Кандидат у народні депутати у Франківському виборчому окрузі  №117 м. Львова  від Об’єднаної опозиції Ігор Васюник вважає, що патріотичні підприємці у парламенті здатні протистояти політикам-олігархам

Ігор Васюник – відома у політичних і бізнесових колах людина. Його патріотизм, що бере початок із дитинства, у поєднанні з високим професіоналізмом сучасного господарника-управлінця вкрай потрібен у законодавчому органі. Людей такого ґатунку в парламенті бракує. Висока відповідальність політика за долю країни відчувається й у цій нашій розмові. 

– Згуртування семи найбільших демократичних партій у ВО “Батьківщина” – знаковий процес в історії незалежної України, – каже Ігор Васюник. – Лише об’єднаними зусиллями зможемо усунути  нинішню злочинну, антиукраїнську владу. Переговори між демократами про спільний похід на вибори були нелегкими, адже кожна з партій є самодостатньою, могла самостійно виборювати місця у парламенті. Але до чого б призвели такі автономні походи? Ідучи окремо, ми лише розпорошили б голоси виборців у округах і за руку привели б до перемоги провладних кандидатів. Отож в ім’я справи було відкинуто всі претензії одне до одного, непорозуміння,  підозри. Об’єднана опозиція разом із партією “Свобода” узгодили кандидатів у депутати в кожному з мажоритарних округів, активно підтримуємо одне одного. Ми стали пліч-о-пліч, щоб перемогти на виборах нинішню олігархію і створити в оновленій ВРУ  демократичну більшість. У іншому випадку  державі загрожує розкол, “федералізація”, Україна ризикує стати неоколонією Кремля.

Мою кандидатуру запропонувала партія “Фронт Змін”, у якій я від часу її заснування. Разом із усіма іншими колегами пройшов жорстку внутрішньопартійну та економічну люстрацію. Присягнув на Біблії, що виправдаю виявлене довір’я, не зраджу демократію, не стану перебіжчиком-“тушкою”. Окрім того, добровільно зголосився на  люстрацію Львівського комітету опору диктатурі.

– Ви є досвідченим, успішним управлінцем. Завжди цікаво, як людина йшла до цього, як заробляє собі на життя…

– Родом я з Великого Любіня на Городоччині. Виріс у звичайній українській сім’ї. Батько працював у військовій частині, згодом став заступником директора школи. Мати майже 40 років пропрацювала на пошті. Окрім мене, батьки виховали двох старших братів. Іван після Помаранчевої революції працював в уряді, відповідав за гуманітарні питання, нині є громадським діячем. А  середущий брат Євген – фармацевт. 

Я за фахом – економіст, закінчив Львівський університет ім. І. Франка. З 1992 р. працював за спеціальністю на “Світочі”, пізніше розпочав власну справу, очолював ряд товариств. Велика школа для мене – робота у НАК “Наф­тогаз України”, де координував роботу компаній з 200 тисячами працівників. Свого часу був представником “Укр­залізниці” при Кабміні. 

У політиці – з 2006-го, саме тоді мене обрали депутатом Львівської облради. Перший і єдиний свій партійний квиток отримав у 2010 році – як член “Фронту Змін”. Нині маю честь представляти  Об’єднану опозицію ВО “Батьківщина”. Вона  висунула мене єдиним узгодженим кандидатом у народні депутати в 117-му окрузі Львова.

Разом із дружиною Оксаною виховую доньку Олесю та сина Тараса, вони – студенти Франкового вишу. Вважаю себе щасливою людиною, бо займаюсь улюбленою справою.

– Хто мав на вас вирішальний вплив у житті?

– Батьки. Саме вони дали мені розуміння християнських цінностей, а ще – добру освіту. Прикладом для мене є і старший брат Іван  – цілеспрямований, сильний духом. Рідні навчили нас шанувати людей. Знаю одне: ніколи не пообіцяю того, чого не зможу виконати. І ніколи не зможу відмовити комусь у допомозі. Якщо сам не зумію стати людині у пригоді, то звернусь по допомогу для неї до друзів, знайомих. Підставляти комусь плече ми були навчені змалечку. Виросли у бідній сім’ї, де, бувало, окрім хліба і молока, не було що їсти. Незважаючи на скруту, ділилися з іншими. Пригадую, батько міг у хаті викрутити лампочку і віднести до школи – бо там її не було. 

І сьогодні у наших житейських правилах нічого не змінилося. Коли приїжджаю додому, біля батьківської хати завжди багато односельців – приходять зі своїми клопотами. Своєрідна громадська приймальня. Моя мама, співчутлива і добра жінка, за всіх переді мною замовляє слово, а мамі я точно не можу відмовити...

Дехто називає моїм недоліком прямолінійність. Але нічого не вдію зі собою: не сприймаю брехні, блюзнірства та цинізму. Ціную безпосередність, щирість, правдивість, простоту, вміння шукати компроміси. Сам собі гасел не вигадую. А навіщо? Усі засадничі речі та цінності для мене, як і для кожного українця, вже давно написані –у Біблії, у гімні України, у “Кобзареві”…

– Кажуть, ви добровільно пішли з престижної посади у НАК “Нафтогаз”…

– Ніколи не тримався за жодне шкіряне крісло, як би м’яко у ньому не сиділося. Покидав його, якщо щось суперечило моїм життєвим принципам… У 2006-му постало питання створення сумнозвісного “УкрГазЕнерго”. Я був єдиним із членів правління “Нафтогазу”, хто не підтримував цього рішення, оскільки знав, що всі кошти від реалізації газу йшли не державній компанії, а приватній структурі, контрольованій олігархами. Тож коли на посаду прем’єр-міністра  призначили тоді Віктора Януковича, наступного дня  написав заяву про відставку.

Роботу в “Нафтогазі” я поєднував із депутатством у Львівській облраді. З Києва вдалося багато зробити для області. У цей період між нашою компанією та Львівщиною була підписана рамкова угода “Про перспективи розвитку нафтогазової промисловості Львівської області”. Як  перший заступник голови правління контролював її виконання. Кошти від реалізації програми (а це понад 60 млн. грн) спрямували на потреби громади Львівщини. Йшлося про розбудову закладів освіти, медицини та культури, ремонт доріг, газифікацію сіл. Були проведені значні роботи з реконструкції головної святині УГКЦ – собору святого Юра… 

На жаль, нині тієї рамкової угоди не виконують. Місцеві депутати надсилають численні звернення в центральні органи. Але коли там при владі лише ставленики донецьких олігархічних кланів, марно сподіватися, що хтось у Києві відстоюватиме інтереси галичан. Нам потрібна своя влада у Києві – тоді й допомога буде реальною.

– Бізнесменам часто закидають, що йдуть у парламент, аби лобіювати власні інтереси…

– Справді, у ВРУ пробивається чимало підприємців, які або хочуть сховатись від відповідальності, або ж  вирішувати свої економічні питання. Саме тому побутує думка, що патріот неодмінно повинен бути бідним. Це хибний стереотип! У національно-патріотичному таборі повинні бути успішні, заможні люди, готові фінансувати український рух. Приклад з історії: успішним підприємцем у 30-х роках був Головнокомандувач УПА Роман Шухевич. Якби не війна, він обов’язково став би мультимільйонером! Шухевич – символ українського спротиву, а його фінансові ресурси до війни підтримали український патріотичний рух. 

Зрештою, візьмімо США. Цієї осені на президентських виборах від Республіканської партії проти Барака Обами боротиметься знаний бізнесмен Міт Ромні, який постійно наголошує на значимості свого підприємницького досвіду для майбутньої діяльності на посту президента. Прагматичні американці розуміють, що вміння робити справи, а не безкінечне виголошування пишномовних гасел, допоможе ефективно вирішувати проблеми країни…

Не варто всіх бізнесменів стригти під один гребінець. Так, є відомі бандити, що розграбували державне майно, вивели гроші в офшори, накупляли нерухомості за кордоном, там же вчать своїх дітей. Але є й порядні українські підприємці, які зробили себе чесною працею і відчувають себе нероздільно з Україною. Я відкри­то оголошую свої прибутки, кожен може глянути на мою декларацію про доходи. У мене немає майна за кордоном, мої діти вчаться в Україні…

Зараз під моїм керівництвом – понад сотня працівників. Добре знаю їхні проблеми, причини невдоволення, починаючи від цін на продукти, послуги ЖКГ, ліки і закінчуючи якістю мед­обслуговування. Знаю, як удосконалити українське законодавство і позбутися негативів, з якими щодня стикаються люди. Тому певен: успішний підприємець може і повинен стати політиком. Щоправда, має  розуміти: якщо вже пішов у політику – забудь про бізнес…

– Не зовсім звично, коли підприємець Ігор Васюник проводить всеукраїнську гуманітарну кампанію “Нас єднає мова! Єдина державна мова”…

– Коли кажуть, що “солов’їною” мають перейматися лише мовознавці, то це – облудна провокація. Кожен із нас повинен розуміти, що єдина державна мова – це питання збереження незалежності України.  Немає мови – немає нації! Немає Української держави! Ми провели акцію “Нас єднає мова!” у Львові, у Києві – під стінами Верховної Ради, на День Незалежності пройшли Маршем захисту українців. Проводитиму такі акції і на сході України. Повірте, на Дніпропетровщині, Черкащині, Чернігівщині, Сумщині багато патріотичних людей, готових спільно з нами відстоювати інтереси своєї держави.

До слова, за нашої підтримки 11 вересня відбудеться презентація культової книжки Ярослава Радевича-Винницького та Василя Іванишина “Мова і нація”. Вона буде достойною відповіддю антиукраїнській владі, цій мовній ахінеї Колесніченка- Ківалова…

Природно, що українські підприємці фінансово підтримують українську справу. Ще наприкінці 90-х я заснував благодійний фонд “Гуманітарні ініціативи”, який подає допомогу українському книговиданню, багатьом освітнім і мистецьким проектам. Нещодавно у Перемишлянах ми відкрили пам’ятник блаженному Омелянові Ковчу, який у час війни ціною власного життя рятував людей інших національностей. До львівських храмів ми привезли мощівники з його прахом, а також мощі блаженного Петра Вергуна. Це лише крихта того, що кожен із нас має робити для збереження та творення власної історії…

– Нещодавно ви заявили, що домагатиметеся скасування пільг народним депутатам…

– Середня зарплата пересічного українця – 2400 гривень. Народний обранець отримує в середньому 17 тисяч гривень. Додайте сюди ще кошти на утримання його помічників, відшкодування витрат на депутатську діяльність, на її висвітлення, на безоплатний проїзд і таке інше. Тож про яку соціальну рівність може йтися?

Я проти того, щоби пільги надавали багатим. Якщо посадовець отримує вдвічі більше від середньостатистичного українця – тоді повинен забути про пільги. Вже нині заявляю: якщо стану депутатом Верховної Ради, відмовлюся від будь-яких преференцій. Вивільнені кошти пропоную конвертувати у допомогу дитячим будинкам та неповносправним, у лікування важкохворих…

Працюючи у ВРУ впродовж трьох, а то й п’яти каденцій, народний депутат мав би написати як мінімум тритомний звіт про свою роботу. Але звітувати багато хто не готовий. Такі нардепи зовсім відірвані від свого виборця і проблем округу. То як вони можуть ще раз просити підтримки у своїх виборців, якщо протягом останньої каденції жодного разу(!) не зробили запиту в органи місцевого самоврядування, де їх обирали? 

– У парламенті депутати часто забувають про передвиборчі обіцянки…

– Я дав присягу кандидата в народні депутати від партії ВО “Батьківщина”. Поклявся на Святому Письмі відстоювати соборність і незалежність нашої держави, справедливість щодо кожного її громадянина, не порушувати Конституції України, зробити все можливе для звільнення України від режиму Януковича. Голосуватиму лише особисто. Треба всім розуміти: майбутній парламент – це “вони” і “ми”. “Вони” – це ті, що представлятимуть “руський мір”, “ми” – ті, що відстоюватимуть вільну, демократичну Україну. Це чітко визначена межа, рубікон, переступивши який, стаєш зрадником. Запевняю: якщо бодай у чомусь порушу цю присягу, то покладу депутатський мандат. 

 • особливий погляд