“Герої не вмирають! І кохання щире – вічне! Жодна смерть не розлучить нас! Я кохаю і кохатиму тебе вічно, Ромчику! Він віддав своє життя за Батьківщину!” – саме такі слова тепер головні для львів’янки Анни Кратко, дружини військового 24-ої механізованої бригади Романа Кратка, який загинув у “чорну п’ятницю”, 11 липня, під Зеленопіллям на Луганщині. 

Про смерть коханого жінка дізналася не одразу. Неймовірних зусиль довелося докласти, аби з’ясувати, що сталося з чоловіком, пізніше – аби з’ясувати, де тіло загиблого. Ще страшніше довелося пережити, аби забрати коханого додому й похоронити з усіма почестями, на які заслуговує людина, яка віддала життя за Україну. 

“Львівська Пошта” цього тижня зустрілася з Анною, яка розповіла про пошуки загиблого чоловіка та місією життя якої нині стала допомога рідним військових у пошуках зниклих безвісти бійців. 

Її історія – піщина серед історій тих, хто шукає сина, чоловіка, брата, які воюють або воювали в зоні АТО. Кількість загиблих, полонених і зниклих безвісти вояків не відома нікому…

Роман Кратко поїхав у зону АТО 24 травня, а вже 11 липня 24-річного бійця не стало. “Востаннє Роман телефонував, коли перебував  у Солнцевому, що на Донеччині. Наступного дня їхня бригада змінила локацію – її скерували під Зеленопілля Луганської області. Спочатку мене це навіть тішило, адже чи не через день після того, як бригада чоловіка покинула Солнцево, терористи обстріляли ту територію. 

У “чорну п’ятницю”, 11 липня, бригаду під Зеленопіллям обстріляли з “Градів”. 24-та механізована бригада приїхала ремонтувати танки десантної роти, але з невідомих причин більшість десантників відправили на іншу локацію, чим фактично залишили 24-ту механізовану бригаду на гарматне м’ясо, що призвело до незліченної кількості загиблих і поранених”, – розповіла Анна.

Тоді в ногу поранили і її Романа. У той же день Анна отримала SMS-повідомлення від армійця, який також воював у 24-ій бригаді: “Роман не встиг застрибнути в окоп, поранений у ногу, не переживай, його забрав медичний гелікоптер, поранення несерйозне”. Згодом цей військовий на дзвінки Анни не відповідав… 

“Сповнена страху та відчаю я почала буквально “обривати” телефони. Дві доби я дзвонила своєму коханому чоловіку. Гудок іде, а відповіді нема... Одразу ж звернулась у Дніпропетровську обласну лікарню, де 11 липня мені повідомили, що Кратко прибув, перебуває у стабільному стані, а 12 липня його госпіталізують літаком у Львівський військовий госпіталь”.

12 липня ж у Дніпропетровську сказали, що про Романа Кратка… вперше чують, а у Львівському госпіталі жінку повідомили, що такий військовий не прибував… Тоді у відчаї жінка взялася обдзвонювати всі лікарні великих міст: Харкова, Дніпропетровська, Львова, Одеси, Києва і навіть Ізюма та Запоріжжя. 

“По п’ять-сім разів на добу всі одноголосно запевняли, що такий боєць не надходив”. Анна звернулася на телебачення, дзвонила у Міноборони. Її повідомили, що у списках загиблих і важкопоранених такого військового нема. “Телефонувала в Яворівську військову частину А0998, де мене повідомили, що Роман Кратко є у списках поранених, але про його місцезнаходження нічого невідомо. До речі, інформацію про те, що Роман поранений, у Яворів передали… з Дніпропетровська”.

Жінка зверталась у Адміністрацію Президента, проте там пояснили, що “за будь-яких обставин” до них “необхідно звертатися лише в письмовій формі”. На третю добу жінка звернулася по допомогу до знайомих військових, але і їм не вдалося відшукати Романа. Лише на четвертий день з’явилася надія – знайомі з Дніпропетровська дізналися, що в обласній лікарні санітарка бачила військовий квиток, виданий на ім’я Романа Кратка.

Проте перед тим у лікарні вперто стверджували, що такого в них не було і нема. “У телефонному режимі лікар Юрій Юрійович заявив, що вперше чує про Романа Кратка. Ситуація ставала все більше заплутаною та напруженою, тож знайомі військові поїхали в Дніпропетровськ, особисто обійшли всіх поранених і з’ясували, що ще є 11 невпізнаних загиблих у морзі, із яких трьох поранено в ногу…” – розповіла Анна. 

17 липня жінка вже була в Дніпропетровську. Разом із представниками батальйону “Дніпро”, які її зустріли, старшим слідчим Дніпропетровської прокуратури та юристом вона поїхала до моргу. 

“1202 – число, яке закарбується у моїй пам’яті на все життя. Саме такий номер прикріпили до тіла мого чоловіка, і саме він стоїть у лікарському свідоцтві про смерть. Там зазначено: “Причина смерті – гостра крововтрата”. Тепер думаємо логічно: поранення – нижче коліна, тож які можуть бути найважчі наслідки при поданні першої медичної допомоги, якщо фельдшер елементарно повинен був накласти джгут? Виходить, що якби наклали джгут чи хоча б розірвали футболку та нею перев’язали ногу, то найгірше, що могло статися, це ампутація. Тоді б Роман залишився живим, хоч і без ноги! Питання: де був фельдшер, адже він повинен бути у медичному гелікоптері?! Якщо навіть і допустилися такої помилки, то невже не знали, що робити?! Кожен школяр знає, як діяти в такому випадку!” – обурюється жінка. 

У лікарні Анна побачила, що з чоловіка навіть зняли обручку та натільний хрестик, аргументуючи це як “речовий доказ”. “Мій чоловік, хоч і був у медичному гелікоптері, але так і не отримав першої допомоги, тож помер він, навіть не долетівши до лікарні. Коли гелікоптер прибув, мого Романа одразу відправили у морг обласної клінічної лікарні Дніпропетровська”.

Телефон Романа Кратка був увімкнений дві доби і майже “розривався” від дзвінків. “Чому ніхто не відповів і нічого не повідомив? За моєю інформацією, фельдшерів у медичних гелікоптерах узагалі не було, а перебування тіла мого чоловіка ретельно приховували, побоюючись відповідальності за його безглузду смерть через їхнє “халатне” ставлення. Тепер вони мали би понести відповідальність не лише за недбалість, а й за приховування фактів і надання неправдивої інформації! Адже 11 липня, коли Дніпропетровськ ще не заперечував того факту, що загиблий Кратко прибув у лікарню, вони брехали, що він живий, хоча прибув уже мертвий!” – веде далі Анна.

“Я кохала тебе, Ромчику, і кохаю! Я безмежно сумую за тобою! Мені страшенно порожнього без тебе, але відчуваю твою присутність і дякую Господові за кожну мить, яку він подарував нам із тобою…” – саме такі слова вона щодня повторює собі. 

Сьогодні Анна взялася допомагати тим, хто шукає зниклих безвісти воїнів. Вона зібрала довкола себе сильних духом батьків наших Героїв і веде пошуки далі. Жінка каже: люди, які втратили рідних на війні, їй довіряють, адже відчувають той же біль, що і вона... Зі слів Анни, їй вдалося знайти 15 армійців і зупинятися вона не збирається. 

“До мене щодня звертається дуже багато людей. До прикладу, нещодавно знайшли тіло Володимира Вербицького, який також загинув 11 липня під Зеленопіллям. Рідні хоронили лише скелет військового… Тіло чоловіка знайшла лише на сьому добу після його смерті. І це, як з’ясувалося, ще дуже швидко. Є багато сімей, які досі шукають своїх рідних, що воювали під Зеленопіллям. Майже з усіма підтримую контакти. Легше допомогти тим, хто із Львівщини. Є ті, хто звертається по допомогу з інших областей. Їм допомагаю з документами, надсилаю зразки заяв, раджу, що робити, куди звертатися”, – зазначила співрозмовниця. 

Жінка певна: здебільшого військові дурять людей, маніпулюючи тим, що не всі знають закони. Анні навіть запропонували створити організацію, яка займатиметься пошуком солдатів зі Львова. 

Ба більше, нині жінка отримує SMS-повідомлення з погрозами, надіслані зросійських номерів. “До мене приходять SMS із погрозами з російських номерів. Бувало, що мені дзвонили… з мого ж номера! Ось тексти деяких повідомлень: “Ваш муж служил в армии, которая убивает на Донбассе женщин и детей. Донбасс не хочет жить с вами в одной стране! Оставьте их в покое! Передайте остальным женам и матерям военных, что воевать нужно не с женщинами и детьми на Востоке, а с упырями в Києве!”, “Если ваши земляки не одумаются и не прекратят идти в карательную армию, то зимой к вам, на Запад, придут военные с Донбасса с ответным визитом…”

“Я нікого не боюся, бо вже нічого боятись. Усе, що роблю, – заради чоловіка. Він був моїм життям. До зустрічі з нами люди казали: “Таке кохання буває лише в книжках”, – поділилася жінка. 

Анна розповідає, що інколи доводиться вмовляти матерів, аби вони не припиняли пошуків рідних… У них не вистачає терпіння, сил. “Мені також дуже важко… Усе, що я роблю, це для того, щоби пам’ять про мого чоловіка збереглася. Мене вбиває той факт, що він просто стік кров’ю! Як таке можна було допустити? Про яку перемогу можна говорити?!” – емоційно каже Анна. 

Жінка розповіла, що завела блокнот і щодня пише чоловікові. “Так мені трохи легше… Якщо ридатиму, то нікому не зможу допомогти”, – резюмує співрозмовниця.