“Випробувань у житті багато, але чи готові ми їх прийняти?.. Готові!”
Оксана Наконечна, координатор Психологічної кризової служби, – про військових, терапію, спиртне, де шукати психічний ресурс і чому варто мати життєву філософію
фото: Андрій Польовий
Координатор Психологічної кризової служби Оксана Наконечна, почувши перші новини про загиблих і поранених та побачивши перші фотографії і відео з зони АТО, одразу звернулась у військовий госпіталь із пропозицією безкоштовно допомагати пораненим військовим.
Упродовж шести місяців у шпиталі, що на вулиці Чехова у Львові, психологи працюють із бійцями, які повернулися зі сходу України.
“З військовими в госпіталі працюємо з кінця червня. Психологічна кризова служба існує ще з часу Майдану. У Львові працювали, у Києві… Коли почалися трагічні події в лютому, у лікарнях почали свою роботу, порадні створили, аби спілкуватися з майданівцями, які не потрапили в лікарню”, — розповідає “Пошті” Оксана Наконечна.
У психологічній службі працює приблизно 30 осіб: висококваліфікованих фахівців, психотерапевтів, кандидатів медичних і психологічних наук. Використовують вони найсучасніші розробки, аби справитися зі стресом і психологічними травмами. Є фахівці, які навчалися за кордоном.
До нас приїздять експерти, щоби проводити лекції, семінари. Був із Ізраїлю радник Міністра оборони по роботі з посттравматичним станом солдатів Мікі Дорон.
Лікарі своє роблять, а психологи – своє
– Скажіть, будь ласка, чи хвилювалися, коли бралися організовувати службу?
– Організовуючи службу, хвилювалася, чи будуть люди працювати, не знала, хто зголоситься, але, на щастя, маємо потужний кістяк. Шпиталь на Чехова дуже великий, багато людей сюди привозять. Серпень був надзвичайно важким, ледве встигали.
Робота волонтерська, тож треба вміти поєднувати її з основною, але в нашій службі зібралися дуже відповідальні люди, серед яких є багато викладачів. Є особи, які зі самого початку працюють. За кожним відділенням шпиталю закріплені двоє психологів. Із хлопцями, яких привозять, проводять інтерв’ю, бесідують із ними, аби визначити рівень посттравматичного стану.
Потім планують роботу з ними. Якщо низький рівень травмування, то якийсь час ще перевіряють, чи не з’явилися симптоми, бо таке буває.
– Яке відділення закріплене за вами?
– Я небагато беру поранених, бо маю чимало роботи організаторської. Моє завдання – інформувати, тож проводжу лекції з медперсоналом. Звичайно, тут дуже високий рівень фахівців, але психологію вони вчили давно.
Очевидно, що всім треба відновити знання, зрозуміти специфіку бойового стресу. Є певні речі, які необхідно знати, адже вони впливають на процес лікування. Коли працюємо всі разом (і лікарі, і психотерапевти), то процес одужання пацієнтів кращий. Лікарі своє роблять, ми – своє.
– Чи вистачає психологам умінь і знань, аби працювати в умовах війни?
– У нас не було воєн, тож думали, навіщо психологів навчати працювати в час війни. По-іншому розставлені акценти були.
У нас є багато фахівців, які знають і вчать інших працювати з травмами. Психологічна травма – це психологічна травма, і вона не залежить від того, що з людиною сталося: чи військові дії, чи кримінальні, чи стихійне лихо, чи втрата близької людини. Процес минає більш-менш однаково, має певну симптоматику і динаміку від гострого стану до хронічного. У цій сфері є фахівці.
З військовими є певні нюанси: деякі симптоми більш виражені за інші, є правила, як працювати з ними. По-різному працюють із людьми, які, до прикладу, втратили когось у автокатастрофі, по-іншому – з бійцем, який був на війні чи втратив товариша на фронті. Насправді справа дуже делікатна.
– Які труднощі та проблеми здебільшого виникають у вашій роботі?
– Буває, до нас іноді “дикі” психологи ходять. Проконтролювати кожного не можна. Кажуть, що йдуть відвідати бійця, а потім сідають і капають йому на голову. Та це не лише психологів стосується, а й відвідувачів, які вважають, що будуть приходити, говорити, випитувати, годинами сидіти біля бійця і цим йому добре зроблять. Нічого подібного! Якщо пацієнт хоче говорити, то він говорить. Не треба його змушувати. Якщо людина не фахівець, то може своїми питаннями залізти глибоко у травму, а потім піти, залишивши бійця розтривоженого.
 |
| фото: Андрій Польовий |
Є відвідувачі, які приносять спиртне. Це проблема достатньо серйозна. Така, на жаль, суспільна наша історія, що чоловіки звикли знімати стрес і розслаблятися алкогольними напоями (нібито це найшвидший, найпростіший і найдешевший спосіб). П’ють замість того, щоби щось придумувати, працювати над собою, до психолога ходити. А ще й “колєги” вміють підказати, мовляв, “ти так погано себе почуваєш, тож давай візьмемо пляшечку, вип’ємо… Тобі полегшає”.
Полегшає, може, на годинку-дві, а потім ті переживання з новою силою повертаються. Нічого лікувального в тому нема! Спиртне може допомогти розслабитися, якщо ви трохи напружені чи не можете заснути. 50 грамів коньяку чи 100 випити інколи може бути корисно, але інколи, не завжди. Заливати емоції алкогольними напоями зле. Організм виснажується і не має ресурсів для долання травми, навіть якщо вони були…
Психологічна травма – це травма, і вона не залежить від того, що з людиною сталося: чи військові дії, чи кримінальні, чи стихійне лихо, чи втрата близької людини
Родичі та багато інших людей відвідують пацієнтів. Це потрібно, але має бути регламентовано. Часом до того, хто трохи далі живе, хтось приїде, принесе чоколядку і все. А до тих, хто тут поблизу мешкає, приходять і приходять. Чи почують або прочитають у Facebook про якогось бійця і влаштовують паломництво в його палату, товчуться там. У пацієнта ніякого режиму! Не дадуть перепочити йому. І сусіди страждають.
Це все на совісті тих, хто відвідує. Прийшов, запитав, що бійцеві потрібно, приніс, і пішов – так добро робиться! А якщо людина прийшла, жменьку цукерок солдатові принесла, чим принизила його, і ще й розпитувати починає невідомо про що і для чого, лізе, умовно кажучи, брудними руками в його рану – хіба це добро? Є таке, але що зробиш…
Видається, в людей відчуття вини спрацьовує. Хлопці ж воюють, а ми в тилу. У нас тут мирне життя, тому і наростає тривога. Але це егоїстичний мотив, тому що людина не йде, бо хоче допомогти, а йде, бо хоче своє почуття вини задовольнити. Хто хоче допомогти – приходить до волонтерів, питає, що і скільки треба, приносить і йде…
– Робота психолога в час війни це щось зовсім нове. Що вас насторожувало? Можливо, чогось боялися?
– Лячно було, коли сюди тільки йшли і не знали, з чим матимемо справу. Але це наша робота! Ті ж люди, але гострота, звичайно, трохи вища і емоцій більше. Із травмою взагалі важко працювати, бо у звичайному житті, коли консультуєш пересічних людей, вона нечасто трапляється.
А тут усе концентровано, вимагає великої душевної віддачі, емоцій і сил, тому час від часу волонтери також потребують реабілітації. Їм потрібно залишити роботу на певний час, тож беруть два-три тижні відпустки на відновлення свого емоційного фонду.
– Ще б пак! Історії бувають різні. Мабуть, одне одного доводиться консультувати?..
– Так. Ми щовівторка обговорюємо проблеми, якісь ситуації… Підтримуємо колег. У реанімації лежав боєць, із яким наша волонтерка працювала. Він помер від отриманих ран, і треба було людину підтримати. Коли працюєш – певним чином прив’язуєшся до пацієнта. Для психологів це також переживання…
Робота на випередження!
– З якими психологічними травмами військових найчастіше стикаєтесь під час роботи?
– Співбесіда і спостереження дають можливість визначити посттравматичний стан пацієнта. Найпершою страждає, як правило, емоційна сфера. Зміни настрою та вибухи агресії бувають. Людям, чиї близькі та родичі повертаються з АТО, треба розуміти, що емоційні зриви в них бувають не тому, що вони погані чи хочуть зробити вам якесь зло.
У них просто такий посттравматичний стан, і це треба зрозуміти. Потрібно дати можливість людині виговоритися, викричатися, аби вона не шкодила собі й оточенню. Якщо дуже “шкалить”, то треба звертатися по допомогу до фахівців. Душевні рани треба лікувати, а не заливати горілкою чи ігнорувати. Вони можуть стати хронічними.
 |
| фото: Андрій Польовий |
Знаємо історії про афганців, яких ніхто не лікував, бо ніхто не визнавав, що йде війна. З війни прийшов – сиди тихенько. Тоді були проблеми: військові напивалися, воювали ночами, поводилися агресивно. Їм треба було з фахівцями попрацювати. Тоді б не було проблем, насильства у сім’ях. Дуже всіх цікавить, скільки в нас буде людей із посттравматичним стресовим розладом. Буде немало…
Але ми зараз працюємо з бійцями одразу біля передової. На випередження працюємо, на профілактику розвитку бойового стресу. Всі знають, що це звичайний закон будь-якого медичного втручання, зокрема психологічного. Якщо працюєш на випередження – хвороба не так розвивається.
– Як працюєте на випередження?.. Хіба бійців достатньо психологічно готують на полігонах і в місцях постійної дислокації?
– Знаємо, що армію розвалювали впродовж років. Робили це навмисно. Звісно, чи не найпершою “повалилась” психологічна служба. Зараз же потроху все відновлюється, але ми також не всесильні. Досить важко до Яворівського полігону їздити, працювати з бійцями щодня, бо на це цілий день іде! Хоча ми дуже добре попрацювали з одним батальйоном (від початку до кінця, від психоедукації до лекцій із бойового стресу). Були і групові заняття – пропрацьовували навички подолання стресу, проводили індивідуальні консультації. Але це один батальйон… А скільки їх там?
Відвідувачі, які вважають, що будуть приходити, говорити, випитувати, годинами сидіти біля бійця і цим йому добре зроблять, – шкодять. Це егоїстичний мотив… Хто хоче допомогти – приходить до волонтерів, питає, що і скільки треба, приносить і йде
Якщо з військовими працюють до того, як вони їдуть у зону бойових дій, то вони вже готові до того, що з ними може бути, знають, що може бути така чи інша реакція на стрес. Це знижує ризики. Коли вони повертаються – найліпше, щоби психологічне втручання відбулося якнайшвидше. Але не завжди так виходить.
На жаль, у нас цього не розуміють, тому відразу відпускають бійців по домівках, до жінок. Це ресурс, безперечно, але в ідеалі з ними три дні мали би працювати психологи, а вже потім відпускати додому. А там багато хто починає пити, щоби заглушити емоції…
На сході працює багато наших колег. Звісно, військове командування мусить своїх психологів вчити, бо волонтери не можуть вічно працювати.
– Чи всі військові, які повертаються з АТО, потребують психологічної допомоги?
– Ні, не всі. Є поняття “спонтанне зцілення”. На загал із людиною треба говорити. Військового, що повернувся з АТО, треба пильнувати приблизно місяць. Якщо після цього терміну спостерігається високий рівень симптоматики, то треба працювати інтенсивніше.
– Маєте на увазі розлади сну, зміни настрою, агресивність?
– Так, якщо вони не зникають. За загальною статистикою, 90% військових можуть мати симптоматику впродовж місяця, а 60% – після місяця, 30% можуть зберігати симптоматику впродовж життя.
Організм сам знаходить ресурси і справляється зі стресом, але якщо він не може цього зробити, то потрібно звертатися до фахівців. Раннє втручання, коли ще симптоматика висока, допомогає бійцеві зрозуміти, що з ним відбувається, сприяє пошуку ресурсів, пришвидшує процес самовидужання та саморегуляції.
– Інколи волонтери розповідають про неприємний досвід спілкування з бійцями, що повернулися з АТО. За їхніми словами, вони агресивні, поводяться нібито досі на війні…
– Родина має за руку взяти військового і завести до психолога. Треба розуміти, що психологічне травмування дуже серйозне. Його не треба заливати горілкою.
– Такі люди здебільшого активні у своїй агресії чи агресують пасивно?
– По-різному буває. Є таке, що чоловік закривається. Це автоагресивна поведінка. Вони не проявляють своїх емоцій, а скеровують їх проти себе. Споживання спиртного — це автоагресія, саморуйнуюча поведінка. Інколи бійців “рве”: вони можуть кричати, битися. Кожен по-різному реагує…
З такими симптомами потрібно звертатися до фахівців. Ми говорили про відсотки, про людей, які матимуть посттравматичний стресовий розлад. Я не думаю, що буде високого рівня “захворюваність”, бо це війна захисна, на своїй території, тож і мотивація зовсім інша. Людина захищає своїх друзів, воює за свою землю, і це впливає на психіку.
– За якою методикою працюєте з військовими?
– Застосовуємо когнітивно-поведінкову терапію, гештальт-терапію, символдраму, арт- і музичну терапію, пробуємо фільмотерапію. Методику підбираємо для конкретного пацієнта.
– Як думаєте, війна дасть поштовх розвитку військової психології як науки?
– Ні… Це дасть можливість військовим передусім зрозуміти, що їм потрібні психологи, усвідомити, яким має бути навчання, що потрібно вчити.
– Розкажіть, будь ласка, про посттравматичний синдром детальніше. Хто в зоні ризику?
– Симптоматика не дуже хвороблива. Якщо поганий сон, змінюється настрій, підвищена дратівливість, людина “вибухає” через дрібниці, то перша думка – дурня якась зі мною. Друзі і знайомі кажуть: “Візьми себе в руки, заспокойся!” Але це не працює.
Якщо людина вже перебуває в посттравматичному стані, вона не може взяти себе в руки. Їй потрібна фахова допомога. Впливає на більшу ймовірність отримати посттравматичний стресовий розлад і вік людини.
Душевні рани треба лікувати, а не заливати горілкою чи ігнорувати
У зоні ризику – незрілі особистості чи люди похилого віку, психіка яких слабка. Важливою є зрілість, бо може бути 25 років по паспорту, а психологічно – 15. Відіграє роль і сила особистості. Буває, кажуть: “Він – сильна людина, стільки вже пережив!” Внаслідок переживання кризових ситуацій деякі люди можуть ставати сильнішими, міцнішими, зрілішими. Буває, цінності змінюються.
Якщо людина правильно переживає кризову ситуацію, не “застрягає” у травмі, звертається по допомогу, якщо потребує, – її психіка стає сильнішою. Якщо наступного разу буде травматична ситуація, то людина почуватиме себе в ній краще.
Сон, вода і зарядка лікують
– Чи можна підвищувати психологічний імунітет?
– Ми завжди зосереджуємося на травмі, на посттравматичному стані. Наші ізраїльські колеги дослідили людей, які не травмувались, і розробили методику під назвою BASIC Ph. Коли почула про неї, відразу згадала Майдан, зрозуміла, що вона працювала на Революції Гідності. Люди інтуїтивно її використовували. Але якщо знаєш, що воно працює, то можна використовувати це свідомо.
Теорія ґрунтується на тому, що людина сприймає і “переварює” інформацію шістьма каналами. BASIC Ph – їх початкові букви. Перший – Belief and values – віра, життєва філософія, світобачення. Другий – Affect and emotion – емоції, переживання. Якщо задіяний цей канал, то емоції, які виникають, треба переживати, якось на них реагувати, а не тримати в собі. Якщо страшно, то людина кричить і показує, що їй страшно, а не ховає свою емоцію.
Третій – Social – соціальні зв’язки, друзі, знайомі. Четвертий – Imagination – уява, фантазія. На Майдані цей канал був задіяний: там малювали, розповідали багато історій, анекдотів. Також уява працює, коли людина для себе вимальовує картину майбутнього, мислить, що буде далі. Це допомагає пережити всі негаразди.
 |
| фото: Тарас Грень |
Для того, щоби зміцнити свою психіку, треба звертати увагу на те, чи є у вас життєва філософська концепція, бо вона дає ресурс, чи ви віруюча людина (можна бути атеїстом – це також певна концепція, бачення світу, своєрідний стержень). Якщо це є, то людина міцніша. Чи є у вас соціальні зв’язки, друзі, які вас підтримують, родина? Може людина бути самотньою, але мати інші сфери розвинені. BASIC Ph — це шість сфер, у яких працюють ресурси. Важлива також робота з емоціями.
Люди часто не можуть навіть назвати своїх емоцій, не розуміють, що й чому відбувається з ними. Чомусь діткам забороняють переживати емоції, особливо якщо дорослі вважають, що вони негативні. Якщо людину щось злить – вона злиться. Емоція потребує вираження.
“Тримай себе в руках” — часто кажуть ще з дитинства. А це неправильно. Неправильна реакція на емоції призводить до соматичних захворювань. Важливо вчитися розуміти свої емоції. Усім нам зараз треба стежити за нормальним харчуванням, пити багато рідини, тому що коли ви у стресі – організм втрачає багато води. Також потрібно слідкувати за своїм сном. Підтримаєте фізичний ресурс – психологічному легше буде.
“Менше героїзації непотрібної та копирсання в їхніх душах!”
– Чи можуть військові, які адаптовуються до мирного життя, зазнати повторного травмування, до прикладу, через телебачення? В річницю Революції Гідності “крутили” шокуючі кадри тих подій. Це несе загрозу?
– Так, звичайно. Я не знаю, як пояснити журналістам, що не можна такого робити. Може бути ретравматизація, що спричинить розвиток посттравматичного стану. Колеги з Ізраїлю розповідали, що коли в них журналіст говорить про події в зоні бойових дій, то за ним нема вибухів, обстрілів, розгромлених будівель, згорілих авт і трупів. За його спиною – біла стіна. Вони не транслюють жахіть. А в нас якщо не травмувався на полі бою, то вдома таки отримаєш травмування, інфаркт або інсульт. Психіка чутлива, тим паче зараз.
– Розкажіть про хлопців, із якими працюєте. Їх патріотичний дух не слабшає?
– По-різному буває, узагальнити не можна. Спілкувалась із таким майором, який сидів і скубав шов на рані, казав, що йому у шпиталі вже набридло, що хоче назад до хлопців, які без нього воюють”. А є такі, що бігають за лікарями, вишукують причини, щоб їх комісували, байки розказують.
– Як треба спілкуватися з військовими?
– До них треба бути уважними, допомагати, але без зайвого ажіотажу. Менше героїзації непотрібної та копирсання в їхніх душах! До них треба ставитись як до нормальних людей, із повагою до того, що вони пережили. Не варто боятися їхніх емоційних проявів, треба все обговорювати. Якщо людина кричить або матюкається – треба поговорити з нею, запропонувати звернутися до фахівця.
– Що порадите людям, які спостерігають за подіями, що відбуваються? Як їм не почуватися винними?
– Відчуття вини різне: воно або активізує, або навпаки – змушує людей закриватися, заперечувати її. Як на мене, нормально було б навіть святкувати різні події спокійніше, тихіше, без феєрверків і помпезності. Треба розуміти, що в нашій країні війна, частина людей гине, а решта оплакує загиблих.
– Військові про це говорять?
– Вони не говорять – вони закриваються. Він пішов, повернувся з війни, на якій загинули його друзі, а тут люди гуляють. Для нього це також травматично.
– Війна змінила українців?..
– Такі події не можуть не впливати. Знаєте, китайський ієрогліф “криза” містить у собі і “проблему”, і “можливість”. Якщо люди пережили трагічні події та переосмислили їх, відбулася зміна цінностей, то це сприяє розвиткові. Якщо людина заперечує реальність і робить вигляд, що нічого не сталося, то про розвиток не може і йтися. Радше, про деградацію. Але ми бачимо: люди “включились” у те, що відбувається. Наше суспільство, як на мене, досить успішно складає іспит на зрілість (і моральну, і духовну).
Мене страшенно дратує, коли кажуть, що треба подякувати Путіну за те, що згуртував українців. Не Путін згуртував! Ми були готові до тих подій. Сила в тому, як нас виховували в сім’ях, як ми розвивалися духовно, морально, як люди працювали над собою. Виклик стався. Це міг би бути якийсь інший виклик, до прикладу, землетрус. Виявилося, що ми готові його прийняти.
Випробувань у житті багато, але чи готові ми їх прийняти?.. Готові!
Розмовляла Вікторія Савіцька
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
