Лілія Онищенко, начальник міського управління охорони історичного середовища, – про реставраційні плани на 2013-й, пасивність громади та нову архітектуру

У 1998 році, коли історичний центр Львова було внесено до світової спадщини ЮНЕСКО, значна частина архітектурних пам’яток нашого міста була в критичному стані, деякі будинки просто обвалювалися. На щастя, сьогодні таких руйнувань пам’яток немає. Проте часто можемо побачити, як нинішні власники на свій розсуд спотворюють фасади історичних будівель, влаштовують самовільну зміну планування. І хоча ці новації на перший погляд можуть комусь видатися незначними, вони завдають непоправної шкоди пам’яткам архітектури. Попри це, у Львові є чимало елементів історичних будівель, які за останні роки відновили. Оскільки місто фактично позбавлене державної фінансової допомоги, масштаби робіт та об’єктів не завжди настільки великі, як цього хотілося б. 

Про те, які пам’ятки у нашому місті потребують негайного відновлення, про ставлення львів’ян до архітектурної спадщини та скандальні будівництва “Пошта” запитувала Лілію Онищенко, начальника управління охорони історичного середовища Львівської міськради. 

Реставраційні плани

– Пані Ліліє, розкажіть, будь ласка, про реставра­ційні плани на цей рік у Львові.

– Якихось масштабних  робіт у місті цього року не буде. Вони триватимуть лише на тих об’єктах, які почали ремонтувати торік. Частину грошей, що виділять на це міські депутати, доведеться віддати майстрам за вже давно виконані роботи. Не плануємо щось робити в борг, бо маємо підрядників, яким винні гроші ще з 2011-го. Реставраційних фірм у Львові не так уже й багато, тож не хочемо, аби вони відмовилися мати з нами справу в майбутньому. Роботи будуть незначними, після їх виконання можна буде одразу ж розрахуватися.

– Які саме пам’ятки плануєте відновлювати?

– Продовжаться відновлювальні роботи в будинку на вул. Руській, 10, у церк­­ві Святої Трійці, що на вул. Тершаківців. Є кілька об’єктів, на які маємо проектну документацію. Наприклад, храм Івана Золотоустого на вул. Лисенка. Там катастрофічна ситуація з дахом. 

Треба закінчити ремонтувати дах і в костелі єзуїтів. Також ми подали на розгляд депутатів пропозицію реставрації кількох балконів, переважно тих, які просили відновити мешканці, готові фінансово долучитися до реставрації. 

Цього року плануємо виділити гроші й на ремонт да­ху костелу кларисок (музей Пінзеля). У списку є скульп­тури на будинках №3 і №10 (палац Любомирських), що на площі Ринок.

Небезпечні тенденції

– Судячи з відгуків небайдужих львів’ян, іноді складається враження, що у місті більше пам’яток понівечено за останні 20 років, аніж за останнє століття. Чому так?

– А звідки у вас така статистика? Ми, львів’яни, чомусь налаштовані помічати тільки щось зле, а доброго не бачимо. Якщо повернемося назад і подивимося на Львів, яким він був п’ять років тому, то побачимо дзвіницю Вірменської церкви, яка стояла без даху, чи вів­тар “Голгофа” у жахливому стані. Цього вже ніхто не пам’ятає. На площі Ринок був паркінг. Усе що робиться, спрямовано на збереження пам’яток. 

Також добре, що є інвестори, які вкладають гроші у старі будинки, бо такі споруди мають жити. Звісно, є й негативні тенденції. Наприклад, ми позбуваємося житла у середмісті, бо квартири масово викуповують. Туризм – це, звичайно, добре, однак стара частина міста перетворюється на ресторанно-готельний бізнес. Зникає нематеріальна культура: ті, хто там жив і ті, хто наповнював атмосферою старе місто чи ті ж дворики будинків.    

Ще одна загроза полягає у тому, що Львів привабив багатьох інвесторів з інших міст. Вони викуповують приміщення на перших поверхах, і їм байдуже, що буде з пам’ятками, які вони активно нищать. Ми зараз маємо кілька судових позовів – один і той самий інвестор викупив кілька приміщень, без жодного проекту та дозволів почав на свій розсуд їх облаштовувати, бо йому все одно, він хоче якнайшвидше отримати прибуток. Такі люди не відчувають атмосферу міста. 

Взагалі в радянський період пам’ятки Львова щороку системно фінансувалися з держбюджету. Зараз же все інакше. Київ грошей не дає, все фінансується з місцевого бюджету.  

– Але в радянський період ніхто не дозволяв у пам’ятках вибивати вікна і робити двері…

– Бо не було приватної власності. Вивчаючи архівні документи на будинки, часто знаходимо інформацію, про те, що в партерній частині розміщувалися крамниці, отож двері таки були. Скажімо, вся площа Ринок була в магазинах. А в радянський період ці приміщення віддавали, наприклад, двірникам під житло і замуровували ті двері. Гірше, якщо нові двері не мають нічого спільного з тими, що були 100 років тому (наприклад, виготовлені з металопластику).

Неактивна громадськість

– Торік у Львові нареш­ті завершили реставрувати скульптуру Меркурія, на яку волонтери збирали гроші. Але таких корисних громадських ініціатив у нашому місті небагато. На вашу думку, чому так?  

– Люди не звикли брати участь у таких заходах і не вірять, що подібне можна зробити самостійно. Громада пасивна, бо свідомість людей не перелаштувалася на те, що можна щось зробити власними силами. 

Вважаю, що громадська ініціатива, яка рятувала скульптуру Меркурія показала добрий приклад для наслідування. Однак гроші, на які люди розщедрилися, були надто малими. Фінансово допомогло Німецьке бюро технічної співпраці (GIZ). Місто готове допомагати фінансувати подібні заходи разом із GIZ у проекті “Муніципальний розвиток та оновлення”. До речі, я цим хлопцям пропонувала також взятися за відновлення скульптури “Ощадливість” на фасаді Музею етнографії (її ще часто називають “Свободою”), але вони сприйняли цю ідею без ентузіазму. А була б гарна ініціатива – врятувати “Свободу”.  

Загалом сподіваюся на молодь. Скажімо, ми залучили студентів Львівської політехніки та Лісотехнічого університету. Вони мають створити власні варіанти впорядкування площі Різні та нового фонтану, який там хочуть встановити, бо підприємець, що має поряд кав’ярню, почав реалізовувати проект низької естетичної вартості.  Молоді люди мають дуже цікаві ідеї. Ми вже вибрали два проекти, зараз триває робота.

– Але, напевно, не всі розуміють важливість збереження того, що нас оточує, і естетику міської інфраструктури... 

– Ось яскравий приклад: приходять працівники фірми, яка встановлює кодові замки, та пропонують замінити двері у старому будинку. Мешканці, звісно, погоджуються і замість старих автентичних ставлять суцільні металеві двері як для гаражу. На відновлення і реставрацію старих дверей не всі погоджуються. Люди приїхали в основному з села і хочуть жити як там, за брамою, щоб їх ніхто не бачив.

– Співпрацю з німецьким товариством GIZ продовжили на три роки. На вашу думку, що є найбільшим досягненням такого партнерства?

– Найбільшим досягненням є те, що вони – у Львові, а не в Одесі чи Чернівцях, які також розглядали. Проте є нюанси, які в GIZ не можуть зрозуміти. Йдеться, наприклад, про наші державні будівельні норми і правила, надто громіздку систему погоджень та дозволів, затримки зі сплатами Держскарбниці. 

Наступні три роки ми діятимемо на основі спільно опрацьованої інтегрованої концепції дій. Всі ідеї, реалізацію яких ми почали раніше, реалізовуватимуться і далі. 

– До речі, чи змінилися тенденції із встановленням пластикових вікон у пам’ятках? 

– Тенденція не є негативною. Можливо тому, що вікон залишилося мало (сміється – “Пошта”). Дуже багато людей звернулося до GIZ по допомогу, аби реставрувати старі вікна, у нас навіть зараз не вистачає майстрів. Ми маємо 400 звернень від людей, які вже зараз готові фінансово долучитися до відновлення старих вікон. Те, що ми показували і розповідали, люди нарешті усвідомили. Є навіть така тенденція: люди, які поставили пластик, змінюють його знову на дерево. 

Будівельні плани у серці Львова

– Вже кілька років у центрі міста є два великі котловани: на вулиці Федорова і на розі вулиць Краківської та Вірменської. Ці місця вже давно хотіли забудувати, але вони досі розриті, всі роботи припинені. Чому так і яке їх майбутнє?

– Найскладнішою є ситуація на вулиці Федорова, де планують збудувати готель. Триває суд, який зупинив будь-які роботи. Згідно з постановою суду, там не може перебувати жодна техніка. Це є великою проблемою, бо суть позову не настільки значна, аби нічого там не робити. Обов’язково потрібно укріпити фундаменти сусідніх будинків на вулиці Сербській, аби цей котлован не перетворився на озеро, що змиє ці пам’ятки. Але техніку туди не допускають, і невідомо, якою буде ситуація навесні, коли почне танути сніг. Однак суд не поспішає ухвалювати рішення щодо цього місця. Треба або продовжувати роботи, або засипати цей котлован і консервувати будівництво на невизначений період. Там були невпорядковані ділянки, на яких мають бути нові будинки. Питання в тому, які саме будівлі там повинні з’явитися, бо наша постійна війна і створення проблем там, де їх немає, навіть добрі справи доводять до того, що вони нікому не в радість. 

– А якою є ситуація з ділянкою на розі вулиць Краківської та Вірменської?

– Котлован на Краківській також став жертвою наших професійних дебатів і протистоянь. Там фактично завершилися археологічні дослідження, знайдені фрагменти будівель, які не закриті та нищаться. Проект будівництва, що став переможцем міжнародного конкурсу, громадськість не сприйняла, навіть шансів його доопрацювати немає. А ідея гарна, адже було відомо, як виглядає частина фасадів, відтворених у проекті, ще частину вигадали, створивши їх у сучасному стилі. Зараз, наскільки мені відомо, працюють над проектом відтворення тих кам’яниць. Цього разу він мав би всім сподобатися, бо це – макет-муляж, історична підміна. 

Проблемою є несприйняття сучасної архітектури: деякі інвестори бояться будувати у нас щось сучасне; бояться, що львів’яни не сприймуть цього. Варто сказати, і раніше не сприймали. Скільки крику було у львівських газетах століття тому, коли будували будинки, що нині є пам’ятками архітектури. Львів будувався не один день, у нас є нашарування різних стилів, починаючи від ренесансу і закінчуючи соцреалізмом у середмісті. І ми також маємо залишати свій слід.

– Створювати нову архітектуру у зоні ЮНЕСКО?!    

–  Бачите, от і ви такої ж думки. У зоні ЮНЕСКО майже немає вільного місця для будівництва, тому ризик малий. До Львова приїжджають дивитися на стару архітектуру. Нових об’єктів, на яких можна затримати погляд, немає. У Віденському меморандумі 2005 року, що стосується історичних міст, які є в ЮНЕСКО або претендують там бути, зазначається: сучасній архітектурі в історичному місті варто уникати будь-яких форм псевдоісторичного проектування, оскільки воно суперечить і історії, і сучасності. Кожен архітектурний витвір має відображати той час, у який він створений. Кожна епоха повинна залишити свій виразний внесок в архітектуру Львова.