А нині пригадують, як то було до і як стало після… і що саме поділило їхні життя на те до і після, як не дивно, це було не весілля. Сьогодні “Пошті” Христина Кривдик пригадує, чим торік у ці дні для неї став Майдан, як перемінив він її, розповідає свою майданівську історію, свою революцію. 

–  Їхали ми тоді не знаючи чого їдемо, не знаючи куди їдемо і чого досягнемо. Хто “начальнік”, також не знаємо. Та все ж їдемо, бо їдеться, бо вдома не сидиться, і зле, і погано, значить, щось не так. Ще тоді, в листопаді, як все лиш починалось, їхали ми на вихідні, а вийшло так, що на тиждень. 

І той тиждень був якийсь такий смішний. Нам сказали бути інфоцентром. А інфоцентр означає, що ти щось знаєш, і до тебе приходять з питаннями. В нас був такий інфоцентр, який нічого не знав. Сиділа я і моя товаришка Оля і ми відповідали на питання, на які не знали відповіді. Здебільшого записували питання і номер телефону. Казали, що як ми щось будемо знати, то перетелефонуємо. У результаті ми мало що довідувалися, бо ті, хто був над нами, цілий день вирішували, що взагалі ми тут робимо. І так тривало…

Та взагалі Майдан така штука, дуже стихійна була. І ти не міг передбачити, що ж то буде далі. Як ми з Данилом вже в самообороні були, то Данило починав, здається з помічника завгоспа, я взагалі так собі їздила, бо в мене сесія починалася. Приїздила на вихідні, потім верталася, каталась кожного тижня. Вечорами були збори сотників. Я була однією з тих дівчат, які щовечора дзвонили до всіх сотників і говорили їм, де і на котру годину нарада. Такими були мої обов’язки. Не надто інтелектуальна робота, але на той момент я вважала, що вона дуже важлива.

Майдан – це був мурашник. Я бігала туди-сюди. Потім займалась харчовим забезпеченням сотень, бо до нового року сотень було до 20-ти, а до профспілок приходили й казали: “Я 27-ма сотня, дайте мені їжу”. Тому  сотники “через мене ходили”, я їм видрукувала такий бланк, вони мені його заповнювали, писали чого скільки треба, я своїм підписом його завіряла. Кожних десять днів мінялася влада в профспілках, то була “Свобода”, то УДАР, то Кубів був. Я вважала себе важливою, якийсь час у тому і був мій Майдан. 

– Знаєте, можна порівняти два враження від Майдану. Враження, коли я на самому Майдані, коли я працюю мурашкою, і, чесно кажучи, те, що там десь 20 кроків від Майдану міліція когось б’є, воно здавалось далеким. Я з Майдану не виходила. А коли сидиш у Львові і читаєш новини, і переглядаєш відео, то страх стає все більшим, і та безвихідь гнітюча наростає. Набагато простіше було залишатися на Майдані. 

– Все починалося з простого жарту. Я поїхала на сесію до Львова. Данило приїхав лише на святвечір, потім знов до Києва, а я лишилася здавати сесію. І дзвонить він якось до мене, каже: “Христю, ми тут собі так подумали, прикинь, якби ми одружились на Майдані”. Я засміялась. Через кілька днів він подзвонив і сказав, що зі всіма домовився, клич гостей, каже.

Я трохи була в шоці, і всі були в шоці. А як батьки то почули, то мама мені тільки недавно розповіла, що вони той місяць не спали. Їм було погано, батьки були слабі від тої думки, адже Майдан мав свої загрози. Одна штука, якщо ти людина, яка була на Майдані і знаєш, що там все дуже добре, дуже спокійно, і на самому Майдані найбезпечніше місце у цілому світі. А інша річ, коли сидиш не на Майдані, а вдома, дивишся новини, накручуєш себе. Ми просили благословення у батьків 19 січня на Водохреще, коли почались ті всі події на Грушевського. Що моїм батькам, що батькам Данила, хоч вони нас і благословили, та все ж їм було так зле від нашої затії. Вже тепер я усвідомлюю, що таки були загрози. Що в будь-який момент могли прийти зачищати Майдан і все... 

– Важко сказати. Рано казати про результати Майдану. Умовно кажучи, коли настає новий день, то щоб він гарно почався, треба зробити добру руханку. Якщо ти руханку не зробиш, то все буде зле. Цілий день почуваєшся млявим. Майдан був такою нашою руханкою, таким першим кроком до гарного дня, і як пройде той день дальше залежить тільки від нас. Бо, бачте, були ж раніше якісь спроби майданів, спроби порухатись. “Податковий” майдан, “мовний”  майдан був. У результаті все загасало одразу ж. Майдан дав відчуття того, що є якийсь результат, Майдан дав розуміння мільйонам людей в Україні, що щось порухалось.

Знаєте, коли я подорослішала? Для мене такий переломний момент настав не після весілля, а після страшних подій 18 лютого, до тих подій я була дитиною. Пройшло три дні після весілля і я забула про нього. Пройшло три дні і я сиділа в нашій Львівській обласній раді, записувала волонтерів до самооборони, а потім зробили інфоцентр львівської самооборони. Ми по ночах сиділи з мобільником, це було на кшталт гарячої лінії. До нас дзвонили, казали хто, що, де підпалив, де “тітушки”, які дурні, де щось знову перевернули. 

В той час якраз після Ночі гніву міліція не працювала. У Львові кожен другий волонтер, і ми тоді щось робили. І якщо ви мене запитаєте, що я відчувала після свого весілля, то я не знаю, я не пам’ятаю весілля. Я його пригадую завдяки відео і фотографіям. Ми одразу влились в роботу. Ми ще у переддень свого весілля вирішували якісь проблеми з сотниками, там воду не завезли, біотуалети підтекли під палатку. Знаєте, як приходите в гості на чиєсь весілля, то я так прийшла на своє. Я прийшла, повеселилась і пішла. Наступного дня ми знову працювали… 

– Ми й до сьогодні робимо те, що робили на Майдані, тільки в іншому руслі. Данило зараз є заступником голови фонду підтримки добровольців при самообороні Майдану. До сьогодні координує проекти в межах цього фонду. Я ж, насправді, вже мало долучаюся. Зокрема колядували для АТО.

За три дні ми назбирали 30 тисяч гривень, які передали першому батальйону імені генерала Кульчицького. Колядували всюди, де запрошували: у банках, клініках, кафешках. Так потроху і є хлопцям якась поміч. Після весілля нічого не змінилось. Змінилось потім, коли ми приїхали на Майдан, 22 чи 23 лютого посеред ночі. Тоді були похорони. І це нестерпно важко змусити себе вийти з штабу, знаючи, що там на Майдані не припиняються плачі, носять труни. І в цей момент…

Я не знаю, за яку кару людина має таке переживати, спостерігати стільки похорон. І весь 2014 рік у мене був заповнений похоронами. Я ховала знайомих, ховала друзів, я не побажаю нікому такого. Тому змінилось сприйняття власного життя. Прийшло усвідомлення того, що я заміжня, що відповідаю не лише за себе. І дивлячись на ті похорони розумієш, що той світ не зав’язується на тому, де відпочити, де витратити гроші і як довше поспати. На цьому життя не закінчується, є щось важливіше. І Майдан, власне, став таким моїм пробудженням до того, що є важливе, а що є неважливе.

– Ми тепер в Києві, ми не повернулись до Львова. Данило тут працює. Тож я мабуть вперше пішла на майдан на День незалежності. Не мій Майдан, я його не знаю. То все було так, ніби я в чужому місті. Ходила я навіть там, де була сцена, ми там в день весілля проходили, там плитка повідлущувалась, я на ній спіткнулась. А тепер йду, бачу – воно вже все порівняне. Таке враження, наче приїхав у дім свого дитинства, наче він, але й не він. Ти заходиш, а там інша обстановка, інші люди, інші меблі. Таким для мене майдан був чужий. Звісно, є ностальгія. Всяке було чи то все було там… і гарні моменти були. Як до прикладу, концерт “Океану Ельзи” старим складом перед новим роком. То був концерт моєї мрії. Я не знаю, яка людина б не відчувала ностальгії. 

– Ми залізли в буденність. Якийсь час я шукала постійну роботу у Києві. Нещодавно відповідна робота таки знайшлась. Ходимо на водійські курси. 

Якби ви мене запитали про це одразу після Майдану, я б придумала якусь мудру відповідь, а наразі моє завдання робити свою роботу добре. Це, мабуть, найважливіше для кожного з нас. Ми зараз пішли на водійські курси, і таким пунктиком для мене є здати на права самій. Водійську школу вибрали, бо на їх веб-сайті написано “В нас можна здати на права без хабара”, такий собі лозунг.