– Так, це правда, в нашому храмі ми постійно щось знаходимо. Проте це не дивно, оскільки костел належить до цінної пам’ятки XVII століття. За цей час, коли храм діяв, а це 380 років, багато чого цікавого у храмі загубилося, або ж було поховане у зв’язку з різними подіями. Храм закрили у 1946 році, а відкрили у 2011-му. 65 років мовчання дали своє... Тому зараз, коли ми проводимо реставрацію певних частин храму, завжди щось знаходимо. Цього разу ми знайшли воти. Це такі срібні і золоті речі у вигляді серця, які виготовляли як подяку Богові за отримані ласки. Також знайшли запрошення на великопосні реколекції для жінок, які організовували монахи-єзуїти у храмі та гаманець з чеком про оплату грошового переказу за 1937 рік.

Перед тим ми також знайшли багато різних старовинних монет, а також образки. На деяких було написано, що такий-то чоловік посповідався у храмі вперше у 1910 році. Все це ми зберігаємо. Можливо, колись створимо музей, де люди вільно зможуть подивитися на те, що колись належало нашим парафіянам.

– Зараз ми почали реставрацію одного з вівтарів, який покритий міддю. До слова, ця реставрація в якійсь мірі є експериментальною, оскільки тип цього вівтаря особливий. Він повністю покритий металами. Наразі проводять дослідження. Науковці вивчають, як потрібно реставрувати вівтар, аби зберегти його автентику, щоби опісля він мав вигляд старовинного. Йдеться про вівтар святого Андрія Первозваного, за яким і знайшли воти. Попередньо ми планували розпочати реставрацію розп’яття Христа роботи Йогана Собфістера 1616 року. Так, як ця робота для нас дуже цінна, ми зупинили і цю реставрацію, аби вивчити її. Та все ж почали працювати над іншими дрібними елементами.

– Всі реставраційні роботи у храмі фінансують наші парафіяни і туристи. Саме вони переживають за долю святині, за її майбутнє. Конкретних коштів від держави ми не отримуємо, а навпаки самі їй допомагаємо.

– Два роки тому у храмі провалилася підлога. Саме я провалився... Виявилося, що під святинею є крипти, де ховали меценатів чи фундаторів храму. Таких крипт у нашому храмі є шість. Ми не знаємо, хто там був похований, оскільки за 380 років від знахідки мало що залишилося. Проте збереглися окремі фрагменти. У домовинах прогнили віка і видно кістки. Нам залишається лиш вірити, що це були побожні люди, які робили добрі діла, тому і заслужили на те, щоб їх поховали саме у нашому храмі. 

– Плануємо видати книгу про наш храм. Певен: тут є ще багато цікавого, чого ще не знайшли. Ми однозначно все відшукаємо. І це безумовно увійде до нашої книги. Поки такі речі для нас є певною застановою, спонукають нас до того, аби не зупинятися і продовжувати пошуки. 

Отці єзуїти були і залишилися добрими фахівцями у справах душпастирства. Вони вміють знайти правильні підходи, методи пасторальної праці з різними групами людей. І те, що ми знайшли те запрошення для жінок, означає, що ще скоріше проводили окремі реколекції для панянок. Тож вже тоді розуміли, що є певні теми, про які жінка не хотіла б говорити в присутності чоловіків. 

Тоді, безумовно, піднімали теми про роль жінки в історії церкви, в парафії, в житті чоловіка та й взагалі роль жінки в різних обставинах суспільства. Вже тоді це було актуальне і потребувало розмови. Думаю, щось подібне проводили і для чоловіків. На жаль, у документі не вказано, який це був рік, проте враховуючи чек про оплату переказу, який датується 1937 роком, то думаю, що це теж період початку ХІХ ст.

– Те, що туристи галасують і не завжди правильно поводять себе у храмі, явище звичне. Проте все-таки багато залежить від керівництва. Це ж ми повинні створити правила, як правильно поводитися у святині. Подібне робить кожна організація, яку відвідують люди. Тож ми намагаємося пояснювати людям, як потрібно поводитися. Переважно говоримо із екскурсоводами. Час від часу проводимо для них збори в храмі і пояснюємо умови поведінки. До прикладу,  дозволяємо туристам фотографувати у храмі.

Розуміємо, що людей вражає краса і велич костелу. У нас бували кумедні і досить своєрідні ситуації, коли люди заходили до нашого храму, зокрема молодь із Росії чи навіть інших областей України, і бачачи таку красу, емоції висловлювали з допомогою нецензурних слів. Ці емоційні сплески були неконтрольовані... Зі сторони виглядало смішно. 

Проте відвідувачі одразу ж усвідомлювали, де вони знаходяться. Турист – передусім це людина, яка шукає в житті щось цікаве. Якщо це є атеїст, людина не віруюча, яка ніколи не ходила до церкви, то для них це ще один шанс зайти в Божий храм. І тут вона побачить, що це не музей, а “жива” святиня, де люди моляться. Для багатьох людей це є нагодою задуматися над своїм життям. Я зустрічав багатьох туристів, які відвідавши наш храм почали зовсім по-іншому дивитися на християнство, власну віру в Бога. В них зруйнувався стереотип: якщо людина вірує, то вона старомодна. І вони міняли своє життя.