Коли “Пошта” прийшла до львівського помешкання Андрія і Наталі, півторарічний син Сашко втік ще з порога – він досі боїться чужих. 

Дитина надривно плакала, доки бабця не вклала його спати. Разом із батьками донедавна жив у Слов’янську. Його старшому братикові Володі – три, він залишився у бабусі, яка привезе його після народження сестричок. Володя усіх застерігає, щоб не їхали до Донецька, бо “там дядьки з автоматами”. На днях у подружжя має народитися двійня, цього разу лікарі обіцяють донечок. 

“Я ніколи не думала, що втікатиму у світи з дому. Андрій народився і виріс у Слов’янську, ми спокійно жили і працювали, як усі люди”, – каже Наталя. Її чоловік працював на місцевому радіоринку “Маяк” – ремонтував і продавав телефони. Одного травневого дня після роботи зайшов у кафе випити кави. Сидів недовго, проте встиг голосно обуритися з приводу ДНР – по телевізору показували сюжет про останні події у країні. “Здав” Андрія бармен, який наливав каву. Як виявилося, він поставляв бандитам, як називають терористів жителі Слов’янська, маски і все необхідне. 

“Напевно, переживав за свій бізнес, тому і “здавав” людей. Щоправда, наступного дня приїхав на роботу, а той самий бармен попередив мене, що за мною приїхали хлопці у масках на бусику – напевно, дітей пошкодував. Я чудом врятувався – розминувся з ними по дорозі і відсидівся у чужому магазині. Додому втікав, як ошпарений”, – пригадує свій останній день удома Андрій. 

Пізніше сестра Андрія розповідала телефоном, що його точку розтрощили невідомі у масках і з битами. Напарника Андрія заставляли “здати” своїх із Правого сектору. “Я що, не можу сказати те, що думаю, що Україна має бути єдина? Мій тато – націоналіст з Макіївки, я нічого такого не придумав, мене просто нормально виховували”, – веде далі Андрій. Він чимскоріше приїхав додому і попросив дружину швидко збирати речі. 

“Спочатку довго не могла повірити – ми прості люди, не політики.  Переїхали до батьків у село 6 травня, місяць у них жили. Почалися дзвінки з погрозами. Андрій змінив номер телефону і ми вирішили їхати далі, щоб не ризикувати батьками. Мені було важко подорожувати – я саме на останніх тижнях вагітності, довелося забрати з Донецька документи з лікарні. А тим часом на новий телефон знову дзвонили і погрожували… Ми знову змінили номери і вирішили поїхати до друга Андрієвого батька в Івано-Франківськ. Прямих поїздів не було, тож ми подалися спочатку до Львова”, – каже Наталя. 

Їй важко говорити, помітно, що події останніх двох місяців ще не встигли забутися… Коли родина вийшла на перон львівського вокзалу, диспетчер саме повідомляв контактні телефони осіб, які займаються влаштуванням вимушених переселенців. Молоді люди вирішили спробувати своє щастя тут.

На перших порах їх поселили у готелі, далі вони знайшли житло через маклера. “Уявляєте наше здивування: за перший місяць проживання у Львові таким, як ми, оплачує анонімний спонсор із Санкт-Петербурга. Видно, всюди ще є добрі люди”, – дивується жінка.

Андрій знайшов у Львові роботу …на четвертий день. Телефонував за оголошеннями уже з першого дня перебування у нашому місті. Він працює на будові великого готелю, майстер прихильно ставиться до нього, після випробувального терміну обіцяє офіційне працевлаштування. Зар­плата – 4 000 тисячі гривень – сім’ю влаштовує.

Якщо все й далі складеться, то планують обжитися у Львові. Та й повертатися їм нікуди – у Слов’янську, крім центральної частини міста, нічого не лишилося, в тому числі й квартири, де жила сім’я. Наталя завжди мріяла шити авторські іграшки, тож планує зайнятися цим хобі, коли дітки підростуть. Наразі їй мама допомагає глядіти старших. 

Відсутність власного житла не лякає молоду сім’ю – кажуть, що як будуть трудитися, зароблять і прогодуються усі. Зараз перебувають у радісному очікуванні поповнення. Татко завжди мріяв про донечку, а тут – подвійне щастя! В один голос слов’янці кажуть, що хочуть, щоб їх діти виросли іншими людьми – без страху. 

“У вас у Львові люди інші. Ми виходимо з маршрутки, нам щоразу люди підказують все, що треба. Андрій так влаштований, що не любить ні в кого нічого просити, то навіть він розчулений доброзичливим відношенням до нас. Він тепер став повторювати, що у нас його вважали доброю людиною, а тут він відчуває себе незручно через те, що у вас заведено робити послуги одне одному просто так. У нас такого немає”, – каже Наталя. Вона солідарна з чоловіком, який всіх переконує, що їх втеча – це справжнє диво, дароване їм небесами…

А тим часом телефонує сестра Андрія Галина, вона й досі водить дітей до садочка під свист снарядів… Днями вела дітей від стоматолога, а назустріч їм – військові вертольоти. Проте їхати не хоче – “не пускає” щойно куплена і відремонтована квартира…

Ярослав і Світлана приїхали з Лисичанська, у Львові вони другий тиждень. У них двоє дітей: одинадцятирічна донька і чотирирічний син. Їх влаштували громадські активісти. 

“Я не завжди міг жити у нашому місті. Нас не розуміли друзі, коли віддали доньку в українську школу. Раніше просто не наражалися на відкритий конфлікт, це жах, який просто завжди поруч із нами. А потім був Майдан, і всі зрозуміли про себе, хто вони. Знаєте, коли хтось із політиків обізвав Донбас бидлом, я не чув цього, але б не образився, це дійсно сіра маса, яка не думає, а вірить усьому, що кажуть російські канали. Я підтримував Майдан від самого початку, через це втратив усіх своїх. 

Якось моя старша донька Ліза прийшла додому і показала мені відео на мобільному з мітингом на підтримку Росії, іншого разу дружина забирала малого із садочка і потрапила під приціл. Вона прийшла додому, нею довго трусило. Ми прокидалися від того, що земля тряслася. Коли бойовики стріляли, переставали працювати телефони. Час до часу стріляють, мирне населення робить вигляд, що все, як раніше. У нас містом роз’їжджають бойовики, забирають автівки і поводять себе з людьми, як бандити. Тоді я став якщо не остаточним русофобом, то нормальним татом, який дбає про своїх дітей. Я зрозумів, що не хочу, щоб мої діти росли у страху і апатії. Мама мені підказала рішення – вивозити дітей”, – розповідає Ярослав. Світлана категоричніша: “Найстрашніше, що ми до цього всього звикли”…

Він залишив у Лисичанську авто, житло і два невеличкі підприємства – робили поліетиленові упаковання і облицювальну плитку. Зріс курс валюти, бізнес зупинився. 

Свою вимушену відпустку Ярослав з сім’єю проводить у Львові. Його дружина – економіст, їй пообіцяли роботу в одній із львівських філій банку, Ярослав роботи поки що не знайшов, але інтенсивно відвідує співбесіди, якщо нічого не вийде, думає перенести виробництво плитки до Львова.

У Львові знайшли чотирикімнатну квартиру за 2300 грн. Господиня відразу принесла їм постільну білизну, посуд, навіть речі для дітей запропонувала. Сім’я дивується розумінню їх ситуації. “Якось у перші дні ми із Світланою задумалися, і дійшли висновку, що якби вам треба було допомогти, як ви оце зараз нам допомагаєте, то наші люди б і пальцем не поворухнули”, – каже Ярослав. 

Йому здається, що Лисичанськ вмирає. “Там нема чого робити, коли ти не випиваєш. Раніше я ходив на пиво з друзями, але потім зайнявся спортом, то перестав навіть палити. Відтак у мене “зникли” друзі, нам просто не було що робити разом. У вас люди подорожують замками, горами, щось читають, щось роблять, розвиваються. Звичайно, всюди є лінюхи, але тут навіть сімейний відпочинок цікавий. Я ще ніде не бачив стільки церков, як у Львові. Помітив, що у вас люди інакше ставляться до релігії, сім’ї – вінчані, а діти – хрещені. Може, тому ви й живете інакше? 

От днями бачив дівчинку на велику, яка, проїжджаючи повз церкву, перехрестилася. Мене це так здивувало! Я такого справжнього благоговіння не бачив ніде, бо у нас все для галочки, навіть Бог”, – роздумує Ярослав. Що й казати, його двоюрідний брат, будучи держслужбовцем, працює на… терористів! Самому Ярославу за день до виїзду запропонували… автомат Калашникова всього за 1500 грн!

Додому повертатися не хочуть. Вважають, що дороги назад немає. Шкодують про те, що раніше не встигли продати квартиру, бо сьогодні ціни різко впали до двох-трьох тисяч доларів. Може, подадуться до Києва, а може, навіть до Польщі… Хоча Ярослав воліє залишитися тут і при потребі захищати країну. 

Таких сімей у Львові немало. На своїх кухнях ми висловлюємо щонайрізноманітніші припущення, чого “вони” сюди приїхали і чому мандрівка ця – в один кінець. Але мусимо пам’ятати, що “вони” обрали не Львів – вони обрали мир. Бо хочуть жити інакше. Так, як ми з вами…