Кіно, секс і гроші: ретроспектива по-львівськи
Історики та краєзнавці розповіли “Пошті”, коли у Львові з’явилися перші кінотеатри, скільки їх було, що показували, про кінокультуру та цікаві трафунки під час сеансів
У міжвоєнний період у Львові кінотеатрів було більше, ніж нині. Така розвага, як похід у кіно, були найбільш популярними серед галичан. А організатори кінопоказів з того мали неабиякі прибутки.
У той час творча еліта міста дивувалася, чому ж більшість містян кіно цікавить більше, аніж театр і філармонія. Мабуть, через свою популярність кінотеатри й стали осередками доброчинності для вояків у період Першої світової війни. Також тогочасні львів’яни полюбляли такі видовищні розваги, як цирк, казино, каварні, шинки.
Поява кінотеатрів у місті стала новою ерою у житті Львова. Тоді й зародилася культура відвідування кіно. Історики та львовознавці розповідають, що до війни і в радянський період харчуватися в кіно було заборонено, тоді це вважали безкультур’ям. За це могли навіть вигнати із залу.
А у 80-х роках інколи переривали кіносеанс, вмикали світло і перевіряли документи. Спеціальні люди цікавилися, чому той чи інший не на роботі, не на заняттях, а в кіно розважається.
Перше побачення… з кіно
“Львів’яни познайомилися з кіно у вересні 1896 року в пасажі Гаусмана (тепер проїзд Крива Липа), де перший кіносеанс відбувся у фотоательє “Рембрандт”. Заплативши порядну на той час суму, п’ятдесят центів, перші глядачі могли передивитися невеличкі сюжети: “Корабель на морі”, “Переслідування китайця”, “Танець дикунів”, “Шотландський танець” “Дитячий парк у Парижі”, “Акробати”. Перегляд доповнював музичний супровід грамофона. У подальшому кінострічки завжди супроводжувалися грою на фортепіано, органі, оркестру, а також поясненнями вчених-техніків”, – розповів “Пошті” львовознавець та екскурсовод Ілько Лемко.
Тоді упродовж місяця організатори на кінопокази у пасажі Гаусмана зібрали близько 35 тис. глядачів – майже п’яту частину мешканців тогочасного Львова. Кінотеатри – це були свого роду клуби, де люди зустрічалися. “Нині ми до кіно звикли, а от для наших предків це була новинка. Сеанс у кінотеатрі був штукою демократичною, яку могли собі дозволити навіть люди з не дуже великим достатком”, – розповів “Пошті” Петро Радковець, відомий краєзнавець та екскурсовод.
Зі слів Ілька Лемка, від кінця XIX століття у Львові з’являються спочатку мандрівні, а згодом стаціонарні кінотеатри. До Першої світової війни їх було понад двадцять, а на 1939 рік близько тридцяти.
 |
| Львів, 1907-1911, Кінотеатр “Сінефон” y пасажі Міколяша”/ це ж місце 2015 рік (фото: lvivcenter.org/Андрій Польовий) |
“Перші кінотеатри засновували банкіри, адвокати, інженери, підприємці. Власники перших кінотеатрів у Львові досить швидко заробляли готівку і, окрім проектувальної апаратури, що постійно вдосконалювалася, могли придбати також кінокамери. Вже 1897-го “Континентальний Еден-театр” Б. Шенка на вулиці Городоцькій біля костелу Анни демонструє репортаж “У львівській кав’ярні”, а в кінці 1904-го віденська фірма “Уранія” знімає і показує урочисте відкриття пам’ятника Міцкевичу у Львові”, – зазначає Ілько Лемко.
Він додає, що ще перед Першою світовою війною роками кіно у Львові розвивалося дуже інтенсивно. З появою повнометражних драм час показу збільшився до двох годин. Однак надалі перед початком сеансу демонстрували хронікальні та природничі фільми. Публіка віддавала перевагу повнометражним драмам, криміналам, витворам комедійного мистецтва, котрі поволі почали витісняти з екранів декоративні історичні і релігійні стрічки здебільшого італійського виробництва.
“Фільми показували різні. Спочатку це було німе кіно. До речі, пригадую, як у кінотеатрі “Україна”, що на просп. Шевченка, ще у 70-х роках був такий зал, де музиканти грали перед сеансом”, – каже Петро Радковець.
Сам похід був чимось надзвичайним, оскільки фільмів було не так багато. Один і той же фільм могли дивитися по 5-10 разів, як цікаву книгу перечитувати
У Львові, окрім кінотеатрів, фільми можна було подивитися навіть удома. “Пригадую, що наш сусід мав домашній кінотеатр. Він міг крутити німе кіно. Такий фільм можна було навіть на вулиці дивитися”, – додає співрозмовник.
На початку 30-х років у Львові налічувалося до двадцяти випозичалень фільмів. “Це свідчило про те, що багато львів’ян мали вдома проектори і звичайно ж кінокамери. Представники кінобізнесу задля своєї промоції активно “йшли у маси”, деякі кінотеатри тісно працювали з громадськими та освітянськими організаціями. Кінозаклади надавали цим структурам приміщення, влаштовували безплатні сеанси, робили знижки.
Показовим у цьому був кінотеатр “Марисенька” (тепер у цій будівлі на площі Ген. Григоренка є театр “Воскресіння”), – каже Ілько Лемко. – Щонеділі тут організовували кінематографічні ранки для молоді та школярів. До звичного репертуару юні глядачі отримували у “навантаження” ще й науковий або краєзнавчий фільм. Квитки на ці заходи були майже вдвічі дешевшими, аніж зазвичай. Традиційні кіноакції для малозабезпеченої публіки влаштовувалися перед Різдвом і Великоднем”.
Як на кіно заробляли
Квитки на сеанси можна було придбати у касі кінотеатру, або ж у агенціях, де продавали пресу. “До прикладу, в австрійський час, до Першої світової війни, ціна коливалася від 30 до 80 геллерів, у вечірній час – до 1 крони. В польський період – від 20 грошів до 1 злотого 80 грошів. Військові і діти могли придбати квитки за півціни”, – розповіла краєзнавець Ірина Котлобулатова.
У перші повоєнні роки ціна квитка становила 5-7 рублів. Цей період досліджував історик Роман Генега. Для порівняння, розповідає він, що кілограм масла у той час на ринку коштував 150 руб. Картоплі – 4 руб., хлібина 50-100 рублів.
“На деякі фільми перекупники штучно створювали дефіцит квитків, перепродуючи їх по 20-25 руб. Спекуляція охопила усі без винятку кінотеатри. Нею займалися в основному безпритульні діти та інваліди. Доволі часто придбати квиток можна було тільки у спекулянтів”, – казав історик.
На індійських фільмах спеціалізувався кінотеатр ім. Богдана Хмельницького. Туди переважно ходили жінки аби поплакати. У радянський час казали так: “Є фільми хороші, не дуже хороші, звичайні, погані, дуже погані та індійські”
Дослідник розповів “Пошті” й про одну з перших афер з квитками. “Однією з найпоширеніших афер було розповсюдження фальшивих квитків, а виручку ділили між собою директор, бухгалтер і контролери. Через перевірки кінотеатрів і вилучення фальшивок, шахраї придумали нову махінацію. Після пропуску в зал квитки у глядачів вилучали неушкодженими і певну частину повертали у касу як непродані”, – каже історик.
 Ірина Магдиш, начальник управління культури Львівської міськради:– У міжвоєнний час у Львові було 32 діючих кінотеатри. Кілька років тому, коли прийняли ухвалу про реорганізацію кінотеатрів, які належать місту, їх було сім. До прикладу, у кінотеатрі ім. І. Миколайчука, що на вул. Личаківській, знаходиться книгозбірня бібліотеки ім. В. Стефаника. Є у місті кінотеатри, довкола яких все ще тягнуться судові та юридичні процедури, зокрема йдеться про кінотеатр ім. Б. Хмельницького. Проте є два кінотеатри, які ми намагаємося відродити – кінотеатр “Сокіл”, що на вул. Володимира Великого, і кінокультурний центр на Левандівці “Стрілець”. Сподіваємося, вони будуть альтернативними культурними центрами українського кіно. А всі інші кінотеатри під великим питанням. На них або немає коштів, або їх віддали в оренду іншим установам і організаціям. Кіноцентр на вул. Володимира Великого відкрили минулого тижня. Вже готується сайт, де можна буде подивитися розклад подій разом із афішею кінопоказів. Зі “Стрільцем” ситуація складніша, оскільки будівля поруйнована. Тож вона потребує великих грошей, аби туди хоча б зайти можна було, не кажучи вже про сучасний дизайн і комфорт. |
На початку тридцятих років у всьому світі наставала епоха звукового кіно, в усіх кінотеатрах Львова змонтували західну звукову апаратуру, розповідає Ілько Лемко. Це викликало нову хвилю інтересу до кінематографу, і завдяки інновації у місті відкривається одинадцять нових кінотеатрів. У той час у Львові було вже понад 30 звукових.
У радянські часи кінотеатри були уже звичним явищем. “Пам’ятаю, щотижня з’являвся репертуар львівських кінотеатрів. Свого часу найчастіше відвідував кінотеатр ім. Короленка. На вході касиркою була пані Яна. Вона або дешевше нам продавала квитки на сеанси, або могла доставити стільці, щоби ми безкоштовно подивилися кіно”, – розповідає Петро Радковець.
Він каже, що у кіноіндустрії крутилися великі гроші. “Особливо, коли показували імпортні фільми: французькі, італійські, рідше американські. На індійських фільмах спеціалізувався кінотеатр ім. Богдана Хмельницького. Туди переважно ходили жінки аби поплакати. У радянський час казали так: “Є фільми хороші, не дуже хороші, звичайні, погані, дуже погані та індійські”, – розповідає екскурсовод.
При дуже багатьох кінотеатрах були майстерні, де художники малювали афіші. “Вони дуже добре заробляли, оскільки афіші оновлювалися щотижня. Популярне місце для кіноафіш – це паркан біля восьмої школи на вул. Підвальній”, – каже Петро Радковець.
Все змінюється, нині кінотеатри явище звичне, звичним стає і постійне дзеленчання телефонів, жування, шарудіння у кінозалі. Когось воно дратує, а комусь кіно не кіно без поп-корну, а хтось намагається боротись з таким “рагулізмом”.
Цікаві факти про трафунки у кіно
У міжвоєнний період найпопулярнішими кінотеатрами були “Пасаж” і “Утіха”. “Утіху” в народі називали “братрура”, тобто “духовка”. В задній частині кінотеатру стояли м’які крісла, так звані резервні місця, в яких кишіло блохами, а ці комахи деколи гуляли й по всьому залу.
Попри такі незручності, резервні місця були популярними серед батярів та їхніх “панянок”. Глядачами “Пасажу”, який спеціалізувався здебільшого на ковбойських і пригодницьких фільмах, були “кіндери”, тобто дрібні кримінальники. Часто сюди приходили й гімназисти. Саме між цими двома соціальними групами найчастіше й виникали конфлікти, іноді бійки спалахували під час перегляду фільмів.
У “Пасажі” дотримувались трьох правил поведінки: сховати гроші якомога далі у внутрішню кишеню, надійно защепнути її англійською шпилькою, тримати під пахвою шапку, аби її не вкрали, і найголовніше, постійно тримати руки в кишенях верхнього одягу. Украденою у темряві шапкою батяри любили бавитися як м’ячем, перекидаючи її з ряду в ряд. А тримати руки в кишенях потрібно було тому, що однією з улюблених розваг завсідників “Пасажу” було справляти природну потребу до кишені якогось новачка-роззяви.
 |
| Львів, пл. Міцкевича, 6/7 до 1939 кінотеатр «Утіха». За СРСР кінотеатр ім. Лесі Українки / це ж місце 2015 рік (фото: lvivcenter.org/Андрій Польовий) |
В “Утісі” крутили фільми здебільшого еротичні. Перед сеансом публіку розігрівав масними жартами гуморист Юзьо Білявський і пікантним шоу танцюристка зі сценічним псевдонімом Ґера Івнінґ. У цьому кінотеатрі був лише один проектор, тому час від часу сеанс переривали, і поки кіномеханік перезаряджав апарат, білетери відкривали двері і провітрювали задушливий зал. У цей час дехто виходив надвір покурити, і тоді спритна молодь, яка під дверима очікувала на цей момент, проникала до залу, тому під час наступної перерви білетери ретельно перевіряли квитки, аби виявити “зайців”. Аби розмова із “зайцями” виглядала переконливо, білетерів набирали серед колишніх спортсменів.
За часів розвинутого соціалізму перегляд кінофільмів у Львові теж мав свої цікаві особливості. Пити під час сеансів пиво чи дешеве вино, плямкаючи їсти морозиво чи кукурудзяні пластівці, лузати насіння, залишати під стільцями купи лушпайок, папірців від морозива чи порожні пляшки, а згодом приліплювати жуйки до крісел було нормою.
Тоді в СРСР існувала екзотична традиція примусового перегляду ідеологічних фільмів, таких як “Ленин в октябре” чи “Ленин в Польше”: перестрашених студентів змушували дивитися цей “відстой”, погрожуючи поганими оцінками і незаліками. Найбільш лякливі йшли на сеанси, але людей у залах на таких фільмах було вкрай мало, тож виявлялися такі спритники, які використовували цю ситуацію для власної насолоди. Найбільш сміливі парочки закоханих, яким, як тоді жартували, “було з ким, але не було де”, сідали у місця на порожніх балконах і під мудрі ленінські промови займалися петтінгом, оральним і часто-густо навіть реальним сексом.
За матеріалами Ілька Лемка “Кіно у Львові”
Чорно-біле кіно старого Львова: бешкетників карали батогом!
Ірина Котлобулатова, краєзнавець, один із авторів “Енциклопедії Львова”, – про кінотеатри міста, кіно та глядачів– Пані Ірино, розкажіть, будь ласка, про те, чим різнилися перші львівські кінотеатри від кінотеатрів інших міст Європи?
– Поява кінематографa та його масове розповсюдження у Львові нічим не відрізнялося від інших міст тогочасної Європи. Львів був одним iз кількох міст Австро-Угорщини, де 1896 р. відбулися перші кінопокази. У Львові, як і в інших європейських містах, перші кінотеатри з’явилися в 1900-1910-х рр., у Львові дивилися ті ж фільми, що в інших містах, які першими опанували кінопрокат.
– Скільки було кінотеатрів у Львові на початку ХХ століття?
– Важко назвати точну кількість кінотеатрів, що діяли у Львові в 1905-1914 рр., змінювалися назви, змінювалася локація – власники шукали найбільш вигідне та зручне місце для кінозакладів, у дільницях найбільш людних. У середньому у Львові діяли одночасно 20-22 кінотеатри, ця тенденція зберігалася упродовж усього їх існування в різні часи.
– Якими вони були, чи для них спеціально будували приміщення, можливо, переоблаштовували старі?
– З початків існування кінотеатри були в орендованих приміщеннях, як правило, призначених для різних розваг – літньому театрі на Губернаторських валах (вул. Винниченка/Підвальна), тимчасових павільйонах у місцях, де були розташовані мандрівні цирки чи театри.
Деякі постійно діючі кінозаклади були у кав’ярнях, можливо, у спеціально відведених для цієї мети залах (“Сан-Сусі” на вул. Банковій; “Бельв’ю” на просп. Свободи; “Варшава” на пл. Ген. Григоренка). Деякі кінотеатри розміщувались у театральних спорудах та розважальних закладах (“Колізей”, “Казино де Парі”, театр Скарбека).
У міжвоєнний період усе частіше кінотеатри облаштовувалися у спеціально збудованих приміщеннях для потреб кіно або вбудованих у торговельних центрах та перших поверхах житлових будинків центральної частини Львова (“Гражина”; “Палас”). Час від часу їх модернізували. Так у кінотеатрах з’явилися буфети, перед початком сеансів глядачів розважав оркестр з невеликою за обсягом концертною програмою чи скетчами.
– Чи правда, що кінотеатри були прибутковими для міста, значно наповнювали казну?
– Звичайно, кінотеатри були прибутковими, давали власникам неабиякий дохід, велика частина якого йшла на утримання численних громадських організацій. Розмір податку з кінобілетів завжди був предметом суперечок власників із міською владою, так у 1928-ому власники кінотеатрів оголосили страйк, поки міська влада не встановила прийнятний податок з продажу кінобілетів – 30% взимку і 15% влітку.
– У радянський період кінотеатри стали місцем пропаганди, чи було так до війни?
– Кіно – розважальна індустрія, репертуар довоєнного кіно не дає підстав стверджувати, що воно було потужним інструментом пропаганди… В міжвоєнний період був обов’язковим показ кінохроніки перед початком кінопоказу, певною мірою можна вважати пропагандистськими історичні фільми польського патріотичного забарвлення.
– Чи можна говорити, що ще за австрійців у Львові формувалась певна кінокультура, що саме її формувало, якою вона була?
– У Львові існувала потужна теоретична база, як теоретиків кіно, так і середовище інженерів-винахідників, випускників Львівської політехніки, середовище професійних фотографів, а також членів Львівського фотографічного товариства, які були першими операторами фільмів, що знімалися у Львові. Зі Львова походили відомі режисери, сценаристи, акторки та актори, композитори, чимало імен яких увійшли до історії світового кінематографу. Надзвичайно ємка тема, яка сама по собі заслуговує детальної розповіді.
– Що здебільшого показували у кіно у різні часи?
– У часи початків кінематографу найбільшу цікавість викликали невеликі стрічки, reality, що показували прибуття поїзда до залізничного вокзалу, вітрильник на морі, дитячий танок, виступ акробаток. З розвитком масової кінопродукції великою популярністю користувалися мелодрами, історичні фільми, екранізації класичних літературних творів, динамічні пригодницькі фільми.
У Львові існувала потужна теоретична база, як теоретиків кіно, так і середовище інженерів-винахідників, випускників Львівської політехніки, середовище професійних фотографів, а також членів Львівського фотографічного товариства, які були першими операторами фільмів
Фільми французького, німецького, угорського, американського виробництва показували у львівських кінотеатрах майже одночасно з їх світовими прем’єрами. За Польщі у Львові існувало чимало представництв відомих європейських та американських кіностудій, як правило, це були філії центральних варшавських представництв, що займалися передовсім постачанням копій для кінопрокату.
– Чи були люди, яким забороняли відвідувати кінотеатри? За що могли вивести з кінозали, можливо, не дозволяли їсти, як це нині полюбляють глядачі?
– Вхід до кінотеатру не заборонявся нікому, хто купив білет на сеанс. Контролер міг вивести із залу безбілетника або школярів, яким вдалося увійти на демонстрацію фільму із забороною перегляду дітям до 16 років.
Цікавим свідченням атмосфери кінотеатру “Втіха”, розташованого в неіснуючому нині пасажі Миколяша є фрагмент з книги спогадів про Львів Александра Баумгардтена “Зелені часи”, виданій 1960 р. у Варшаві:
“… “Втіха” відзначалася кількома цікавими властивостями, до яких ми не могли бути байдужими. Передусім у давніх часах, коли фільм показували за допомогою тільки одного проектора, треба було робити перерви після кожної частини для зміни плівки. Отже, під час тих перерв білетери відкривали бічні виходи на вулицю. Глядачі виходили подихати свіжим повітрям чи випалити сигарету.
Власне під час тих перерв можна було, відволікаючи увагу білетерів, дістатися без білета до кінозалу. Зрозуміло, що той перший успіх ще не означав закінчення клопотів. Під час усієї перерви відбувалися змагання між білетерами і нами – “зайцями” – які ніколи не закінчувалися. Хто не мав щастя і потрапляв до рук переслідувачів, був виставлений “за допомогою недозволених методів” на вулицю. Кому вдавалося перетривати цілу перерву і до її закінчення, до дзвінка, що оголошував наступну частину фільму – той вже міг безкарно залишитися чи стирчати перед самим екраном, щоб не заважати глядачам у першому ряді.
Фільми французького, німецького, угорського, американського виробництва показували у львівських кінотеатрах майже одночасно з їх світовими прем’єрами. За Польщі у Львові існувало чимало представництв відомих європейських та американських кіностудій
Білетери з гуком закривали двері на вулицю, робилося темно і поза свистом та вигуками розпашілого глядацького залу до закінчення цього акту вже більше нічого не було чути. Після закінчення акту запалювалося світло, білетери з гуркотом відкривали двері, безбілетні глядачі кидалися навтьоки і гра починалася знову. На велику втіху публіки, яка сидячи за свої гроші в кріслах, брала участь у грі, підтримуючи криками, тупанням та свистом як жандармів, так і порушників.
Однак ті ідилічні відносини повинні були раніше чи пізніше закінчитися. Нетривкою є тривалість усілякої людської радості. З’явилися звукові фільми та показ двома проекторами. З-під дверей зникли білетери з серцями спортсменів. Світло не запалювали упродовж цілого сеансу, зал звільнявся і провітрювався тільки після закінчення фільму, так, як зараз робиться скрізь. “Зайці” втратили свій єдиний шанс потрапити до кінозалу. Припинилися благородні змагання та допінг публіки. Зате з’явилися нові розваги. Перша з них викликала серед глядачів у кінотеатрі “Втіха” нечуваний подив.
Отже, під час сеансу, зокрема влітку, службовець кінотеатру урочисто вступав до залу з величезною латунною мискою в руці і проходячи повз ряди крісел, розприскував над головами тих, хто сидів, “лісну воду” нечуваного аромату. Всі глядачі випростовувалися на своїх місцях і глибоко вдихали в легені запах лісу, такий самий несправжній, як і те, що діялося на екрані.
Другою розвагою, вже більш відповідною для кінотеатру того типу, що “Втіха”, був “чоловік з хлистом”. Це був “кадр”, якого дирекція спеціально наймала для підтримування порядку в перших рядах. Адже там завжди панував страшний балаган, не тільки під час перерви, але також під час сеансу. Стусанина за місце, кидання недогризками яблук, перескакування через ряди крісел – все це було звичайною справою.
В певний момент, коли цього роду розвага переходила межі дозволеного навіть у такому дивному кінотеатрі як “Втіха”, чоловік пускав у хід свій “інструмент” – довгий мотузяний хлист, і безпомилковим рухом понад головами глядачів досягав винуватця дії. Ніколи не помилявся. Як він це робив – невідомо, однак завжди влучав у винного. Бачив, бестія, в темноті так само добре, як при світлі. Побачивши винуватця замішання під час сеансу, проникливим шепотом кидав на його адресу щось подібне: – Ти, в зеленому светрі, бачу тебе! Або – Слухай, ти, в третьому ряду – заспокійся! Чи – Ти! Козак! Сідай на… – тут викладалася коротка інформація щодо того, на що повинен сідати винуватець. Коли нагадування не допомагало, “чоловік з хлистом” бив.
Однак певного дня ця розвага закінчилися так само несподівано, як і почалася. Поліція просто арештувала “кадра” в кінотеатрі, під час виконання ним службових обов’язків. Його вже давно розшукували у зв’язку з крадіжкою в одному з провінціальних банків. “Чоловіка з хлистом” арештували разом із його службовим реквізитом. На щастя, наступної кандидатури на вільну “посаду” не знайшлося…”
– Що можете сказати про сучасний стан кінотеатрів міста, як думаєте, чи сучасна кінокультура, культура перегляду фільмів має такий же влив на глядача, як і колись?
– При існуванні шести кінозалів у Львові при кількості населення 759 100 осіб ніяким чином це не спонукає розгортати тему кіно, порівняймо з відповідними цифрами у 1910 р., коли на 210 000 осіб, що складали населення Львова, існувало 20 кінотеатрів.
Розмовляла Вікторія Савіцька
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
