Ігор Мельник, львовознавець, про свої дослідження міста, таємниці та про те, що його спонукало взятися за історичні розвідки

За останні три роки Ігор Мельник написав чи найбільше книжок, присвячених історії Львова. Його шість видань сьогодні у деяких книгарнях займають чи не половину стелажів із краєзнавчою літературою – це шість товстезних книг авторської серії «Львівські вулиці і кам’яниці», присвячені кожному окремому району міста, в яких є згадки чи не про усі вулиці та сотні будинків. Презентація останніх двох книг «Львівське середмістя» та «Краківське передмістя» відбулася минулого тижня. «Пошта» поцікавилася в Ігоря Мельника, що саме спонукало його до такої активної творчості, розпитала про бачення міста та дізналася, що на написаному автор  зупинятися не планує.

Історія родом із дитинства

– Пане Ігорю, прошу сказати, звідки у Вас взявся такий раптовий творчий порив?

– Я з дитинства цікавився Львовом, облазив усі закамарки. Ніколи не думав, що колись буду писати, бо за радянських часів у журналістику не йшов: там не було що робити. Працював інженером, згодом у газеті “Поступ” – на старості став журналістом. Думав написати одну книжку і на тому закінчити, але вона пішла добре, люди зацікавилися, видання швидко розкупили. 

– Скільки часу Ви готували матеріали?

– Систематично збирати інформацію почав 5-6 років тому: про конкретні вулиці, об’єкти, людей.  Я працював за принципом старого австрійського районування Львова, де було середмістя, чотири передмістя і перед Першою світовою війною з’явилася дільниця Новий світ.

– Але Ви не є професійним істориком. Як самі сприймаєте свої книжки: як наукові чи науково-популярні?

– Я назвав їх урбаністичні есе. Це щось між науково-популярним і суто літературним проектом, бо тут багато особистих роздумувань. Це радше моя візія Львова. 

Науковцям важче писати, ніж мені. Я можу написати все, що завгодно. Та й у фахівців дуже вузька спеціалізація, а я сам собі вибираю теми. Мені приємно, що на моїй презентації був відомий історик Роман Могитич.

Більшість будинків зараз зачинені на замки

– Скажіть, будь ласка, яку зі шести книг було писати найважче?

– Першу, бо треба було створювати якийсь стиль, побудову матеріалу. Вона стала кістяком для інших книжок. Найцікавіше писати про те, про що ніхто ще не писав, куди не водять екскурсоводи. Наприклад, про вулицю Жижки. Чи про прокладені залізниці в будинках, в яких по рейках у майстернях та складах їздили вагонетки. Цікаво знаходити за адресами різних людей.

– З якими проблемами Ви стикалися найчастіше?

– Найбільша проблема це те, що багато будинків зараз зачинені на замки. Коли фотографуєш об’єкт, часто мешканці підозріло дивляться, що ти там робиш. Є багато закритих територій, куди хотілося б потрапити, наприклад, палац Дідушицьких на Лисенка: там вже секретний об’єкт. 

– У Львові є кілька відомих льво­вознавців. Чи маєте наміри, як і вони, проводити екскурсії чи переходити на інший рівень та починати на знаннях про місто заробляти гроші?

– Я пробував бути екскурсоводом, але мені це не сподобалося. Я можу за одним маршрутом зробити одну-дві екскурсії. Більше мені не цікаво. Краще в цей час зайнятися чимось іншим, тим більше, що вже маю кілька замовлень на книжки, отож роботи вистачає. 

Вулиця Шевченка – найдовша у Львові 

– Що відкрили в місті для себе нового?

– Масу моментів, на багатьох будинках. Наприклад, на тій же  Академічній – ходиш щодня, а подивишся вгору і побачиш новий барельєф, якісь написи чи плитку, викладену в під’їзді, яку не помічав раніше. 

– Ви багато написали про львівські вулиці. Скільки їх сьогодні у місті? 

– Десь 1368. Уперше міські вулиці були впорядковані у 1871-му, коли їм дали назви. До цього часу во­ни просто мали номери. Колись були такі милозву­ч­ні назви, наприклад, Під оленем, Під лебедем, було кілька Академічних. 

– Прошу сказати, а яка вулиця найдовша? 

– Я навіть поміряв. Так, Городоцька має 9 км 300 м, Шевченка – 9 км 400 м, Зелена – 8 км 900 м, Стрийська – 8 км. Найкоротша, напевно, вулиця Вузька або Архівна.

Про міфи та читача 

– Що в місті малодосліджене? 

– Майже все недостатньо досліджене. Навіть та ж міська ратуша. Ось перед сесійним залом є кімнатка із стіною, заліпленою логотипами ЛМР. Якщо здерти ці шпалери, там будуть мармурові таблиці із списком почесних львів’ян. Закрили їх, бо це почесні люди  Львова радянського періоду. 

– У своїх книжках Ви руйнували якісь міфи?

– Деякі так. Наприклад, про те, що у XIV ст. не можна було запрошувати більше 15 гостей, мати певну кількість страв. Це було дуже популярне у радянські часи: казали, що місто було тоді у такому занепаді. А насправді це було пов’язано із епідемією чуми. 

Цікавий випадок з вулицею Івана Франка: в різний час вона мала кілька назв, змінювалася нумерація. Від Зеленої і далі вона називалася Стрийською аж до 1890-х років. Іван Франко жив біля “суду Зварича”. Тоді це була Стрийська, 3, і всі історики думали, що це на теперішній Стрийській. Потім цю вулицю назвали Зиблікевича, і дехто писав, що Франко жив і на Зиблікевича, і на Стрийській, а насправді це один і той же будинок. 

– Скажіть, будь ласка, хто Ваш читач?

– Не стверджуватиму, що це корінний львів’янин, але ті люди, які тут народилися, пов’язані з Львовом і хочуть більше про нього знати: що відбувалося і на що варто звертати увагу. 

За відгуками на книги бачу, що людям цікаво. Дехто навіть каже: “А чого Ви писали про цю вулицю, а не написали про мій будинок, він ж такий цікавий?!” Я відповідаю, що це неможливо. Щоб описати все цікаве, що є у Львові, треба написати десь 60 книжок, а не 6-7. Життя, напевно, не вистачить на це. 

– Плануєте ще щось написати?

– У тій серії має вийти ще одна книжка про Галицьке передмістя і про район у бік вулиці Стрийської до нового стадіону. Я спеціально її залишив на кінець, щоб, коли буле стадіон, описати, що там змінилося. Є ще кілька проектів, які виходять за межі Львова, але про них ще зарано говорити. 

Львів крізь минуле

– Проаналізувавши минуле і сучасне, на Вашу думку, на якій стадії розвитку зараз наше місто?

– Воно зараз таке, яким ми його бачимо. Більш цікаво, що з того Львова, що є зараз, залишиться через 100-200 років. Бо з тої нової архітектури, яка зараз є, напевно, нічого не залишиться: немає доброго продукту. 

– Корінні жителі нарікають, що Львів і львів’яни втратили свою шляхетність, бо до міста приїхало багато “доїжджаючих” людей, які його змінили…

– Вони українізували місто. Найбільшою помилкою було перетворення Львова у великий індустріальний центр. Львів за своїми розмірами не міг витримати 200-300 тис. населення, а його “підняли” до мільйона, ще тисяч 200 доїжджало до міста. Наприклад, Сихів “вийшов” із села, але ще не “дійшов” до міста – це найкращий приклад процесу недоурбанізації. 

– Те ж саме у Кривчицях? 

– Ні. Кривчиці – це просто колишнє село, приєднане до міста. Там люди вкорінені, виросли з діда-прадіда. Це більше передміщани, які були колись пов’язані з Львовом. 

У той же час для людей, які доїжджали зі сіл, інтеграція триває досі, бо,  на мою думку, тут вони не мають за що зачепитися. Вони з таким же успіхом можуть бути в іншому місті, вони не відчувають його духу, міської культури. Дехто із того ж Сихова може місяцями навіть не виїжджати, там для життя все є. 

– Вам подобається сьогоднішній Львів?

– Мені Львів подобається завжди: я в ньому виріс і кращого для мене немає. Але бачу масу недоліків. На жаль, у місті немає господаря – воно зараз подібне до колгоспу: ніби належить усім і нікому. Кожен намагається щось увірвати, немає концепції розвитку.

Я розумію, що треба ремонтувати вулиці, але це треба робити продумало. Є спроби створити транспортну схему, але не думаю, що не можна було знайти кращої. От закрили на ремонт проспект Свободи, а поряд є вулиця Театральна, яка зо двадцять років не використовується, а раніше по ній їздили тролейбуси, і вона розвантажувала центр. 

Шокує, що кожен клаптик Львова хочуть забудувати, особливо в центрі. Це ж велике навантаження на інфраструктуру. Хай зроблять ліпше скверик, дитячий майданчик. Має ж бути в місті якийсь вільний простір.