нас”, – розповіла “Пошті” співкоординатор напрямку допомоги сім’ям військових Народної Самооборони Львівщини Ірина Роман.