Львів – місто особливе, саме тут народжуються нові ідеї та гасла, які згодом ведуть країну шляхом розвитку. Це помітно і нині на львівському Євромайдані. Із цього приводу “Пошта” поспілкувалася з відомим істориком Ярославом Грицаком (на фото). 

З його слів, сьогоднішній студентський Майдан має усвідомити, що історія не чорна, не біла і не рожева. Вона сіра. Тому цілі нашого Майдану мають бути більш прагматичні, а гасла – чіткіші. На львівському Майдані домінує національна, навіть націоналістична риторика, а не риторика європейська, бракує європейських прапорів, очевидне розпорошення, навіть підміна цілей. Доросле покоління, яке вже чимало побачило за своє життя, хвилюється, щоб молодь не розчарувалась остаточно, якщо мрія в казкове майбутнє не справдиться…

– Якщо порівнювати цей Майдан із тим, що був в 2004-му, очевидна одна різниця – це революція молоді, того покоління, яке ми називаємо ровесниками незалежності. Ця революція має інші цілі й іншу суспільну основу. Це революція надзвичайно освічених молодих людей, які широко користуються соцмережами, є дуже мобільними. Більшість із них має вищу освіту, але не має майбутнього. Вони не мають гарантії, що матимуть добру кар’єру, якщо не є дітьми заможних впливових батьків.

Це є бунт людей, які мали б жити як середній клас, але через теперішню ситуацію в країні все більше схожі на пролетаріат. Єдиний вихід для цього покоління – міняти не політиків, а саму країну. Тому ці молоді люди скептично ставляться  до старої політики загалом. 

– У чому сила львівського Майдану? Та бодай у тому, що він був одним із перших наймасовіших майданів в Україні, якщо не враховувати Києва. Це є немала його перевага, її неможливо заперечити. Крім цього, він показує особливість Львова. Львів, мабуть, єдине велике місто в Україні, де Майдан може проходити цілком безпечно і навіть комфортно. Це свідчить про те, що наше місто вже європейське. 

Львів може почати, але щоб щось вирішити, він потребує союзника чи союзників. Закінчувати почате має Київ. Зараз об’єктивно розуміємо, що доля України вирішується саме там. Ми бачимо це на прикладі і світових революцій, адже всі вони вирішуються в столицях, а навіть не в таких дуже важливих містах як Львів. Тому, так чи інакше, зараз треба говорити про Київ, а не про Львів.

– Наш Майдан дуже виразно показує те, що не всі можемо побачити. Це вже не чисто політичний Майдан, як це було в 2004-му. Цей Майдан є громадсько-суспільний, це є політика, яка виривається з вузьких кабінетів. І це те явище, яке робить львівський Майдан схожим не на Помаранчевий, чи революції у Сербії, Грузії чи Киргизстані, а більше схоже на “окупай” (нові соціальні рухи, що стали наслідком загострення світової економічної кризи, що розпочалася у 2007-2008 рр., призвели до формування нових уявлень про форми та методи антикапіталістичної боротьби, – “Пошта”), до Арабської весни, подій на площі Болотній в Москві, мітингів у Стамбулі. 

Бо це є в першу чергу рух апартійний. Політичний, проте не партійний рух молодих людей, які не задоволені не те що політикою, а сучасним станом світу. Вони вимагають не зміни влади, а зміни цінностей. І я яскраво бачу це у випадку львівського Майдану.

– Звісно, маю і слова критики львівського Майдану, але прошу їх сприймати як критику дитини, яку любиш. На мою думку, львівський Майдан вже виконав свою першу функцію – він почав і показав нову якість. Але Майдан, як жива субстанція, має розуміти, що революція рухається дуже швидко: те, що було вчора новим, сьогодні вже стає антикваріатом. 

Львівський Майдан має дуже швидко рухатися, і передусім він мусить міняти свої гасла. Я був на Майдані, слухав доповіді, виступи, музику і все інше – гарна молодь, нічого не скажеш. Але, з другого боку, не можу не сказати, що тут домінує національна, навіть націоналістична риторика, а не риторика європейська. Дуже мало європейських прапорів, мало лозунгів, які стосуються Європи. Повторюють ті лозунги, які лунали у 2004-му чи навіть 1939-му. У молоді є дуже великий ентузіазм і суспільна енергія.

Проте львівському Майдану зараз бракує лідерів, які би могли, так би мовити, оформити, сформулювати  нові цінності. Думаю і навіть закликаю Майдан це зробити. Адже він – це студенти, а кому ж, як не їм, формулювати ці вимоги, вони на це покликані, на це вчаться. 

– Є велика ілюзія, що Майдан обійдеться без політиків. Це не можливо. Досвід “окупай” показує, що без них нічого не вийде. Ці соціальні рухи, які пройшли світом,  програли тому, що не мали за собою жодної політичної сили. 

Головним лозунгом апар­тійного львівського Майдану має бути пошук нових лідерів. Зараз їх немає, і швидше всього вони і не з’являться. Тому, якщо немає хороших лідерів, треба обрати нових, чи зробити ліпшими тих, які є. Львівський Майдан має вимагати у тих лідерів, які є зараз, стати кращими: дорости до рівня цього Майдану, вийти за межі Майдану-2004. Ми бачимо, що у Києві головним лідером суспільних симпатій і настроїв є не політики, навіть не опозиція, а такі люди, як Портников, Найєм, Сюмар та інші.

– Політики зараз не викликають у людей схвалення. За винятком Луценка, ну і може Кличка, він теж зараз викликає симпатії багатьох. Але Луценко 2004-го і Луценко 2013-го – це дві різні політичні фігури, він сам це виразно сказав. Адже почав свій виступ на Майдані з того, що вибачився…

Думаю, що львівський Майдан-2013 студенти мали б почати з вимог до лідерів змінитися і просити вибачення перед народом. Є загроза, що лідери опозиції будуть намагатись повторити старий сценарій і використати Майдан, аби прийти до влади. Але бачимо, що вони не мають програм, із якими могли б до тої влади йти. Виглядає так, що влада для них є не інструментом для європеїзації країни, а кінцевою метою. Так не може бути, бо влада є для того, щоб змінювати державу на краще.

Ми мусимо почути це чітко від політиків: що вони йдуть до влади саме з такою великою метою і пояснили б простим людям, як саме збираються її досягнути. Треба, щоб політики перестали думати в категоріях президентських виборів-2015. Почали мислити в категоріях 2013-го, виробляти нову стратегію, нову програму. Це дуже важливе завдання, яке Майдан мав би виконати, вдосконалити і вивести на якісно новий рівень і нашу політичну систему.  

– Я був на львівському Майдані і не бачив серед наших студентів жодного п’яного, хоча не можу казати, що їх не було. Та справа навіть не в тому, є вони чи немає. Ця молодь має дуже сильне відчуття ейфорії. Це почуття дуже миле, гарне і симпатичне, але з іншого боку, як історик знаю, що воно означає. Ми називаємо його “легким божевіллям революції”. На жаль, це божевілля триває недовго. І найстрашніше, що після нього легко піддатись ще більшому розчаруванню. Тому я б закликав наш Майдан переходити до більш прагматичних цілей. 

Студенти вивчають історію, тому мають розуміти, що історія не чорна, не біла і не рожева. Вона сіра. Насправді важливо робити багато простих речей, не героїчних. Насправді, це сіра подія, до прикладу, організувати поїздку до Києва чи зібрати одяг або якісь інші речі для когось – справа буденна. Але це не означає, що ці буденні речі не творять нових високих цінностей для народу загалом.