– В мене є робота — працюю директором однієї львівської фірми. Волонтерство виснажує, особливо морально, та намагаюся про це не думати. Увесь свій вільний час проводжу в Центрі волонтерства. В неділю в нас вихідний. 

Не скажу, що волонтерити — радість. Це, радше, потреба. Навіть не думала, чи те, що я роблю, мені подобається. Сюди приходять молоді жінки, які втратили своїх коханих. На це страшно дивитися. Хочеться хоч якось їм допомогти. А привела мене сюди моя донька. Активісти із Залізничної сотні порадили мені відправити її волонтерити, аби та час даремно не гаяла на вулиці. А сталося так, що я тут частіше буваю за неї. 

– Отримала посилку з Брюсселя для військовослужбовців і їхніх дружин. Тоді мій чоловік був у Новобогданівці. Принесла ту допомогу в центр, залишила свої контакти. З його співкоординатором Іриною Роман познайомилася ще раніше. Коли чоловіка відправили в зону АТО, не могла оформити пільги. Тоді вдруге звернулась у центр. 

Через чоловіка познайомилася з волонтеркою Галиною Трач. От так і почала волонтерити. Звісно, я тут не щодня, лиш у вільний час. Зараз у декреті, маю двох діток, яких треба доглядати. До роботи в центрі долучилася ще торік восени. Здебільшого допомагаю сортувати одяг.

– Я також дружина учасника АТО. Мені координатор напрямку допомоги сім’ям військових Народної Самооборони Неля Васюта якось подзвонила, сама мене знайшла. До того ми з нею знайомі не були. Вона пропонувала мені продукти. Я відмовлялася, казала, що їх можна пораненим віддати. Якось розговорились, і Неля розповіла, що в центрі організовують такий проект до Свята Миколая. Я ж підприємець, займаюся дитячими іграшками, тож подумала, що можу чимось допомогти. Так почалася моя співпраця з центром, моє волонтерство. 

От збираю одяг. Багато його треба. Є сім’ї, де мами приїхати не можуть, причина – робота, діти, садочок. Я от підбираю їм одяг відповідно до віку дітей, формую пакунки і передаю, розвожу містом, у райони. Працює з нами вдова Оксана. Чоловік був пілотом, загинув торік у червні. Днями з нею зідзвонилась, у неї є дворічна донечка. Для них одяг вже упакувала. 

Жінки не наважуються зателефонувати і попросити, сказати, що їм чогось не вистачає. Сама дзвоню, розпитую, так би мовити, нав’язуюся їм. Переконую, що нічого страшного, якщо вони прийдуть у центр. Усі здебільшого кажуть, нехай ту допомогу віддадуть пораненим або ж сім’ям загиблих. Ми ж переконуємо, що таким людям також даємо, мовляв, ви їхнього не заберете. 

Ті люди, чиї родичі в АТО, відрізняються від решти. Війна постукала не в усі двері. Але ми то дуже гостро відчули, мабуть, тому і згуртувалися. Волонтерити почала торік восени. Моя робота – здебільшого обдзвонювати. Наприклад, коли є продукти, приїжджає мій син, і ми розвозимо їх додому людям. Хтось сам до мене приходить. Передаємо у Яворів, Стрий, у різні села. Вже всіх локацій не запам’ятати. Організовую також дитячі заходи, відпочинок дітей учасників АТО. В “Скайпарк” ходимо, кінотеатри. Коли чують, що це для дітей учасників АТО, зголошуються і представники великих компаній, аби допомогти та посприяти дитячому відпочинку.

– Я родом із Криму. На півострові прожив 24 роки. У Львові в мене є брат. Був період у житті, коли впав духом. Тоді брат запропонував приїхати до нього. Сюди приїхав у вересні 2013-го перед Революцією Гідності. Коли війни ще не було, працював на будівництві. Коли розпочалися воєнні дії, приєднався до місцевої сотні Самооборони в чергову групу. 

Вже більше року патрулюю Львів. Водночас волонтерив, збирав харчі, всі необхідні речі для бійців, допомагав у Центрі збору допомоги для сімей учасників АТО. Думаю, більше користі з мене буде на фронті. У Львові більш ніж півроку проходив бойову підготовку у спеціальному таборі за містом, який також волонтери організували. Певен: це моє покликання. Я завжди хотів служити у війську, та сталося так, що за станом здоров’я не підходив. 

Довго вагався, йти добровольцем чи контрактником. У мене не на меті поїхати в зону АТО, постріляти і хвалитися, що був на війні. В мене довготривалі плани. Після зони АТО, якщо все добре буде, хочу вступити у військовий виш, здобути освіту, з армією все життя планую пов’язати. Наступного тижня вирушаю до війська. 

– Мої обов’язки в центрі – доставка адресної допомоги з Польщі. Волонтерити почала, бо побачила, що в суспільстві виникла потреба в цьому. Зараз не можна сидіти склавши руки. Приходжу в центр із донечкою, їй 10 місяців. Удома її залишити ні з ким. Вперше прийшла, коли маленькій було чотири місяці. 

Вона не заважає, чемно і спокійно сидить у слінгу, гріється від мене, чує, як я дихаю, ходжу, як серце моє стукає. А я собі ходжу, допомагаю. У центрі перебуваю недовго. Роботу взимку здебільшого брала додому. Доки мала спала, різала тканину на маскувальні сітки, а потім приносила готові стрічки сюди. А зараз така робота, що потрібно бути більше тут, на місці.

– Потрапила сюди через чоловіка. Ми з ним із Луганська. Чоловік – кадровий офіцер. Ще до війни він служив у війську. Прийшов наказ, частину евакуювали, коли рік тому почалися воєнні дії на території Донбасу. Луганськ залишила торік у липні, а донька з моїми батьками виїхали звідти ще в червні. Чоловік же довго був на сході. На жаль, держава не так добре піклується про наших бійців, тому зібрати його на фронт допомагали волонтери. Він приїхав до Львова у відпустку і коли вдруге вирушав на фронт, ті ж доброчинці допомогли його знову зібрати. 

Потім забезпечувати потреби військових почав львівський волонтер Ігор Олійник (бо раніше допомогу чоловік отримував від українців із Німеччини). Спілкувалися вони лише в телефонному режимі. В березні в чоловіка була відпустка. Тоді він уперше побачив Ігоря, який півроку допомагав йому та воякам із частини. В той час саме прийшов великий гуманітарний вантаж із Німеччини. Там було багато ліків. Оскільки ми за фахом лікарі, нас попросили прийти в центр і допомогти розібрати медикаменти. 

Не мала на меті почати волонтерити. Моя робота пов’язана з постійними поїздками – працюю на сході, на звільнених частинах Луганської області. На травневі свята знову їду туди.