Кажуть, що боротьба – це чоловіча справа. Проте співрозмовниця “Пошти”   доводить протилежне. На її очах сльози, коли вона розповідає про постраждалих та вбитих під час сутичок із “Беркутом”.

Львів’янка не змогла терпіти жорстокості, нелюдськості, тому й поїхала на Майдан, аби проявити свою материнську позицію. Вона справжня українська жінка: мати двох синів, смілива, наполеглива та по-своєму войовнича. 

– Спершу до столиці поїхав мій молодший син, потім захотів їхати і старший. Як мама, звісно, я хвилювалась – обоє поїдуть, а я буду вдома?

Тож заявила: спершу їду я. Коли дізналася, що активістам у столиці потрібне тепле взуття, то напакувала кілька ящиків і відвезла в пункт прийому на вул. Коперника. Потім, довго не думаючи, зібрала речі, пішла у львівський Штаб та записалася на поїздку. Тоді жінок брати не хотіли, але мені дозволили. В автобусі були лише чоловіки, більше 40 осіб і я одна. Мені сказали, що в Києві організовують акцію “Чужих дітей не буває”, тож вирішила до неї приєднатися… 

Перед виїздом змусила всіх хлопців помолитися, і з Богом рушили в дорогу. Вже о 03.00 була в Києві. До Штабу йшли зо два кілометри пішки. Дорогою погрілася в КМДА. А вже після обіду приступила до роботи. Щоденно ми проводили по три акції.

– У Києві були активістки, які подібні акції організовували у Львові. Тож до них я і приєдналася в неділю. Та сталося так, що акціям чогось бракувало, вони втрачали забарвлення, почали затихати… 

Вирішила підключити фантазію, так би мовити,  оживити їх. Сам по собі задум був дуже цікавий. Тоді в мене виникла ідея стати живим ланцюгом перед тими дітьми, йдеться про силовиків, які стояли стіною зі щитами, нібито зберігаючи порядок на Майдані. Ми, як матері, насправді дуже хотіли їх захистити. 

Скажу чесно, що була наївною, коли думала, що назбираємо багато жінок-добровольців, які б до нас долучилися для організації цілодобового чергування. Матерів бракувало…Адже багато працювали на кухні, були медиками-волонтерами. Для кожного на Майдані знайшлася робота. 

Акції ми організовували з 08.00 ранку. Без священиків не обходилося, адже хотіли показати на весь світ, що Україна молиться і бореться. Ми ходили по Києву і закликали: “Не будьте байдужими до чужих дітей!”, “Чужих дітей не буває!”, “Матері приєднуються до революції!”. Ввечері славили героїв Крут, героїв Майдану, співали колядок, навіть навчили “беркутівців” співати Гімн України. 

– Ми також хотіли зробити щось таке, що не коштувало б грошей і не займало багато часу, проте було б корисне для наших дітей. Тож зверталися до всіх інституцій, які причетні до виховання дітей, починаючи від садочків, шкіл, вишів і до священнослужителів усіх конфесій, особливо до мас-медіа. 

Більшість активістів певні: без відродження морального, ми не відродимо Україну. Яка українка мріє мати сім’ю, подібну до сім’ї Букіних? А фільм “Віталька”, де з україномовного хлопця зробили неповносправного каліку, над яким зловтішаються навіть діти в школі? Це ж міна сповільненої дії! Фактично ті фільми і виховують у нашому суспільстві “тітушок”. Яка мати хотіла б виховати собі таких дітей? 

У нашій країні політики працюють за принципом “Розділяй і владарюй”.  Якщо взяти до уваги Центральну і Східну Україну, то в 30-ті роки вони  були колискою вільнодумства, ідентичності. І тільки сталінський режим, боячись того, що Україна підніметься, задушив тих людей голодом. Скільки ненароджених людей, скільки недоспіваних пісень? 

Часто згадувала у своїх виступах поезію Шевченка, Ліни Костенко. “І все на світі треба пережити, І кожен фініш – це, по суті, старт…” Певна: Майдан – це старт духовного і національного відродження, фундамент кожної української сім’ї... 

– Чоловіки були вражені нашою хоробрістю, реагували позитивно. Мене називали Мамою Майдану. Скажу чесно, взагалі не було страшно.

фото: архів Галини Савки

–  Хоча на наш бік ніхто з правоохоронців не перейшов, проте, на щастя, не виникало жодних конфліктів. Ми старалися мирно протестувати, не провокували їх, нормально і спокійно розмовляли. Бували випадки, коли дехто запитував, скільки нам платять. Ми ж у відповідь теж питали: “Невже ти хочеш, щоби твоя дитина жила у такій країні?”. Проте ті нічого не відповідали… Справа в тому, що тим дітям, яких поставили перед нами у формі працівників “Беркуту”, не дають доступу до інтернету, а лише читають політінформацію. Ото я й просила, аби Внутрішнім військам МВС України  дали доступ до інформації, аби ті самі побачили реальну картину. 

– Передусім потрібно було розумно все організувати. Далі вже ми побачили результат. До прикладу, телеведучий Дмитро Кисельов казав, що із нас “плохие актеры”. Мовляв, нас наймають за гроші, як у давнину плакальниць наймали на похоронах. Це обурює. Коли подивилася в обличчя тих матерів, то душа тремтіла. Про які гроші може йти мова? Все сказане та зроблене йшло від глибини душі!

Одного разу на Майдані до мене підійшов чоловік із Нової Каховки, вхопив за руку і каже, що його дружина півдня  по телевізору дивилася мої виступи, плакала, а ввечері його відпустила до столиці. Хіба це не результат нашої роботи?

– На Майдан я ходила, як на роботу. В Києві зупинилася у знайомої. Кожного ранку вставали вдосвіта, щоби о пів на восьму бути вже там. Тоді були такі морози, що сама дивуюся, як за тиждень не застудитися, адже на квартиру поверталася пізно вночі. Скільки ми проспівали, скандували різні лозунги... Як то моє горло витримало? Є така пісня “Хлопці, підемо, боротися будемо”, а ми її співали “Мами, підемо, боротися будемо…” 

З-поміж нас найбільше було зрілих жінок, проте траплялося, що приєднувалися до акцій і молоді матері. Були й батьки тих, хто служить у Внутрішніх військах… Вони дуже переживали. Навіть більше, ніж матері активістів. 

На Майдані дуже добрі, привітні, інтелігентні люди. Саме спілкування з ними чого варте. А молодь яка настирлива, самодостатня, розумна!

– З розмов було ясно, що силовики прекрасно розуміли, що причиною революції є дії влади, що вона у всьому винна. Це нас і об’єднувало. Проте хлопці боялися до нас зробити хоч один крок, адже позаду них стояли “беркутівці”. Невідомо, що тоді б з тими дітьми сталося. Швидше за все, що їм пригрозили. 

– На Майдан часто заходили активісти з Антимайдану. Зазвичай, аби поїсти, зігрітися. З хлопцями спілкувалися, а з жінками з Антимайдану порозумітися було дуже важко. Вони приходили, аби запитати, де нам тут платять. Людей цікавив лиш матеріальний аспект. Ми їм, звісно, пояснювали, що ми самі гроші збираємо. Маємо для того скриньки спеціальні, та люди настільки заідеологізовані, що зрозуміти нашу жертовність не могли.

– Майдан не втомлює, Майдан заряджає! Навіть з роботи загітувала жінок на три дні поїхати до столиці. В Києві провела вісім днів. Десь на третій день ногу забила біля кілець від спаленої ґуми, тому трохи шкутильгаю.  Але на Майдані навіть того не відчувала, було в мене заняття важливіше.

Зробили з матерями плакати в пам’ять жертв революції. Під фотографією вбитого вірменина написали вірменською “Я беру твій біль на себе”, під фотографією білоруса те ж білоруською мовою, були й два плакати з фотографіями вбитих українців. 

Перед поверненням додому пішла в Штаб і залишила всі контакти активісток, інформацію про те, де потрібно збиратися перед акцією. Це для тих матерів, які приїжджають до Києва, адже знаю по собі, що важко організуватися без допомоги. Сама жодного разу не робила подібні акції, це все спонтанно…