Лицаря вирізьбили з дерева, і кожен, хто складав пожертву на зміцнення війська, мав право забити в обладунки металевий цвяшок, у такий спосіб зміцнивши дерев’яного лицаря вже металевими латами. Фігура була розміщена на Гетьманських валах у спеціальному павільйоні, спроектованому Вітольдом Долинським.

Сучасний Лицар – фігура святого Юрія зі щитом – спершу впродовж двох місяців стояв біля ратуші на площі Ринок. Усі охочі могли пожертвувати будь-яку суму на допомогу українській армії та забити маленький металевий тризуб у щит. Згодом фігура переїхала на вулицю Коперника, 40, де розташоване обласне Товариство охорони пам’яток історії і культури. Зробили це, щоби комфортніше було пакувати речі, які приносили львів’яни для потреб військовослужбовців у зоні АТО.

“Для нас не важливо, хто отримає допомогу: чи львівські військовослужбовці, чи київські, чи Збройні сили, чи добровольчі батальйони, чи Прикордонна служба України. Має значення, щоби наша справа була корисною для військових, які на передовій”, – певен волонтер Іван Радковець.

– Привів мене сюди торік син. 24 січня виповнився рік, відколи я волонтерю в цих стінах. Пригадую, були дуже напружені дні Майдану. Тоді в Товаристві охорони пам’яток історії та культури був волонтерський пункт допомоги майданівцям. Навіть слова “волонтер” ще ніхто не вживав! Організував цей пункт збору допомоги голова товариства Андрій Салюк.

Ми з ним давно знайомі. Тоді ми збирали їжу та одяг, які сюди звозили з усього Львова. Пригадую, як був заскочений тим, що в той час, як я, до прикладу,  ходжу на роботу, люди знаходять час і допомагають іншим. Тож і сам ув’язався до роботи. У цьому пункті з грудня 2013-го по березень 2014-го збирали допомогу Майдану.

– Із березня минулого року ми переключили свою діяльність на допомогу військовим. Залишки одягу та їжі, що приносили майданівцям, пересилали в Маріуполь, коли почалося загострення ситуації у Криму. А вже опісля обрали такий напрямок, яким більшість не займалася, тобто технічне забезпечення.

Досвід зими 2013 – 2014 років показав: передусім треба керуватися потребами, логістикою, банальним аналізом того, що хлопцям треба. Так, збирати кошти можна в будь-якому місці чи групі, та вони мають бути максимально ефективно використані. Тож ми собі поставили за мету робити те, чого не можуть робити інші, тож торік у березні-квітні з’явився перший тепловізор. Військові тоді ще сказали, навіщо їм він. Мовляв, їм би нічний приціл, а не тепловізор... Вони просто тоді не знали, що це. Звичайно, коли голод­ний, голий, босий  – це проблема. Але коли немає чим захищатися — це біда.

– З кінця липня з’явилась ідея безпосереднього збору коштів давньою львівською традицією – з допомогою Лицаря. Нас надихнула історія Першої світової війни. 

1916-го Львів стояв перед небезпекою повторення російської агресії. На потреби мобілізації та на зміцнення своєї обороноздатності громада міста  збирала кошти. Для залучення благодійних пожертв на потреби війська у Львові виготовили Лицаря. Його вирізьбили з дерева, і кожен, хто складав пожертву на зміцнення війська, мав право забити в обладунки фігури металевий цвяшок, у такий спосіб зміцнивши Лицаря вже металевими латами.

Коли ми вирішили знову звернутися до Лицаря, для нас він був символічнішим образом, тож із дерева виготовили образ захисника українського воїнства святого Юрія. Аби цвяшки не забивали в постать святого, вирізьбили щит. Лише пізніше дізнався, що до 1916-го, коли у Львові з’явився Лицар, у Чернівцях, Відні та Берліні забивали цвяхи в щит. Підсвідомо ми дійшли до того, що було колись. 

Із цією традицією пов’я­зано багато легенд та оповідей. Одна з них розповідає, що колись цілим селом збирали кошти для одного лицаря, оскільки його обладунки були дуже дорогі. Тоді, забиваючи цвяхи у вирізьбленого орла, ведмедя чи постать іншої тварини, залишали частину коштів. Це було символом того, що громада дбає про свого воїна.

– В ідеалі про забезпечення військових мало би повністю дбати Міноборони України. Та для цього треба робити абсолютно концептуальні зміни у його структурі. Так, зараз вони відбуваються. До прикладу, почали прислухатися до громади.  Пригадую, ще влітку лунали заяви, що військовим допомагає Міноборони, а волонтери ніяк не долучаються. Нині, на щастя, нас хоча б чують! 

Військові звикли діяти за відпрацьованою схемою. А завдання волонтера просте: підказати, що є щось нове. Будь-які зміни у війську це важка процедура. Розумію, одразу приймати щось нове не можна. Повинна бути аналітика, випробовування, а це все потребує часу. І коли волонтери знаходять щось таке, що може знадобитися війську, вони і є тим полігоном для тестувань. Знайшли якісну теплу форму – її можна пропонувати Міноборони. 

Звичайно, волонтери можуть і самі шити її, але в нас нема таких потужностей, як у держави. На щастя, командири прислуховуються до нас, інколи радяться, запитують, де можна взяти те чи інше.

Коли закінчувалося літо і йшла осінь, усі прекрасно розуміли, що війна до зими не закінчиться. Волонтери подумали наперед і почали шукати буржуйки для військових. Цей прилад повинен виконувати різні функції, наприклад, давати тепло, на ньому можна приготувати їжу та посушити одяг. Волонтери почали консультуватися з теплотехніками й іншими спеціалістами.

Так з’явились екрани, які приймають тепло на себе. Воно відбивається від стінки, і створюється ефект конвекції (нагріте повітря легше, тож піднімається догори, а холодне важче, тож рухається вниз). Сталося так, що навколо “Львівського Лицаря” згуртувалися люди з технічною освітою. Навіть той, хто не знає, сідає за книжку і вчиться. 

Довідка

“Львівський Лицар”. Допомога українським воякам Адреса: м. Львів, вул. Коперника, 40-а, Україна, 79000. Контактні особи: Андрій Салюк, тел.: 067-772-94-42; Іван Радковець, тел.: 067-939-70-19. Понеділок – п’ятниця — з 16.00 до 20.00. Субота – неділя — з 12.00 до 20.00.

– Люди, яким не байдуже майбутнє України. І це не лише жителі Львова чи Львівської області, а й ті, що мешкають за кордоном нашої держави. Серед координаторів нашої волонтерської ініціативи є колишні члени Студентського братства, які зараз за кордоном, радяться, що треба військовим, а потім цю інформацію доносять до своїх громад. Але постає проблема ефективного використання зібраних коштів.

Ще у вересні розмовляли з різними місцевими волонтерськими групами. Якщо везти пляшку води зі Львова до Харкова, вона стає золотою, тож  краще купити її  в Харкові. Та ж ситуація з закордонними жертводавцями, бо, зібравши у громаді кошти і придбавши там речі, привезти їх в Україну виходить дуже дорого. А якщо за них купити добрий прилад, якого в Україні нема або він дуже дорогий, то це для військових буде корисно. 

“Лицарю” надходила допомога від представників громад Канади, США, Австралії, Італії, Німеччини... Колись із Андрієм сміялися: якби позначали жертводавців на карті світу ще від початку нашої волонтерської роботи, то побачили б, мабуть,  що лише з Антарктиди допомоги не було. Хоча люди, які проводили  і там експедиції, і на Північному полюсі, були в нас. 

– Пригадую, до Андрія Салюка підійшла одна пані і запитала, чи можна нам довіряти, мовляв, має гроші і хотіла б їх на військо віддати. Він пожартував, що на місці тої пані він би нам не довіряв. Жінка здивувалась і пішла. Через деякий час вона прийшла вдруге і сказала, що порадилася зі своїми коліжанками, а ті сказали, що нам довіряти можна. 

Дуже добре, що люди перевіряють волонтерів перед тим, як давати їм свої гроші. На жаль, часто бувало, що нечесні та недобросовісні особи зловживали довірою львів’ян і наживалися на цьому. Для того, аби нам довіряли, ми почали вести систему звітів. “Львівський Лицар” змусив мене зареєструватись у соцмережі. Я довго опирався, але довелось.

До речі, на фігурі  святого Юрія знизу є поперечина, де ми зазначаємо, скільки приладів купуємо і пересилаємо: прилади нічного бачення, приціли, далекоміри, GPS-навігатори, автомобілі медичної допомоги, які нам допомогли купити українські громади з Канади й Австралії. Хлопці, які на них працюють у АТО, згодом розповіли, що один із автомобілів зараз перебуває в ремонті. До того ж на  фронті машини більше двох місяців не працюють. Але після виїзду зі Львова до нас зателефонували і сказали, що в перші дні після прибуття автомобіль вивіз 28 поранених. Навіть цей один день був вартий тих коштів! Життя ж безцінне... 

– Якщо хтось має добру снайперську гвинтівку, хай приносить (Сміється). 

Якщо без жартів, то військовим потрібні прилади, які або нереально купити в Україні, або вони дуже дорогі. Це лише в Російській Федерації можна в магазині танк придбати! Треба також бензинові та дизельні генератори, бо вони часто виходять із ладу під час обстрілів та при транспортуванні. 

Ще одна причина, чому генератори стають несправними, – неправильна експлуатація. Коли генератор на три кіловати, два обігрівачі по два кіловати підключати до нього не можна – він згорить. На фронті генераторів ніхто не ремонтує, тож треба попередньо читати інструкції. Волонтери ж витрачають немалі гроші... 

Звичайно, ми купимо і привеземо нові прилади, але ті гроші могли би піти на інші потреби. Часто всі підключені до генератора прилади горять, коли його запускають. Аби цього уникнути, їх треба було б лише відключити з розе­ток... Ніби банальні речі, але в екстремальних ситуаціях людині важко думати про такі дрібниці.

Також потрібні бензопили, хороші зарядні пристрої. Зібрані кошти вкладаємо у приціли: оптичні, коліматорні, нічні. Купувати прилади військового взірця мають право лише організації з необхідними ліцензіями. Передавати таку техніку людина також не має права, тому можемо купувати речі, наближені до  військових, до прикладу, мисливський приціл із добрими характеристиками. 

Перед тим, як щось купувати, потрібно радитись із волонтерами або військовими. Ми простежили таку закономірність: ті, хто приїхав на ротацію, чітко знають, що потрібно на фронті, забагато не просять. А днями, коли почалася нова хвиля мобілізації, до нас прийшов чоловік, який отримав повістку (він ще не поїхав на полігон на навчання, не знає, ким стане: механіком-водієм, артилеристом чи снайпером), але сказав, що йому треба бронежилет, берці, форма. Не задумується, що перед відправкою його вже в це одягнуть, а після навчання на полігоні від форми вже нічого не залишиться. 

– Так, але люди не зав­жди задумуються, що попри внутрішні проблеми, які виникли в державі, на одному з фронтів працює ще й російська пропаганда. Не варто у Facebook поширювати відео- та фотоматеріали знущання над українськими воїнами, адже такі повідомлення виводять із рівноваги та вганяють у депресію. Якщо людина починає нервуватися, вона робить помилки. До цієї хвилі мобілізації ми більш готові. Нам обіцяли, що технічно військові будуть забезпечені. 

Пригадую, під час Майдану наші волонтери у столицю відправили 2 000 саморобних бронежилетів – захист від травматичної зброї. Тоді львів’яни одні з перших почали забезпечувати хлопців. Згодом майданівці зателефонували і повідомили про три рикошети. Із 2 000 це врятовані три долі! 

– Телефонують, списуємося. Звичайно, коли хлопці там, то намагаємося менше турбувати, зв’язуватися. Радимо повернутися до певних історичних реалій. Кажуть, історія добре вчить. Якби всім у час Першої світової війни дали мобільні телефони, це б змінило все… Та чи на краще? 

Завжди раджу: якщо хочете подзвонити тому, хто в зоні АТО, спершу сядьте й напишіть йому листа, перечитайте раз, викресліть зайве, перечитайте ще раз і лише тоді дзвоніть. Зазвичай достатньо відправити повідомлення. 

– Пам’ятне те, що люди намагаються принести ідеї. До прикладу, побачили, що зима на вулиці і маскувальні стандартні сітки не підходять, вирішили, що треба робити білі. Купувати їх дорого, тож можна самим зробити. Коли люди гуртуються, аби зробити щось корисне, це ще й психологічна допомога. Якщо порівняти людину, що сидить перед “зомбоящиком”, і ту, яка з друзями йде щось корисне робити, різниця помітна. 

В основному приносять гроші. Але й тут бували ситуації різні. Коли ми стояли ще на площі Ринок, підбігла жіночка, кинула гроші у скриньку і швиденько назад. Ми кажемо їй: “Зачекайте, прибийте цвяшок!” Вона крикнула, що не має часу, бо трамвай чекає. “Та почекає трамвай”, – кажемо їй. Жінка відповідає, що не почекає, мовляв, її трамвай. Ми потім зрозуміли, що це водій трамвая гроші пожертвувала. 

Є старші люди, які приходили і на площу Ринок, і сюди заходять поспілкуватися, дізнатися про нові потреби. Інструменти для ремонту автотранспорту часто приносять. Галичани такі дбайливі, що в декого можна в підвалі і двигун до танка знайти (Сміється). У когось є ключі, викрутки, пили, ломи. А воно хлопцям усе треба! Не забуду очі одного водія з фронту, який, побачивши ремонтний інструмент радянський, 60-тих років, сказав, що з рук його не випустить, бо розуміє якість того інструмента. 

Ще одна пам’ятна річ – пічка МК 10 військового взірця 1963 року, малий котел на дрова, за допомогою якого можна зігріти і водночас нагодувати 10 осіб. Конструкція котла – виключно для військових потреб.

– Проблем немає. Постачають військовим речі наші волонтери, які працюють безпосередньо з підрозділами. Звісно, це завжди свого роду ризик, але вони хочуть допомогти хлопцям. Водночас волонтери контактують із військовими із зони АТО, які йдуть на ротацію, попередньо все узгоджують. 

Приємно прочитати, що сьогодні ми відправили дуже класну річ, яка поїде за таким-то маршрутом у такий-то підрозділ до такого-то військового. Це ще одна проблема – говорити треба про все, але не завжди називати. 

– Доброчинність львів’ян не змінилася. Це доводить і “Львівський Лицар”. Між 1916 і 2015 роками минуло майже століття, але люди як колись допомагали війську, так і тепер. Пригадую, в одній із книжок прочитав таку оповідь: 1914 – 1915, коли російські  війська стояли в Галичині і мали увійти у Львів, містяни розділилися на три групи. Одні плакали, що входять москалі, другі раділи, а треті збирали кошти на допомогу військовим. Ситуація через рік змінилася: російські війська відійшли, повернулись австрійські. Ті, хто плакав, почали тішитися, ті, хто радів, почали плакати, а ті, хто збирав кошти на військо, і далі їх збирали.

Мені це нагадує нинішню ситуацію. Так, війна стосується всіх, але перемога залежить від кожного. Якщо не можеш допомогти сам, не заважай допомагати тому, хто вміє. Найстрашніше, коли настає байдужість, бо своєю поведінкою людина робить у суспільстві дисбаланс – той стан, у який нас намагається загнати ворог, результат інформаційної війни.  

Пригадую випадок, коли бійці почали відмовлятися від приладів. Нам стало цікаво, чому.  Їм нав’язали думку про певні технічні характеристики приладів, що їх легко виявляти. Ми довели офіцерам, що цього не може бути. Лише тоді вони зрозуміли, що це байка. Але хто її нав’язав? Війна багатогранна.  Всі звикли до фронтальної, а ми ж існуємо в абсолютно іншій війні, де задіяно багато воюючих сторін, цілі системи. 

Нам потрібно не звертати уваги на те, що ми не можемо вирішити, і вирішувати те, що залежить від нас.