Петро Радковець, найбільш впізнаваний екскурсовод Львова, – про свій образ, туристичні маршрути, міфи та легенди 

Він – один із найбільш упізнаваних та відомих львівських екскурсоводів. Петра Радковця часто можна бачити на старих вулицях Львова: фахівець своєї справи знайомить із нашим містом гостей. Навіть у натовпі не помітити пана Петра неможливо завдяки образу, який неодмінно впадає у вічі. 

Іноді Петро Радковець працює з братом Іваном – вони удвох проводять незвичайну театралізовану екскурсію. Знавця минулого Львова “Пошта” розпитувала про те, наскільки обізнані з історією його жителі, як соціальні мережі допомагають пізнавати Львів, а також про конкуренцію між гідами та гостинність львів’ян. 

Із аматора – у фахівці

– Пане Петре, ви фаховий львівський крає­знавець. Прошу сказати, як ви стали одним із найвідоміших екскурсоводів Львова?

– Сталося це у квітні 1964-го, коли мої батьки постаралися, аби я народився у Львові. (Сміється). Я виріс в історичній частині міста на вулиці Курковій, теперішній Лисенка. Історією Львова цікавився з дитинства. Хлопці завдяки здатності проникати кудись дорівнюють бета-випромінюванню або ж тарганам. 

Будучи малим, я з братами та сусідськими хлопцями лазив на старі горища й у підвали. Ми були “всепроникними”. Для того, аби мати якусь археологічну знахідку, нам не треба було далеко їхати – достатньо вийти у двір та біля будинку зробити неглибоку ямку, в якій можна було знайти і старі німецькі каски, і автомати, безліч цікавих старих речей. 

Найбільше задоволення діставали, коли чистили підвали. Мало того що серед двору розпалювали велике багаття, то ще й знаходили багато різних антикварних речей, зокрема монет, предметів хатнього вжитку. Коли розповідаю про Львів, люблю акцентувати увагу на побутових речах, бо вони набагато цікавіші, аніж те, хто, коли і в якому стилі збудував ту чи ту пам’ятку. В побуті відображається дуже багато…

Мене завжди цікавило те, що оточує. З часом, подорослішавши, цікавився, звідки взялися ті чи інші речі, що були навколо мене. Почав читати книжки, щось шукати, дізнаватися – так і “підсадив” на історію Львова свого брата. 

Першою книжкою, яку досконало вивчив, була “Зустріч зі Львовом” Вуйцика та Липки. Дещо звідти просто переписував. Коли у радянські часи за 50 копійок можна було добре наїстися, я на ті гроші купував старі фото Львова. Мене тоді питали, навіщо вони мені, дехто навіть підсміювався, зате тепер ці люди таких питань вже не ставлять.  

Потім, у 1988-му, я прийшов у історичну секцію Товариства Лева, яка багато що мені дала. Так поступово викристалізовувався як львовознавець.

– Людей, які знаються на історії Львова, багато, проте ви стали одним із найавторитетніших. Що чи хто зробив вас відомим, публічним, що стало ключовим  моментом цього?

– Мені дуже пощастило, бо моє хобі стало моїм фахом. Після закінчення інституту я два роки жив на Волині, де був директором Горохівської районної друкарні (я закінчив Академію друкарства), згодом працював 10 років у Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника. Займався ідентифікацією стародруків і мав доступ до тієї літератури, якою могли користуватися далеко не всі. Скажімо, в той час, коли ще ніхто не знав, що таке ксерокопія, я такою машиною, що називалася “Ера”, зробив копії книжки Івана Крип’якевича “Історичні проходи по Львову”.

Згодом ми з братом почали працювати телебаченні. У 1996-му в нас була програма “Загадки міста Лева”, де ми проводили львовознавчі конкурси, потім вели їх у газетах. 

Вуса як приманка для туристів

– Скажіть, будь ласка, а як сформувався ваш образ? Він, мабуть, неабияк допоміг вам стати відомим?

– Можливо, зародився ще на початку 90-х. Я знайшов старе фото, на якому був зображений у плащі та капелюсі. Тож такий стиль був мені дещо притаманний. А потім згадав, як можна цікаво закрутити вуса, тим паче що люди звертали на них увагу. 

Згодом в такому образі взяв участь у гумористичній галицькій програмі “Тобі шпіц”, де були пан Дзюньо і пані Мірця. Цей образ гарно увійшов, і згодом я його вдосконалив. 

Якось пізно увечері я йшов на телебачення і зустрів одного не дуже тверезого чоловіка, який намагався догнати мене, запитуючи: “Мужик, ти з якого століття?” А ще якось мама ішла з п’ятирічною донечкою, якій пояснила, що я чарівник з чарівною паличкою… В Молдові маленька дівчинка, побачивши мене, вигукнула: “Мамо, дивися, які у дядька вусаті вуса!” Мені б таке навіть на гадку не спало – вусаті вуса! (Сміється). 

А взагалі я пояснюю, що це не вуса, а гачки, на які ловляться галицькі панянки з порядних родин. Але на порожній гачок нічого не зловиш. Для цього треба мати наживку, а найкраща наживка – це мозок. 

Те, що я роблю, мій образ у теорії туризму називається “іміджо” – рольові екскурсії, що дуже цінують у світі. Перебуваючи в образі, не варто забувати про деталі. 

– Цей образ вас ви­окремлює з-поміж  інших львовознавців та екскурсоводів. Чи існує між вами конкуренція?

 – Між львівськими екскурсоводами конкуренції немає і бути не може, бо кожен, хто працює в цій сфері, добре це робить, має свою публіку і клієнтів. А клієнт, по-суті, йде, як до театру, – не на виставу, а на певного актора. Так само і турист вибирає екскурсовода. Тому кожен, хто проявив себе, має індивідуальність, свою публіку. Отож і конкуренції не існує. 

Кожен має свою тематику. Всі ми – колеги, у нас товариські стосунки. Іноді навіть скеровуємо один до одного туристів відповідно до того, що і кого вони воліють бачити. 

– А хто є вашим клієнтом?

– Той, хто вже знає мінімум із минулого міста. Львів – як тло, а ми з братом і туристи – як актори, що беруть участь у виставі на його вулицях. У нас невеликі групи – по три-п’ять осіб, максимум 15. Крім того що розповідаємо, то ще й ставимо питання, потрібні для того, аби підтримувати зв’язок із людьми. У такий спосіб за 10-15 хвилин стає зрозуміло, чим ці люди цікавляться, що саме хочуть побачити, почути. Якось у мене була рекордна екскурсія, що тривала… 20 годин!

Дуже часто гості Львова, туристи ставлять питання, на які мені важко відповісти. Як-от: “Перелічіть найцікавіші пам’ятки Львова”. Це заводить мене в кут, бо лише на площі Ринок 45 номерів і кожен з них – цінна пам’ятка. Що ж, усі їх перелічувати?! 

Львів як туристичний центр

– Пане Петре, ви працюєте з людьми, які залишають свої відгуки про Львів, і самі бачите, як він змінюється. Які тенденції помічаєте?

– Ті об’єкти, які бачать туристи, звісно, мають значення, але це не головне, бо є різниця між “дивитися” і “бачити”. Нам важливо, щоб люди бачили, розкрити суть певного об’єкта чи місця. Іноді гості кажуть, що ми живемо як у музеї, у маленькому Парижі, міні-Відні чи Лондоні. На що ми відповідаємо: “Львів – це просто великий Львів”.  

Нещодавно відкрив для себе цікаву річ: подивився один телевізійний сюжет десятилітньої давності, в якому є слова: “При величезному львівському потенціалі в туристичній галузі місто не стало туристичним центром навіть середнього рівня”. Місто неабияк змінилося! 

Тепер Львів став туристичним центром не середнього, а високого європейського рівня! Змінилося розуміння можливостей презентації міста, чого бракує іншим чудовим українським містам. З’явилося багато креативних об’єктів, які вміють презентувати внутрішню сутність, як у кулінарії, так і в якихось театралізованих акціях. 

Львову багато дали міські фестивалі: Свято пампуха, День батяра, День матері тощо. Люди відчувають щирість міста, його готовність приймати гостей. Щоправда, львів’яни, які бачать це зсередини, зазвичай згадують недолугості, що є в місті. Так, Львів далеко не ідеальний, тут багато проблем, яких не варто оминати. Але так чи інакше вони вирішуються.  

– Ви зачепили тему міських фестивалів. Іноді доводиться чути думки деяких людей, мовляв, це свята, на яким львів’янам нема що робити, бо вони розраховані найперше на туристів. Що думаєте з цього приводу?

– Завжди проводжу аналогію: є люди, які люблять приймати гостей у себе вдома, а є люди, які цього не люблять. Перші завжди прибирають помешкання, а другі, які не хочуть цього робити, гостей не запрошують. На щастя, більшість львів’ян готові приймати гостей. Звісно, як у великій компанії, серед них можна загубитися, та все залежить від психології людини. 

– Чим між собою різняться туристи, які приїжджають до нашого міста?

– Я дуже люблю проводити екскурсії для львів’ян, бо вони зовсім інакше реагують, аніж гості. Львів’яни кажуть: “Господи, я все життя тут прожив і нічого схожого не бачив!” Але річ у тім, що самі львів’яни потрапляють на екскурсії зазвичай тоді, коли ведуть на них гостей.

Часто до нас приїжджають люди зі стереотипами. Скажімо, східні українці реагують дуже добре, бо думки про поділ країни на схід і захід рояться лише в “політичних” головах. Усі гості різні, але всіх їх об’єднує цікавість, всі хочуть бачити креатив і внутрішню сутність. Львів’яни часто не до кінця усвідомлюють, що наше місто зберегло свій неповторний дух.

– Чи погоджуєтеся з думкою, що цей дух поволі зникає через людей із навколишніх містечок і сіл, які залишаються жити у Львові, почасти не розуміючи і не сприймаючи його як живий організм?

– У радянські часи населення Львова суттєво збільшилося саме за рахунок людей, які приїхали з сіл та містечок. Це нормальне явище. Дуже добре, якщо людина, приїхавши сюди, цінує та продовжує традиції. Все залежить від виховання. 

Спільне розвінчання міфів

– А наскільки львів’яни добре знають історію міста?

– Дуже добре, що дітям у школах викладають історію Львова, бо пересічні жителі її мало знають. Проте планка постійно піднімається. Скажімо, років 10-15 тому містяни знали значно менше, ніж тепер. Для прикладу, щораз більше людей довідуються, що під оперним театром річки немає. 

– Завдяки чому це відбувається?

– Завдяки популяризації історії Львова на радіо, телебаченні, в пресі. Потік інформації є в інтернеті, зокрема у Фейсбуці,  на інших сайтах. Публікують чимраз більше старих фотографій, уміщують відео. І люди, спілкуючись у тих же соцмережах, допомагають один одному здобувати глибші знання. 

Водночас є й багато помилок, які хтось зробив, а інші бездумно скопіювали. Наприклад, ми з братом готували статтю про встановлення у Львові пам’ятника Адамові Міцкевичу. В усіх радянських джерелах стоїть дата  – 1905 рік. Та коли ми взяли львівські газети за цей рік, то нічого про цю подію не дізналися, бо це сталося 1904-го! Тодішня  преса про це писала!

Ой, яких тільки міфів не почуєш! Як, наприклад, те, що Полтва тече просто під оперним театром, що архітектор Зиґмунт Ґорґолевський вчинив самогубство через те, що оперний почав провалюватися під землю… 

Якось люди, що продають книжки біля пам’ятника Федорову, розповіли мені про те, як один трускавецький екскурсовод, показуючи гостям пам’ятник першодрукареві, пояснював, що це… Михайло Грушевський, а у нього в руках Декларація про незалежність України… 

– Які, на вашу думку, туристичні маршрути варто відкрити у Львові?

– Є дуже багато різних ідей, але тематичні екскурсії не мають великого попиту – відсотків 20-30. Тому до екскурсії треба включати всього потрошки. Дуже мало екскурсій новими районами Львова, скажімо, Сиховом. А це дуже цікавий історичний район! Там є церква ХVІІ століття, місця боїв українців із поляками часів ЗУНРу, освітянський ліс… 

Немає на земній кулі такого місця, про яке не можна було б щось розповісти. Скажімо, в старій частині Львова можна провести цілу екскурсію, стоячи на одному місці. От зараз з’явилися нові “фішки”: хлопець дівчині дарує екскурсію Львовом чи діти батькам на річницю весілля. 

– У вас чимало інформації, якої вистачило б для того, аби видати книжку, присвячену історії Львова. Чи думали про це?

– Є багато публікацій, яких вистачило б не на один том, але є й бажання все “вилизати”, адже  досконалість не має меж. І тому, напевно, вона й досі не видана. У планах – збірка статей, опублікованих колись у різних часописах. 

На жаль, у Львові є люди, які просто тупо крадуть чужі матеріали, не маючи на це права. В нашому місті є один недолугий видавець, який навіть не зумів правильно прочитати наше з братом прізвище і написав… “брати Рогатинці”.

 – Якщо б ви мали змогу потрапити в минуле Львова, то який період чи рік обрали б?

– Немає такого часу в історії Львова, у який не хотів би перенестися. Кожна епоха залишила свій слід і вартує того, аби її відвідати. Мій образ – це кінець XIX – початок ХХ століття, тому міг би “перевтілитися” у цей час.  

Улюблена легенда Львова Петра Радковця про міських левів

Чому у Львові так багато левів? Старші люди кажуть, що то зовсім не леви, а колишні львів’яни, які своїм життям заслужили бути левами. Є одна ніч у році, коли вони збираються в таємному місці, бесідують і сумують, коли хтось не приходить із їхнього середовища, щезнувши назавжди з іще однією будівлею… 

Є леви-меценати, леви-художники, леви-поети. І лиш на одну ніч вони покидають міські вулиці, помешкання городян, щоби вранці знову опинитися на своїх місцях. Вони й сучасних запрошують, але тільки тих, хто творить добро для міста Лева.