Флірт по-галицьки
“Пошта” довідалась у львовознавців, істориків та етнолога, якою колись була культура залицянь, як панянки привертали увагу кавалерів, а ті – їхню
фото: fest.lviv.ua
Кохання всюди є коханням, і навіть час, який усе змінює та переінакшує, у справі людських почуттів абсолютно безсилий. Завжди були герої та невдахи, однак людські почуття мали один вимір і в час спокою, і в час війни…
Коли зароджуються почуття, закохана особа неодмінно почне залицятися. Можливо, нинішні вияви уваги мало схожі на давні, коли в дівчат просили води напитися, замовляли їм музик на вечорницях, обливали у Поливаний понеділок або ночами під вікнами бродили.
Нині залицятися стало простіше: нема чого ночами під вікнами ходити – можна зателефонувати, навіщо музик замовляти – можна надіслати мелодію повідомленням. Видається, обливати сучасних дівчат також не варто.
Бали, кавалери та… мазохізм
Свою розповідь про кохання й залицяння Петро Радковець, відомий львовознавець і екскурсовод, починає віршем.
“Любити можна борщ і шинку, горілку, сало, ковбасу, але кохати – тільки жінку, лише її одну. І квітку, і травинку, вино, театр – усе любіть, але кохайте тільки жінку усе життя і кожну мить!..” — каже знаний батяр. Петро Радковець розповідає, що львівських панянок ховали й берегли. Вулицями вони ходили з гувернантками і чимало часу проводили в пансіонатах. Робили це, як каже екскурсовод, аби вони не пізнали “негативів світу цього”. Насправді ж оберігали їх від передчасного кохання…
“Коли дівчата досягали певного віку (років 16-17), їх виводили у світ – водили на бали. Це були спеціальні заходи, на яких юнаки могли вибирати собі наречених, знайомилися з дівчатами. Можна казати, ці справи були досить сплановані”, — розповідає екскурсовод. Він каже, що у Львові іншим було і ставлення до жінки.
Любити можна борщ і шинку, горілку, сало, ковбасу, але кохати – тільки жінку, лише її одну. І квітку, і травинку, вино, театр – усе любіть, але кохайте тільки жінку усе життя і кожну мить!..
“Один відомий львів’янин – Леопольд Захер фон Мазох – ще у ХІХ столітті писав, що жінка і чоловік рівні. Цього не могла прийняти німецька філософія. Німецький лікар Ріхард фон Крафт-Ебінг навіть термін увів – мазохізм, тобто приниження. Насправді це ніяке не приниження – це просто інше ставлення до жінки”, — каже Петро Радковець.
Цікаво, що наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. дві третіх усіх студенток європейських вишів (а жінок там вчилося дуже мало) складали галичанки. Галицьке рівноправ’я трактували як претензійне. “Однією з перших жінок, яка самостійно керувала автомобілем у Європі, була Соломія Крушельницька. Як до жінки за кермом зараз ставляться? А уявіть, як було 100 років тому!” — каже Петро Радковець.
На загал же краєзнавець розповідає, що раніше бесіди про почуття і гендерну рівність трактувалися зовсім по-іншому – в середньовічній Європі їх вважали поганим тоном.
Це було так давно…
“… коли на Вірменській ше жили вірмени,
коли на Жидівській ше жили жиди,
коли в Стрийськім парку паслися олені,
а в крані ніколи не бракло води,
коли на Жидівській ше жили жиди,
коли в Стрийськім парку паслися олені,
а в крані ніколи не бракло води,
коли на Підзамчу стояла рогатка,
по цісарськім лісі блудили вовки,
коли шанували і матку, і батька,
коли не давали до шлюбу дівки”, — цитує пісню Андрія Панчишина Петро Радковець.
по цісарськім лісі блудили вовки,
коли шанували і матку, і батька,
коли не давали до шлюбу дівки”, — цитує пісню Андрія Панчишина Петро Радковець.
Краєзнавець каже, що раніше “ці справи” робили інакше, тож оцінювати їх із погляду сучасної моралі некоректно. “Те, як ми зараз говоримо про кохання і залицяння, виглядає так невинно! А тоді залишити хлопця з дівчиною на 10 хвилин без свідків було верхом аморальності. І дарма, що ті заборони в кінцевому результаті повертаються навпаки… Як залицялися батяри? Вони – еліта львівської вулиці. Сучасна молодь зовсім не така! Юнаки нині кажуть, що навіть ніч, проведена разом, ще не привід для знайомства. Чесний батяр після такого не буде втікати, а залишить свій номер телефону”, — розповідає усміхаючись Петро Радковець.
 |
фото: go2lavka.com |
Останні півтора року Ігор Лильо, історик та екскурсовод, має цікавий досвід – допомагає з освідченнями! Вочевидь, він знає, як залицяються сучасні чоловіки. “Ми створили спеціальну програму для освідчень. Мабуть, згодом і нотаріальне бюро відкриватиму (усміхається). До нас звертаються здебільшого хлопці, яким ми допомагаємо освідчитися, правильно підібрати готель, ресторан, місце. Так, мабуть, уже зо три десятки кавалерів освідчилися!
Був цікавий випадок, коли хлопець приїхав до Львова, бо наречена, а тепер вже, може, дружина, йому в Києві відмовила. Сказала, що місце невідповідне, її не вражає... А у Львові погодилась! А остання пара, якій ми допомагали, була з Донецька. Вони втекли до Києва, а освідчувався хлопець у Львові. Ми кажемо, які є можливості, а люди вибирають… Тут головне – логістику вибудувати”, — розповідає Ігор Лильо.
Співрозмовник каже, що його не вражають історії типу “жили щасливо і померли в один день”. На його думку, більше солі в історіях, які по-справжньому ілюструють силу й міць людських почуттів.
Я такий-то, знаю дві іноземні мови, одружуся з будь-ким, якщо мені гарантуватимуть роботу на залізниці”. В кінці був припис – “готовий на тримісячний випробувальний термін”
“Є різні історії про львівських Ромео і Джульєтту, та все ж, думаю, у кожному місті є власні. І у великих, і в маленьких населених пунктах, навіть у джунглях такі ж ситуації відбуваються і відбуватимуться завжди. Історії типу “жили разом і померли в один день” — це одне. Як на мене, значно цікавіший випадок, коли один із міщан Львова заради дружини пішов у турецьку неволю, а жінка його чекала, вела господарство. Уявляєте собі, 12 років! Яка ж сила почуттів! Я навіть не вживаю тут терміна “любов”. Як на мене, це сумнівний термін. Є почуття, які значно важливіші від того, що ми часто помилково вважаємо любов’ю”, — каже Ігор Лильо.
Львовознавець розповідає, що наразі досліджує історії львівських жигало. Вони не дуже довго думали, як залицятись. Інколи прямо пропонували…
“У Львові було таких дуже багато! Я знайшов чимало матеріалів із оголошеннями, в яких чоловіки писали, до прикладу: “Я такий-то, знаю дві іноземні мови, одружуся з будь-ким, якщо мені гарантуватимуть роботу на залізниці”. В кінці був припис – “готовий на тримісячний випробувальний термін”… Це був міжвоєнний час”, – каже краєзнавець.
“Коли хлопець ішов свататися, дарував дівчині перстень із червоним каменем”
Леся Горошко, етнолог, – про українські традиції залицяння, те, як вони змінювались і чим відрізнялись у селі та місті – Пані Лесю, що можете розказати про українську традицію залицяння?
– Якщо говорити про наші традиції і звичаї, завжди апелюємо до сільської культури. Очевидно, що в селах залицяння відрізнялися від міських. Однак у маленьких населених пунктах чітких звичаїв щодо того, як залицятися правильно, а як ні, не було.
Згадаю передусім Поливаний понеділок. Насправді в цей день найактивніше виявляли увагу та симпатію. Сьогодні дуже часто обливаються діти, а це лише свідчення того, що звичай деградує. На мою думку, те, що опиняється у сфері дитячого побутування та використання, 100, 200 чи навіть 300 років тому могло мати обрядове значення – у всі дії дорослі вкладали чіткий сенс. Із часом, коли почало послаблюватися розуміння того чи іншого звичаю, його почали дотримуватися діти. Зараз вони обливаються, бо це весело, а раніше, коли підліток обливав дорослу дівчину, почувався так, ніби сонце з неба зняв.
Насправді звичай залицятись у Поливаний понеділок був у різних слов’янських народів. Колись було так: якщо жоден хлопець не обіллє дівчини, значить, її не поважають у селі. Юнаки були зацікавлені в тому, щоб облити когось. На Закарпатті, до прикладу, вважали так: якщо хлопець не обіллє жодної дівчини, він у найближчий рік не ожениться. Дуже часто Обливаний понеділок на Гуцульщині називали Волочільним понеділком або й вівторком. Бувало, хлопці отримували писанки за те, що обливають дівчат.
Виявом симпатії було те, що хлопець допомагав дівчині. В культурі різних народів молодик, якому хтось симпатизував, допомагав або піднести відро, або виконати якусь важку фізичну роботу
Деякі дівчата уникали обливання, бо хлопці могли пошкодити їхній одяг. Але один із дослідників Гуцульщини писав, що гніву за це не було. Очевидно, дівчата не дуже ображалися, бо так підвищували їх статус. Часто замість обливання обмінювалися писанками. Інколи цю традицію відокремлювали від обливання: до прикладу, давали писанки тим, хто подобається. Гонорові дівки могли писати багато писанок (навіть два-три десятки), а хлопці стояли в черзі до тієї, яка їм подобалася. На Гуцульщині, власне, побутувало таке, що хлопець, який отримав від дівчини писанку, мав після свят кликати її на танці.
– Розкажіть, будь ласка, як ще виявляли знаки уваги?
– Традиційним виявом симпатії було й прохання хлопця напитися води з відра дівчини. Цей звичай не був прив’язаний до конкретної дати. Криниці не були в кожному подвір’ї, тож ходили по воду до громадських – місць зустрічі молоді. Там можна було і чутки послухати, які ширяться селом, і позалицятися до дівчини, бо це “далеко від хати”, “мама не побачить і не буде сваритися”.
Формула “дай води напиться” сприймалася як залицяльна, але водночас могла бути значно символічнішою: “спити води” могло означати і статеві відносини. Відмова на це дівчини означала як відмову у сватанні, так і в будь-якому продовженні стосунків.
Ще один відомий усім звичай у Масний тиждень, що почнеться в понеділок, – чіпляти “колодку”. Традиційно його вважають осудливим для хлопця, який не одружився. Але не всі етнографічні джерела кажуть, що в такий спосіб лише осуджували. В сільській громаді так могли дорікнути хлопцеві за те, що він довго не одружується, волочиться і ніякої дівчини не сватає. Вчепити хлопцеві “колодку” могла й дівчина, але це вже було не поліно для глуму, а квітка як вияв симпатії.
– Що характеризує міську культуру залицяння та відрізняє її від сільської?
– Я не дослідник міської культури, тому багато про залицяння там не знаю. Однак дещо читала про середньовічний Львів і мені відомо, що коли хлопець ішов свататися, дарував дівчині перстень із червоним каменем. Але це вже не залицяння, а освідчення, інша сфера стосунків, бо залицяння ні до чого серйозного не зобов’язує.
Ще одним виявом симпатії було те, що хлопець наймав для дівчини музик. Це свідчило про його серйозні наміри.
Коли ми апелюємо до минулого, здебільшого орієнтуємося на пісні. До прикладу, в “Ніч така місячна, зоряна, ясная” закоханий хлопець каже, що на “рученьках би доніс” дівчину. Ці слова, найімовірніше, є виявом не того, що було насправді, а того, чого хотілось або сьогодні, або вчора, або позавчора. В піснях оспівують те, про що мріють, чого бракує. Якби в усіх усе було добре, пісень про кохання не було б.
Формула “дай води напиться” сприймалася як залицяльна, але водночас могла бути значно символічнішою: “спити води” могло означати і статеві відносини. Відмова на це дівчини означала як відмову у сватанні, так і в будь-якому продовженні стосунків
Мабуть, ще одним виявом симпатії було те, що хлопець допомагав дівчині. В культурі різних народів молодик, якому хтось симпатизував, допомагав або піднести відро, або виконати якусь важку фізичну роботу.
Сьогодні те ж: якщо хлопець потріпає килим, дівчина радітиме більше, ніж якщо отримає квіти. Може змінюватися форма залицяння, але не суть. Колись було важливо подарувати дівчині червоні чоботи, бо тоді це була велика цінність (до прикладу, на весілля молодій). Тепер їх ніхто не дарує, бо дівчата мають не одну пару взуття. Але приємним є будь-який вияв уваги! Якщо ти кохаєш людину, намагатимешся якось це показати.
– Як нові технології вплинули на початковий етап романтичних стосунків молоді?
– Зараз з’явилося багато нових технологій. Як на мене, цінність писаного від руки листа значно вища, ніж SMS-повідомлення. А 20-30 років тому піком залицяння до дівчини було прийти до її хати вночі і постукати у вікно, бо всі вже знали, що ходить хлопець до дівки. Пізніше гонорові парубки казали, що попід вікна не ходять, і звичай почав змінюватись. Хто зараз піде, якщо можна подзвонити?!
Ще пам’ятаю таке: хлопець, який залицявся до дівчини і хотів, аби вона вийшла з дому, просив якусь сусідську дитину покликати її. Зараз мобільні телефони й інтернет дуже спрощують залицяння, але, на мою думку, чим легше це і доступніше, тим менша його цінність. Але все залежить від конкретного випадку. Культура – це те, що було, і те, що є. Колись вона була така, зараз – інша.
Зараз є багато телепередач про освідчення. Роблять пропозиції і на повітряних кулях, і іншими дивними способами... Мені здається, низка таких шоу для привернення уваги дівчини є тому, що молодь тепер хоче невідомо що… Або ж чоловіки розучилися говорити
Нині рекламний простір пронизаний речами, які підводять хлопця до того, що дівчиною можна знехтувати (до прикладу, “На що ти готовий заради чіпсів?..”) В одного дослідника реклами є така теза: “Жінка – як товар”, тобто напівоголену дівчину чіпляють всюди біля товару, який треба продати. Сама конотація дівчини чи жінки знижується, а такі реклами відкладаються в голові. У рекламах із дівчиною б’ються, щоб пожувати щось смачне, не віддати їй, а забрати.
Зараз є багато телепередач про освідчення. Роблять пропозиції і на повітряних кулях, і іншими дивними способами. Мені здається, що від такого освідчення можна й напад серцевий отримати! Та й хлопцеві треба багато режисерів, аби зробити звичайну пропозицію. Насправді потрібні лише слова, що він до неї добре ставиться... Мені здається, низка таких шоу для привернення уваги дівчини є тому, що молодь тепер хоче невідомо що… Або ж чоловіки розучилися говорити.
Сумніваюся, що дівчині хочеться, аби її обмазали шоколадом, більше, ніж щоб просто і гарно з нею поговорили. Я думаю, традиційні настанови допомогти дівчині чи попросити її про щось із часом знову будуть популярними, бо люди втомляться від феєрверків.
Розмовляли Вікторія Савіцька та Ірина Шарій
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
Що стосується Дня Валентина, то саме 14 лютого народився мій чоловік. Це плюс, бо так економлю: замість двох подарунків дарую один (сміється). Та й чоловік не визнає свят неукраїнських. Зазвичай намагаємося кудись поїхати на День Валентина, але цього року відзначатимемо свято на батьківщині.
Стосовно подарунків, то Олег дуже невибагливий. Нема такого, що обов’язково треба щось купити. Мій чоловік завжди каже, що в нього все є.
Познайомилися ми на роботі. Олег Михайлович тоді працював у міській раді Івано-Франківська, а я в податковій. Так ті відносини переросли в походи на каву, що дуже швидко наблизило нас до сімейних стосунків. Американський новеліст О’Генрі нібито про нас написав свій “Роман біржового маклера”. Одружилися ми вже за два-три місяці залицянь. Пропозиція була дуже гарна! Ми тоді жили в Івано-Франківську. Олег запросив мене на відпочинок на острови в Індійському океані. На Маврикії він запропонував вийти за нього заміж і подарував перстень. Я ж і відступати куди не мала! Вивіз в океан і сказав: “Якщо ти мені відмовиш, попливеш сама назад”. Я ж відповіла, що добре вмію плавати. Тоді він сказав: “Не допливеш!”
Із того відпочинку ми повернулися вже зарученими. Обручки купували за тиждень до весілля. Він зайшов по мене в податкову, перейшли через дорогу і в ювелірній крамниці придбали перстні. Я спочатку подумала, що це жарт, бо все сталося дуже швидко, а потім він запропонував познайомити батьків. Саме тоді зрозуміла, що шляху назад нема. На наступний відпочинок їхали вже з друзями. Вони навіть не знали, що ми одружились, але помітили обручки. Так сталося, бо великого весілля ми не робили. Про нього знали лише найближчі. Чоловік не любить, коли збирається велика компанія навіть на дні народження. Найкраще святкування для нас – у колі сім’ї, а найдорожчі подарунки – це малюнки дітей, дочки і сина!
Наша сім`я тримається на компромісах, хоча мені здається, що на них здебільшого йду я. Зазвичай шлюби тримають саме жінки – вони намагаються витримати, зрозуміти, послухати, порадити. А от чоловіки за своєю суттю і вихованням менш компромісні.
Щодо подарунків на Свято Валентина, то пам’ятаю, як ми якось романтично вечеряли в одному з ресторанів Львова. А ще колись дарував їй набір прикрас: сережки і перстень. Обирав їх із урахуванням того, що моя дружина не любить жовтого золота. Вона віддає перевагу сріблу. Навіть обручки свої ми робили не з жовтого золота, а з білого.
Найкращий її подарунок для мене – дитина. Коли ми ще зустрічалися, достатньо було, щоб моя майбутня дружина мене просто поцілувала.
Не знаю, що зі мною сталося! Ніби і не однолюб, але мене як перемкнуло. Її батьки були дуже проти, бо я був набагато старший, а їй треба було їхати на навчання. Вони хвилювалися за доньку. Тоді я за першої ж зустрічі з її батьками дав слово, що вона в майбутньому стане моєю дружиною. Так воно і сталося.
Стосовно того, як залицявся, скажу: жінку, мабуть, легше зацікавити, ніж дитину. Найпершими подарунками були м’які іграшки (здається, ведмедик) і цукерки. Чим же я ще міг її здивувати? Не мав змоги запросити в поїздку на якісь Канари, тому вражав речами, доступними для всіх. Коли залицяєшся, важливо показати, що ти – найкращий, навіть якщо насправді це не так. Всі ж люблять трохи прибрехати про себе, аби сподобатись. Намагався показати, що я набагато старший і що маю фундамент під ногами.
Разом ми з 2003 року. Вже 12 років минуло із часу знайомства! Одружились ми у 2007-ому, маємо двох дітей: донька старша, а син народився, коли я почав працювати у Львові. Жартую, що він – чистокровний Бандера.
Усі моменти зав’язування любові в нас пов’язані з Керчю, тому маємо традицію щоліта їздити туди. Коли ми одружувались, я працював у Кременчузі, але офіційно оформлювати наші стосунки поїхали все одно в Керч. Там море і повітря навіює спогади!
В Керчі в нас залишилися батьки. Ми зробили свідомий вибір, переїхавши до Львова. Хоча багато моїх знайомих повернулись у Крим і служать там у поліції. Дуже сумуємо і чекаємо, коли Крим знову буде українським.
Віршів я, на жаль, не пишу (не маю такого таланту), тому залицявся інакше: намагався влаштовувати цікаві спільні поїздки, зокрема, у Гданськ і Краків. До якихось мінімальних подарунків у нас все не зводилося. Та й зараз День святого Валентина ми не вважаємо великим святом, хоча воно й популярне. В цьому питанні ми досить консервативні.
Напевно, найкращі подарунки для нас – наші діти. Тепер намагаємося весь вільний час проводити з ними, разом десь їздити, дивитися на світ. Тому часом жертвуємо маленькими подарунками для того, щоб раз у рік кудись помандрувати.