Лідія Бойчишин, донька найближчого соратника В’ячеслава Чорновола, науковець, кандидат у депутати Львівської облради, – про родинні цінності, власний політичний шлях та необхідність єднання громади

В історії новітньої української політики небагато сімей, різні покоління яких – достойні продовжувачі справи своїх батьків: розбудови незалежної держави. Однією з таких вже не одне десятиліття є родина Бойчишиних.

Михайло Бойчишин був серед засновників Народного Руху України і фундаторів її економічної незалежності. Його планам не судилося втілитись – у січні 1994-го він безслідно зник. 

Його дружина також займалася активною діяльністю. Перебуваючи у інвалідному візку, Любомира Бойчишин започаткувала рух людей із особливим потребами в Україні. 

Нині “Пошта” розмовляє з їхньою донькою – Лідією Бойчишин. Вона пішла своїм шляхом, стала відомим науковцем-хіміком. Та виховання батьків дається взнаки: громадські та політичні проблеми не є для неї чужими. Лідія Бойчишин очолила Личаківську районну організацію НРУ в місті Львові, а нині – кандидат у депутати до Львівської обласної ради на проміжних виборах.

Балотується у найбільшому зі семи округів, в яких відбудуться довибори, – Львівському окрузі №2. До нього входять три райони нашого міста – Личаківський, Шевченківський і Залізничний із 317 тисячами виборців. Лідії Бойчишин добре відомі основні проблеми цього округу, адже вона живе тут. Чи не щодня зустрічається з громадою 

– Пані Лідіє, цього тижня виповнилося 19 років з дня безслідного зникнення вашого батька – знакової людини в історії незалежної України, правої руки В’ячеслава Чорновола. Можете пригадати події 1994-го?

– Звичайно … Вечір 15 січня 1994 року. Батько телефонує до нас додому, як завжди, розповідає, що приїде на йорданський Святвечір. Каже, що все у нього добре, що має якусь зустріч і поспішає на неї. 

Тоді мені запам’ятався такий момент: у київському офісі Руху тривав ремонт, і мій батько (а він був господарським) каже робітникові: “Забери драбину”. Той не зреагував. Батько знову повторив: “Забери драбину, ти що, не розумієш?.. Лєстніцу перестав!” Я ще сказала: “Тату, ти що, не пояснив, не показав пальцем, що таке драбина?”

Після того ми посміялись, а наступного дня я дізналась від чоловіка, який жив тоді у Києві разом із татом, що батько не прийшов ночувати. Я подумала: кудись поїхав, можливо, мав якесь відрядження. Але ні, він завжди про таке попереджав… В’ячеслава Чорновола на той час не було в Києві. Звичайно, що тоді не було й мобільних телефонів…

В’ячеслав Максимович приїхав через день, а зая­ву в міліцію про те, що Михайло Бойчишин зник у ніч із 15 на 16 січня, можна було подавати лише через три дні. 19 січня ми подали заяву разом із В’ячеславом Максимовичем. Все це відбувалось зі скандалом…

Окрім того, того ж 15 січня напали на офіс Руху в Києві. Двоє нападників були “типовою” парою: один – високий, худий, другий – низький, товстий. Вони буцімто шукали якісь документи, шукали Бойчишина, пістолетом вдарили вахтера. На той час батька в офісі вже не було. В цьому хуліганстві пізніше почала розбиратись міліція, і так усе пішло…

– Прошу сказати, як відбувалось розслідування зникнення батька?

– Кримінальну справу порушила прокуратура Києва. Розслідування тривало дуже кволо. Правоохоронні органи робили просто цинічні заяви. Тодішній очільник СБУ Євген Марчук по телебаченню почав розповідати про те, що нам треба йти до ворожок, щоб якісь там бабки нам щось сказали... У листі до нас дав відповідь, що проводять слідство, але воно не дає жодних результатів. Справу почали, та не закінчили донині. Вже, напевне, закрили через термін давності.

– Існує багато версій зникнення Михайла Бойчишина…

– Так. Це була передвиборча кампанія – навесні 1994-го відбувались вибори до Верховної Ради. Батько був головою виборчого штабу НРУ і на той час працював із кандидатами в депутати від Руху по цілій Україні. Всі 450 округів були “закриті” нашими “рухівськими” кандидатами. На Михайлові Бойчишинові було зосереджене матеріальне та організаційне забезпечення передвиборчої кампанії. Він умів переконувати людей, умів залучати кошти, умів говорити і діяти дуже конструктивно. 

Батько часто їздив по світу. Провадив активну політичну роботу, здебільшого в економічному напрямку. Тому є ще одна версія його зникнення. 30 січня 1994-го мала відбутись конференція з побудови  Балто-Чорноморського нафтового колектора. Батько мав бути співголовою оргкомітету. На той час уже працювали інженери, були створені конструкторські проекти. І на це вже були знайдені кошти – чималі…

Тепер часто говорять про необхідність енергетичної незалежності Украї­ни, але на це необхідні десятки, сотні мільйонів євро. А це вже могло статись двадцять років тому…

Конференція повинна була відбутись у Мінську. Стало відомо, що співголову оргкомітету Станіслава Гусака жорстоко побили. За ним стежили, він також давав свідчення у справі Михайла Бойчишина. Зникли всі конструкторські та фінансові документи, що мали стосунок до цього проекту.

– А що далі було із цим проектом?

–  Після зникнення батька його зупинили.

– Ваша родина перебувала у вирі подій, пов’язаних із відновленням незалежності України. Скажіть, будь ласка, що запам’яталося найбільше?

– Пам’ятаю, що 21 січня 1990-го вивісили український прапор на будівлі Шевченківської райради Львова, головою якої був батько. А нещодавно довелось переглянути кадри відеохроніки, коли виносили синьо-жовтий стяг і вивішували його на оперному театрі. Це урочисто робили діти в українських строях, серед них я побачила свого брата Романа. 

Його, на жаль, також немає – вже дев’ятнадцятий рік. Через півроку після зникнення батька він загинув. Ця історія так само дуже загадкова. Він їхав мотоциклом, очевидці бачили, що під’їхала машина, з якої витягли міліцейську палицю і вдарили нею Романа по голові. Він втратив рівновагу. Все було дуже професійно зроблено на дорозі між дріжджзаводом, де живемо ми, і Винниками, де мешкає родина. Це також було вбивство… Причина невідома… Можливо, шукали батька?.. 

– А якою була офіційна версія слідства щодо смерті вашого брата Романа?

– Дорожньо-тран­спор­т­на пригода.

– Ваш батько був політично активною особистістю, що, звісно, не могло не позначитися на вашому формуванні. Те, що ви зараз є активною жінкою в політиці, вам передалося від батька? Чи вплинуло це на ваше рішення балотуватися до Львівської обласної ради?

– У нашому домі часто гостювали В’ячеслав Чорновіл, брати Горині, Лесь Танюк та інші засновники Народного Руху України. На моїх очах творилась українська демократія. Ці люди навчили мене завжди відстоювати національні інтереси і ніколи не сходити з цього шляху. Подавали приклад незламності та святої віри у свою справу…

Коли в 1994 році не стало батька, я у Києві вступила до аспірантури Інституту колоїдної хімії та хімії води. Безперечно, перебуваючи в столиці, заходила в офіс Народного Руху України, спілкувалася на різні теми з “рухівцями”… 

Пам’ятаю, як одного разу тодішній голова апарату НРУ В’ячеслав Коваль сказав мені: “Лідо, навіщо тобі та наука? Навіщо тобі та хімія?.. Ось зараз парламентські вибори – вступай до Народного Руху. В партійному списку нам потрібні молоді, ініціативні люди”. 

Я тоді з подивом на нього глянула і кажу: “Та ви що! Я аспірант, я науковець. Я насамперед маю сформувати себе. Я не з тих, хто хоче у парламент, не маючи жодного підґрунтя!”

Минув час, я захистила дисертацію, стала кандидатом хімічних наук, як науковець, мала різні наукові проекти – і всеукраїнські, і міжнародні. Одне слово, сама себе, як кажуть, зробила. Ніхто нічого мені на тарілочці не подав, і цим я пишаюся. Все, чого досяг­ла, – виключно особиста праця… 

У 1990-му, ще до зникнення батька, моя мати Любомира Бойчишин сіла в інвалідний візок. Хворіла з 28 років… На жаль, її вже немає серед живих.  Я пишаюся, що мама, як і батько, була відомою громадсько-політичною діячкою.

Вона пережила дуже багато: спочатку втратила чоловіка, потім загинув син. У той час нелегко було й мені. Я залишилася без батька, втратила брата, мама у візку… У мене була маленька дитина – річний син. Емоційно було нелегко… 

Мама почала створювати жіночий інвалідний рух, в якому була присутня і я, активно залучала громадськість, батькових товаришів. Поза тим, у Львові тоді багато хто запитував: “Любомиро,  навіщо тобі це все?! Ти хвора жінка, сядь у візок та й сиди у ньому…” 

Мама не витримала цього і поїхала до Києва. Дуже непокоїлася, що тут її не розуміють. Завше наголошувала, що хоче змінити свідомість суспільства, що є неповносправні, які, попри недугу, – активні люди!  Мама була надзвичайно сильною жінкою! Багато її рис передалися й мені… 

Я ніколи не хотіла йти в політику…  Я викладач, реалізовую себе як науковець, маю надзвичайно цікаві проекти, у мене чудова сім’я…

– Але щось таки вас підштовхнуло піти в політику і балотуватися до Львівської обласної ради?

– …не стало мами. Ось тоді я й подумала: невже на цьому зупиниться активність моєї родини?! Невже той центр формування суспільної думки, який був, зокрема, у нашому домі, відійде в небуття?! Ні! Я обов’язково це продовжуватиму!

Добре пам’ятаю, як батько завше наголошував побратимам по Народному Рухові України: ми – одна команда, ми робимо одну справу! Так само чинила й мама, яка започаткувала жіночий інвалідний рух. Пишаюся, що її висували на Нобелівську премію миру. Вона ввійшла до списку 500 жінок світу, які творять добро, формують громадську думку. Крім того, мама видавала журнал “Любомира”, де описувала життя жінок. Проводила психологічні тренінги для жінок, які стали неповносправними.  Багато хто в таких випадках думає, що це кінець життя, натомість це початок іншого… Робила вона дуже багато! 

Отож, я собі подумала: якщо це все піде у небуття, чи маю я право на це?! Звісно, що ні!  Відтак вступила до Народного Руху України. Хоча насправді в середовищі  НРУ  була все своє життя… Перші збори Руху відбувалися у помешканні моєї бабусі, де зараз живе наша родина. Збиралися люди, які творили історію, – брати Горині, Чорновіл, Гель, Головатий, Заєць, Пинзеник.  

Після смерті мами я собі сказала: не маю права зрадити те, що створили мої батьки.  

– Ви балотуєтесь до Львівської обласної ради. Що маєте намір робити там як депутат?

– Я щодня  зустрічаюся з львів’янами. В цьому окрузі (округ №2, до якого входять Шевченківський, Залізничний та Личаківський райони м. Львова, – “Пошта”) живу, знаю його проблеми.  Кожен із городян має якісь свої проблеми. Люди вже не хочуть говорити про загальні речі, їх турбує своє – скажімо, яма неподалік будинку, погані дороги, а не якісь глобальні питання. 

Відповідно я запитую їх, що вони особисто зробили, аби ту дорогу відремонтували, чи написали скаргу, зібрали підписи. Адже коли звертається громада, питання зазвичай вирішують швидше. Від кожного з нас залежить розв’язання проблеми. Мій головний месидж – разом творімо громадянське суспільство!

Чомусь нині політики кидають громадянам банальні загальні фрази. Певна: глобальні заяви, чи то в парламенті, чи то в обласній або міській раді, жодного покращення життя не дають! 

Я не хочу допомагати глобально! Є конкретні проекти, які реалізовують люди, але їм належить допомогти. Буває, що людина чекає на поміч місяцями, роками. Натомість те чи те питання можна було б розглянути в обласній раді швидше і допомогти конкретній людині. 

Як педагог, хімік хочу застосувати свої знання у Львівській облраді, зокрема в комісії з питань екології. Вважаю, що багато уваги потребують локальні проекти, бо вони дають змогу розвивати обласну інфраструктуру. Нині вирішення вимагають проблеми округу зокрема та Львівщини загалом: забруднені водойми і парки, несвоєчасний вивіз сміття. 

Чого лиш вартує проблемне питання сланцевого газу? Чому люди досі не мають відповіді, чи можна добувати цей газ. Адже його видобуток – це  екологічна небезпека для нашого краю! 

Мені небайдужі й умови життя львів’ян із особ­ливими потребами, зокрема людей із вадами слуху та зору. Якщо брати до уваги загальний стан гуртожитків чи будинків, у яких живуть неповносправні, то, вважаю, що нашим обов’язком є знайти кошти і зробити принаймні косметичний ремонт. Якщо хочемо говорити про європейську державу, то проекти підтримки непов­носправних мають бути реалізовані насамперед. 

Зазначу, що Залізнична, Шевченківська та Личаківська районні організації НРУ давно допомагають людям із особливими потребами. Зокрема з товариством незрячих втілюємо нашу ініціативу, під час якої “рухівські” активісти допомагають неповносправним прибирати до свят свої помешкання. Знаємо, що ці люди живуть у страшних будівлях, на  які держава не звертає жодної уваги. 

– Які ще проекти маєте намір реалізувати ви і ваша “рухівська” команда? 

– Мені прикро, що молоді сім’ї не мають помешкань. В нас є “рухівський” проект щодо соціального житла, який уже реалізовують. Його курирує Іван Росоловський. Дуже багато труднощів виникає.

Проет передбачає спорудження будинку на більш ніж 25 малометражних квартир – від 30 до 55 метрів квадратних. Цей будинок повинні звести у Вин­никах. Там уже тривають підготовчі роботи. Майже всі квартири мають власників. Уже з весни почнемо будову. 

Квартири молодим сі­м’ям дають у кредит за цінами, нижчими, аніж державні. Нехай це буде маленький куточок, але власний. Той проект ми розвиватимемо й далі. 

– Тобто у вас вже є чітке бачення своєї діяльності в обласній раді?

– Саме так. Звичайно, що серед пріоритетів – освітянські проекти. Зокрема соціальний захист учителів, викладачів. Бо саме від них залежить життя нашого молодого покоління, нашого майбутнього. Освіта мені болить найбільше. У мене є діти, і кожного дня я стикаюся з найрізноманітнішими нюансами. Ми повинні давати якісну освіту, бути відповідальними за наших дітей.

– Знаємо, що вас підтримують громадські організації та відомі громадсько-політичні діячі. Хто саме?

– Мені дуже приємно, що мене підтримав Союз українок в особі голови його Львівського обласного відділу Ольги Пастушенко. Добре, що жінки солідарні зі мною. Ми разом організовували багато різних заходів. 

Мене підтримав і Конгрес українських націоналістів, а також колишній мер Львова Василь Шпіцер. Він, знаючи історію моєї родини, вважає, що я не можу бути іншою, ніж мої батьки, і вірить у мою порядність. 

Підтримало мене й Наукове товариство імені Шевченка. Знаєте, наша наука в дуже жалюгідному стані. Треба починати все спочатку. Це стосується і оплати праці науковців, і шкідливих умов роботи, і технічного обладнання, і кількості лекційних годин. Ніде в світі немає такого навантаження на людей. У нас держава створена для того, аби навантажити людину так, щоб вона не мала можливості думати ні про що інше, окрім роботи. 

Звісно, підтримав мене й голова Народного Руху України Василь Куйбіда (депутат Львівської облради, двічі екс-мер Львова та екс-міністр регіонального розвитку і будівництва – “Пошта”), який є моїм товаришем, побратимом, близькою людиною вже давно. Тепер ми соратники, підтримуємо одне одного і сподіваємося на плідну співпрацю. 

– Пані Лідіє, що ви хотіли б змінити в облраді?

– Хотіла б викоренити популізм. Я не вмію говорити заявами. Сьогодні завляють щось одне, завтра – інше, післязавтра – ще інше. Виходить, заява на заяву. Триває “гра заяв”…

Та ми повинні працювати для того, щоб створити таку модель соціально захищеної держави, аби люди, які в ній живуть, хотіли в ній жити, хотіли розмовляти українською.

І в обласній раді, і в парламенті, де є наші демократичні сили, потрібно передусім показувати конструктивну роботу. 

Знаєте, про мову, про пісню, про наших героїв можна говорити багато. Шевченко, Франко, Леся Українка, Бандера, Шухевич, Олена Степанівна — всі вони для нас є героями! А про яких героїв говоритимуть наші наступні покоління? Про кого скажуть добре слово?!

Ще раз наголошу: нині кожен на своєму місці повинен робити все можливе для побудови справжньої Української держави! Незалежно від того, де ти є, –  в парламенті чи в обласній раді, ким ти є,  – вчителем, лікарем чи робітником. Лише спільна праця і відчуття спільної відповідальності за країну можуть змінити ситуацію на краще! 

ДОВІДКА

Голова Личаківської районної організації Народного Руху України Лідія Михайлівна Бойчишин народилась у Львові 3 жовтня 1973 року. 1995-го закінчила Львівський держуніверситет ім. І. Франка. Спеціальність – хімік, викладач. Вступила до аспірантури Інституту колоїдної хімії та хімії води у Києві, а закінчила її у 1999 році в ЛНУ ім. І. Франка. У жовтні 2000-го захистила кандидатську дисертацію та здобула науковий ступінь кандидата хімічних наук.

Професійну діяльність розпочала в 1995-му вчителем хімії у львівській школі №99. З 1999 до 2012 року пройшла шлях від молодшого до старшого наукового співробітника кафедри фізичної та колоїдної хімії Франкового вишу. З 1999-го й досі – викладач медичної хімії Львівського державного медичного коледжу ім. Андрея Крупинського. З 2012-го – доцент кафедри фізичної та колоїдної хімії ЛНУ ім. І.Франка.

Має досвід педагогічної та керівної діяльності.  13 років викладає в медичному коледжі, має 17 років наукового стажу. Знає проблеми науки і науковців. 

Є співавтором 214 наукових публікацій (в тому числі 73 статей, з них 25 – у рейтингових іноземних виданнях зі списку ISI), 8 патентів України на винахід. 

Зробила 17 усних доповідей, із них дві – на виїзних сесіях НАН України. Постійно співпрацює з Інститутом металофізики ім. Г. Курдюмова НАН України, ТзОВ “Мелта”, НУ “Львівська політехніка”, Інститутом фізики та хімії матеріалів Сілезького університету (Польща), Інститутом матеріалознавства ім. Й. Фраунгофера (Бремен, Німеччина). 

Активно співпрацює з Малою академією наук, Науковим товариством ім. Т. Шевченка (член  президії).

У 2005-му, 2007-му і 2011 роках Лідію Бойчишин нагородили грамотами Львівської облдержадміністрації за сумлінну і наполегливу працю з обдарованою молоддю. 

У 2005-му вона отримала урядову стипендію. В 2010 році її нагородили вищою нагрудною відзнакою Народного Руху України: “За заслуги перед українським народом” ІІ ступеня.

Її батько – Михайло Ілярович Бойчишин – був заступником голови Народного Руху України В’ячеслава Чорновола. 15 січня 1994 року пропав безвісти.

Заміжня, виховує двох синів: Олесь – студент фінансової академії; Любомир –  учень 6 класу.