Щоб неповносправні діти могли безперешкодно здобувати освіту, потрібно перейти від медичної моделі інвалідності до соціальної

Завдяки проекту “Інклюзивна освіта для дітей з особливими потребами в Україні” зараз лише у Львові 833 дитини з інвалідністю відвідують 232 класи загальноосвітніх шкіл та садочків разом зі здоровими ровесниками. 

“Українсько-канадський проект функціонує уже п’ятий рік. Цього року ми підбиваємо підсумки нашої роботи, яка виконувалася в двох пілотних регіонах – у Львівській області та Криму (м. Сімферополь). За цей час ми вже досягли досить позитивних результатів”, – розповідає координатор проекту “Інклюзивна освіта дітей з особливими потребами в Україні” у Львівському регіоні Ярослав Грибальський. 

Проект фінансується Канадським агентством міжнародного розвитку CIDA і покликаний змінювати ставлення органів влади, навчальних закладів, освітянської спільноти й неурядових організацій до проблеми інвалідності.

Ще на початку проекту в Україні було 30 законодавчих актів, що іноді суперечили один одному. Завдяки аналітичному підходу частину з них вдалося змінити. Підвищився й рівень загальної обізнаності людей про інклюзію. Все частіше батьки почали долучатися до відстоювання прав своїх неповносправних дітей.

“Інклюзія – це не тільки навчання дітей з інвалідностями у звичайних закладах освіти, а й повна доступність для них: можливість безперешкодно пересуватися вулицями міста, доступний транспорт, архітектурні пристосування. Це також наше з вами сприйняття таких дітей, ставлення до них, як до рівних. Навіть використовуючи іншу термінологію щодо них, ми змінюємо і саме ставлення”, – каже директор Канадського центру вивчення неповносправності доктор Ольга Красюкова-Еннз. 

Щоб впливати на цю ситуацію, за словами Ярослава Грибальського, проектом передбачено три компоненти. Перший компонент – освітній, метою якого є праця з освітянами, підготовка кадрів, планів, методики викладання. Другий компонент – громадянське суспільство, що має на меті – вплив на батьків, які мають дітей з інвалідністю, аби вони були готовими та сміливо віддавали своїх дітей до загальних шкіл. Також цей компонент передбачає роботу з громадою, що має сприймати людей з інвалідністю як людей з такими ж правами та можливостями. І третій компонент – соціальна політика, метою якої є узгодження всього зазначеного із законодавчою та нормативною базою.

Та в той же час у нашій країні спостерігається велика прогалина між офіційним визнанням міжнародних конвенцій і українським законодавством та реаліями освітніх послуг для дітей з особливими потребами. Насамперед йдеться про недостатнє розуміння у суспільстві концепцій інвалідності й інклюзивної освіти. Це доводить існування двох паралельних систем загальноосвітніх і спеціальних шкіл в Україні. 

“Із власного досвіду можу сказати, що в Канаді немає спеціалізованих шкіл, за винятком шкіл для дітей із проблемами зору та слуху. Проте в цій країні всі школи є інклюзивними, адже у звичайних навчальних закладах навчаються й діти з інвалідностями. Такий досвід варто поширювати і в Україні”, – каже Ольга Красюкова-Еннз.