фото: Анна Мищишин

– Керамікою займаюсь уже років з двадцять. Ідея з дзвіночками виникла десь за три тижні після похорону Андрійка. Тоді, коли я з горизонтального положення встала у вертикальне. До цієї справи було непросто взятись, бо душа болить так, що сили нема. Та я не можу сидіти на місці – мушу бодай щось робити в тому Андрійковому напрямку. Бо страшно тяжко з тим усім змиритись... Тому ми з чоловіком зробили такі білі дзвіночки, на яких написані слова пісень. Я розмальовувала їх, а чоловік писав цитати. 

– Я би хотіла, щоб вони розійшлися поміж людей і сказали їм дещо більше, аніж до трагедії. Щоб уберегли від чогось, навернули на правильну дорогу, а головне, щоб нагадували не терпіти рагулізму, бо то величезне зло! Так казав Андрійко. Хочу, щоби власне ці дзвіночки ще раз і ще раз нагадували людям про це. Пишемо з чоловіком на них те, що найбільше за душу бере, і  те, що, на нашу думку, найбільш актуальне. Уявіть собі: дзвоник дзеленчить, а на ньому напис “Мам, а можна я до тебе завтра приїду”. Розумієте?! Тут треба читати поміж рядків... Аби мого Андрійка слухали, а головне чули! Бо багато людей пишуть мені листи і признаються, що раніше навіть не вслухались у слова його пісень, не чули того, що Андрій Кузьма хотів їм сказати. Тож зараз настав час, щоби прослухати пісню десятирічної давності і щось для себе з того взяти.

– На жаль, час невблаганний, а тому буде потроху стирати біль втрати і музику Андрійка. Що ми згадаємо через рік? – “Старі фотографії” і все, певно... Знаєте, для мене, як для матері, страшнішого не буде. Я не можу і не хочу собі навіть такого уявляти. А тому справді 8 березня я прийняла рішення – група існуватиме. Щоправда, тепер вона називатиметься “Скрябін 2.0”. Хотіла назвати її “Скрябін. Продовження”. Але фани висловили таку пропозицію, і я її підтримала. Молоді так зручніше. Звичайно, мені було нелегко вирішити – бути групі чи ні. Довший час радилась із фан-групами. Та в один момент, напевно, під впливом сина, вирішила – група буде! І я зроблю для цього все можливе. 

– Група Андрія – це все, чим я зараз живу і дихаю. Їздила до Києва, зустрічалась із хлопцями групи “Скрябін”. Спільно вирішили, що тепер у гурті буде двоє солістів. Мені так буде легше! Ми не будемо їх пов’язувати з Андрієм. Це будуть дві нові людини, які співатимуть тексти пісень від себе. Не робитимуть “каверів”, а пропускатимуть пісні Андрія через себе – так, як це зробив Фагот. Ось у такому ракурсі та група повинна існувати. Завдання групи – розкрутити те, що несправедливо було забуте на дисках і не звучало в ефірах роками. Бо Андрійко був такою людиною, що не напрошувався в ефіри  ні на радіо, ні на ТБ. Його запрошували – він ішов. Інакше ніяк. Я не хочу перечити його волі, не хочу через рік-два бігати і просити, аби пісню пустили в ефір. Бо це лише зараз, після смерті сина, повсюди звучить його творчість. І якщо не продовжити діяльність групи, з часом все затихне. Чи можу я, як матір, це дозволити? Однозначно ні!

– Звичайно, мені відомо про все це. Та замовкнути в траурному мовчанні я не можу, ба більше – вважаю це неправильним. Треба витягувати ті пісні, які недослухали, треба продовжити життя гурту, аби наступні покоління росли на Андрієвих піснях, бо він вчив казати правду завжди і всюди. А те, що люди говорять, що їм гірко буде слухати пісні з інших уст… Скажіть, хіба комусь може бути гіркіше, тужливіше, ніж мені?! Ну, може, ще Світлані – дружині Андрія. Та ми переступаємо через цей біль. 

А тому моє завдання – не дати цим пісням стати забутими. Та й, зрештою, якби від мене це все забрати, то я б напевно злягла, а може, й померла б з туги-печалі. А так упевнено можу сказати: “Синочку, подивись, я щось роблю. Щоправда, роблю так, як та муха, яку кинули в мед, і вона тими лапками рухає. Але я стараюсь! Чуєш, Андрійчику, стараюсь!”