фото: Андрій Польовий

У Львові неабиякого розвитку набула батярська культура. Ця спільнота закутих авантюристів мала великий вплив на наше місто. Ба більше, батяри засвідчили приналежність львівської громади до класичних зразків західноєвропейського суспільства. Торік до Дня міста у Львові з’явилося аж п’ять пам’ятників міським розбишакам, створених скульптором Володимиром Цісариком. Кожен із них заввишки півметра “оселився” біля окремої кнайпи не просто так – ці хлопаки дуже любили галасливі бенкети і великі гучні компанії. 

“Варто торкнутися фігурки батяра, потерти її та загадати бажання”, – каже львівський історик та гід Ігор Лильо. І пояснює: кожен з цих героїв обдаровує людей певним таланом. “Добродій, що сидить у кнайпі Вірменського дворика й тримає в руці повний гаманець із заокеанською валютою, сприяє фінансовому благополуччю тих, хто доторкнеться до його мішечка з грішми. Веселун з акордеоном у руках, який розважає гостей при вході до одного з ресторанів на площі Катедральній, ділиться з людьми мистецтва натхненням і творчим успіхом. Є ще трудовий мігрант – він сидить на валізі на літній терасі ресторану, що на площі Ринок, 34, і допомагає заробітчанам”, – веде далі екскурсовод. 

Зі слів співрозмовника, легенда про батяра-Купідона поблизу “Віденської кав’ярні”, як кажуть, притягнута за вуха. “Подейкують, він так закохався, що аж стоптав черевики”, – каже Ігор Лильо. Проте, як би там не було, бажання, пов’язані з найпрекраснішим почуттям, виконує саме цей хвалькуватий ловелас. 

фото: Андрій Польовий

Батярові біля “Дзиґи” варто висловлювати бажання, пов’язані з дружбою. Тут же, за кілька кроків від нього, стоїть пам’ятник Посмішці у вигляді усміхненої риби. Його створив у 2000-му скульптор Олег Дергачов. Щоб загадати бажання, варто торкнутися її плавників-рук. Задумане неодмінно здійсниться, але тільки тоді, коли ви добра людина з хорошими намірами. 

Ще один батяр, але вже празький, виконує бажання біля однойменного ресторану на вулиці Гнатюка. Він з’явився у Львові раніше, ніж усі інші згадані нами, – 2005 року завдяки скульптору Олегові Давиденку. Працівник ресторану люб’язно погодився розповісти про концепцію скульптури. 

фото: Андрій Польовий

“За задумом це звичайнісінький празький п’яничка, який, вийшовши з чеського пивного бару, міркує, куди ж податися далі. В голові у нього грає хміль, а на вустах – усмішка, бо батяр вже випив зо шість літрів пива, що для чеха норма”, – каже співрозмовник. Варто звернути увагу на капелюх цього чоловіка, що називається “мельоник”, тобто “динька”, і свого часу слугував прототипом скульптури. “Цей чеський батяр відрізняється від мене хіба що пивним черевцем. У мене, як бачите, такого нема”, – жартує працівник ресторану. 

З його слів, щоб загадати біля цього пам’ятника бажання, потрібно вхопитися за вказівний палець п’янички, піднятий вверх, і потерти його. Проте люди часто “полірують” чеському батярові ще й капелюха. Пам’ятник виконує тільки нематеріальні бажання. Вони обов’язково здійсняться, якщо ви прийшли з добрими намірами.  

“Швейка біля “Віденської кав’ярні” також беруть за ніс, – розповідає львово­знавець Петро Радковець. – Його варто почастувати пивом, наповнити Швейків келих кількома монетами, а після того ще й стукнутися з ним, – тоді після енної гальби пива він почне відповідати, а ваше бажання  здійснюватися”. Блискучий ніс Швейка вказує на те, що вояк уже напідпитку, – лише в такому стані він виконує бажання. 

фото: Андрій Польовий

У схожий каптур одягнений і Никифор Дровняк. Пам’ятник цьому українському художникові-примітивісту ХХ ст. знайдете біля Домініканського собору. До слова, це чи не найпривабливіше місце для загадування бажань серед львів’ян і туристів. Щоби “замовити” щось Никифорові, досить потерти його великий палець чи, знову ж таки, вхопити за носа. Але подейкують, що художник перебірливий у своїх смаках і за день виконує лиш одне бажання…

Петро Радковець поділився розповіддю про кумедний випадок на одній зі своїх екскурсій біля цього пам’ятника. “Хтось вирішив надійно “застрахувати” своє бажання і одягнув на палець Никифора “гумово-технічний виріб номер два”, – з усмішкою розповідає гід. – Напевне, той хтось вважав, що бажання точно здійсниться, якщо його “законсервувати”.

А от скульптура відомого на весь світ художника Пабло Пікассо, що прикрашає вхід до однойменного закладу на вулиці Зеленій, ще не розгадана. “Щоби висловити митцеві своє бажання, потрібно зважити на найменші дрібниці, бо не все так просто”, – зауважує львовознавець. З його слів, ця постать сповнена таємничості. “Багато людей нарікають на те, що Пікассо зображений в одних трусах. Це не так! Якщо приглянутися, то чітко видно, що це короткі літні шорти. Зараз в таких у спеку ходять сотні людей”, – пояснює він. 

До слова, скульптура Пікассо стоїть у доволі химерному місці. “В приміщенні нічного клубу раніше було Товариство легкої смерті, – розповідає Ігор Лильо. – Це товариство лікарів, яке збирало кошти на госпіси для безнадійно хворих людей, щоб утримувати їх до останніх днів”. А той же Петро Радковець каже, що Пікассо тримає цигарку. “Можливо, цей пам’ятник допомагає позбутися шкідливих звичок?” – висловлює припущення львовознавець. 

“Батьки” гасової лампи Ян Зег та Ігнасій Лукасевич, скульптури яких можна знайти біля однойменної кнайпи на вулиці Вірменській, також готові виконати будь-яке ваше бажання… за певну платню. Щоб ваші  мрії збулися, сядьте з винахідником за “стіл переговорів” і якщо дійдете згоди, покладіть монетку в невеличку шухлядку. А тоді вже можете сміливо хапати його за палець (чи за ніс!) і терти хоч до смерті.

Окрім батярів, візитівкою нашого міста є леви. За твердженням істориків, у Львові їх понад чотири тисячі (!), проте виконують бажання не всі – тільки сплячі леви біля Порохової вежі. Для цього потрібно стати між ними. А царі звірів на площі Ринок охоронятимуть ваше кохання. Тут можна загадати бажання, сівши на “Лавочку для закоханих”. 

фото: Андрій Польовий

Забажати чогось можна й у сажотрусів. Чистильники димарів – давня і шанована професія в нашому місті. За традицією кожен порядний сажотрус повинен мати капелюха. Той, що сидить на комині “Дому Легенд”, капелюха на голову не надягає, бо його торкнулася криза, і він залишився без роботи. Якщо колись за чищення димаря сажотрусові давали гроші, то тепер платять лише подяками, і те людське “дякую” таке велике, що аж у кишеню не вміщається. Та що з того сажотрусу?.. Тож він сидить з простягнутою рукою, а біля нього – капелюх, у який він збирає гроші, щоб сплатити за комунальні послуги. Якщо залізти на димар і влучити монеткою у капелюх цього бронзового чоловічка, можна загадати бажання, яке сажотрус на знак вдячності неодмінно виконає. 

Ще однією місциною, де здійснюються бажання, з “Поштою” поділився львовознавець Ілько Лемко. Мовиться про чарівний бій годинника на міській ратуші. “Звісно, це недавня легенда, яку придумали років десять тому”, – каже співрозмовник. З його слів, коли виходиш на оглядовий майданчик ратуші, а в той момент б’є дзвін, належить загадати бажання, і воно неодмінно збудеться. Проте якщо робити це навмисне, то механізм не спрацює. Все має бути несподівано. 

фото: Андрій Польовий

Загадати бажання у Львові можна й біля пам’ятника Леопольду фон Захер-Мазоху. Аби чогось забажати, потрібно підійти до цього пана якнайближче і покласти свою руку в кишеню його штанів… “Якось одне подружжя вирішило розповісти Мазохові про своє бажання. Жінка підійшла до пам’ятника і запхала руку в кишеню, після чого здивовано вигукнула: “Що там? І чому воно таке маленьке?”, на що її чоловік відповів: “А де ти бачила більше?” – сміється Петро Радковець. – “Є цікавий об’єкт на розі вулиць Краківської та Шевської. Там на стіні висить “Всевидяче око”, якщо стати до нього спиною, зігнутися і спробувати побачити догори дригом між своїх ніг, то бажання обов’язково здійсниться”. Та не кожному це вдається! 

Проте львовознавці наголошують, що всі ці речі доволі суб’єктивні й залежать від того, наскільки людина повірила у своє бажання. “Будьте обережні зі своїми бажаннями, бо вони мають здатність здійснюватися!” – жартома застерігає Петро Радковець.

А чи знають самі львів’яни про ті місця здійснення мрій? Навряд чи, бо більшість із нас не дуже цікавиться історією міста Лева. Ігор Лильо переконаний, що на це в нас є дві причини: “По-перше, львів’яни  вважають, що й так усе знають, а по-друге, думають, що ще матимуть нагоду піти на екскурсію, бо й так тут живуть, або зроблять це лише тоді, коли приїде тітка  з Канади”.

А от Петро Радковець каже: так склалося, що парижани не ходять на екскурсію Парижем, кияни – Києвом, а львів’яни – Львовом. Проте тепер ситуація змінюється. “Містяни зовсім по-іншому реагують: “Господи, я все життя тут прожив і нічого не бачив!” Люди десятиліттями ходять однією вулицею і не здогадуються, що живуть у цікавому помешканні”, – дивується він.