Про те, як слабкій статі працюється у місті, “Пошті” розповідає жінка, яка вже десять років поспіль заробляє на життя таксуванням

Жінки за кермом уже давно не екзотика, однак жінка-таксист у Львові виглядає досі незвично. Як виявилося, у нашому місті пані та панянки також не гребують цією професією. Зазвичай вони себе не афішують і працюють за принципом: тихіше води, нижче трави – бо небезпечна ця професія. “Пошта” віднайшла одну з перших у Львові жінок, яка у такий спосіб заробляє на життя. Жінка своєю машиною розвозить клієнтів ночами вже десять років, а вдень виготовляє сувеніри та займається відеозйомкою. Героїня просила не називати її імені: не хоче зайвої уваги до себе. Це єдина жінка-таксист у Львові, яка погодилася на інтерв’ю, однак анонімне, щоб розповісти про те, як у нашому місті слабкій статі працюється на таксі.    
– Десять років тому восени я почала працювати таксистом. Жінок тоді таксофірми боялися брати на роботу. Спочатку їздила на “вбитій” шестірці, друзі допомогли купити рацію. У машині взимку було дуже-дуже холодно. Але є таке слово “треба” – тоді просто стискаєш зуби, їдеш і працюєш. Дуже рідко буває, що працювати таксистами йдуть добровільно. Тоді була фінансова скрута, от я і пішла. Це було підробітком. Щоб вижити, заробляючи лише таксуванням, треба працювати добами. У перші дні, коли хтось кидав у мій бік щось погане, замикалися в собі і мало не плакала.
Усі мої колеги-таксисти – це ті, з ким ми разом тоді прийшли працювати. Досі підтримуємо контакти, приходимо одне до одного в гості, допомагаємо. Пам’ятаю, як тільки-но вони чули по рації, що мій голос якийсь не такий, зразу запитували, де я, і приїжджали, щоб підтримати. Казали: “Ти звикнеш”. Я звикала довго, десь півтора року.
– Скажіть, будь ласка, а як відреагували вдома на те, що Ви пішли працювати таксистом?
– Син дуже злостився. Десь місяць після того, як я пішла працювати, та ще й вночі, він зі мною не розмовляв. Але я дбала і дбаю про репутацію. Завжди старалася, щоб вікна в моїх машинах були затемнені, щоб мене не було видно: все-таки таксист – професія специфічна.
– А як у Вас із орієнтуванням у місті?
–  Місто я знала завжди дуже добре, всі провулки, але не знала назв і дуже через це розгублювалася. А тоді купила велику карту. Заплатила, як зараз пам’ятаю, три гривні, повісила її на стіну вдома і почала вивчати. Тоді в голові склалася тривимірна картинка (сміється – “Пошта”).
– Які вулиці любите, а які ні?
– Городоцька була “свята” вулиця, Шевченка, Личаківська (хоч її вже ремонтують) – дуже розбиті, вони “вбивають” машину. А в цілому гарний той район, до якого звик кожен таксист. Наприклад, я люблю Привокзальну, хоч там і бруківка, і замовлення переважно мінімальні, але мені вона подобається.
– Прошу сказати, яких правил безпеки Ви дотримуєтеся?
– Щодо засобів безпеки таксистів, то тільки ідіоти про це розповідають. Про це – ні слова. Як вам сказати, Львів – специфічне місто, тут немає таких поганих людей, щоб хтось не так подивися на жінку.
Я возила і відомих зірок, і злодіїв у законі. Одних таких, які мало не все життя сиділи у в’язниці, посадила в машину. Їх чоловіки-таксисти до себе брати боялися. Але від таких у нашому місті кривого слова ніколи не почуєш. Щоб вони образили жінку, треба їх хіба спеціально знер­вувати.
– Ви завжди працювали на фірму чи сама на себе?
– Я ніколи не була “бордюрником”. “Бордюрник” – це коли ти сам по собі, цілком не захищений. “На рації” (працюючи на фірму – “Пошта”) все навпаки.
Якщо в таксі жінка за кермом, наші водії, коли потрібно, летять на допомогу. Ще років десять тому приїжджали за кілька хвилин 20-40 машин. Тепер у фірму прийшло багато молодих, які вважають, що на допомогу можна не їхати. Але в таксистів є солідарність, і всі мають бути згуртовані. 
Одного разу в мене “полетіла” шарова, поз’їжджалися колеги, викликали евакуатор і чекали, поки я не доїхала додому, а потім, уявіть, на морозі просто неба друзі-таксисти мені все відремонтували!
– Згадайте якісь позитивні історії…
– Одного разу возила дуже відомих київських артистів. У мене після цього  позитивних емоцій було днів два-три. Я не хочу називати їхніх імен, але вони так культурно себе поводили, що хотілося їх ще раз повозити навіть безкоштовно.
Є люди, а є людиська… Деколи буває людина сідає у таксі, а вважає себе мало не Богом і так кров поп’є, що жити не хочеться. Хоча пасажири у Львові досить культурні, мала би гріх щось казати поганого. Навіть коли чоловіки п’яні, вони себе ведуть адекватно.
– Але ж не усі так?
– Був у мене один клієнт, який запам’ятався назавжди. Зокрема, викликав машину з вокзалу на початок вул. Городоцької. Якою вулицею б не їхав,  виходило замовлення на мінімальну суму. Оскільки вул. Городоцька вся розбита, я вирішила об’їхати біля собору Святого Юра. Він починає обурюватися, чому я його туди везу, пояснюю, що це на одні гроші виходить. А він мені хамить: “А що мені має бути шкода вашої машини? Я хочу саме по Городоцькій!” Таких клієнтів у мене було за весь час двоє.  
– Хто є серед таксистів-жінок у Львові?
– У нас є лікарі, медсестри, художниці, музиканти, юристи за фахом. Жінок-таксистів небагато у Львові, але ми завжди багато клієнтів приводимо на фірми. Серед таксистів є навіть колишні актори театру
ім. М. Заньковецької. Зараз не ті часи, як колись, коли таксисти – це була професія. Багато є таксисів серед військових, яких звільнили після Скнилівської катастрофи. Ці люди мають по дві вищі освіти!
– Скільки Ви заробляєте?
– За зміну може бути одне замовлення, а може п’ять. Це як риболовля. За ніч у середньому 5-7 замовлень, але серед них є дуже багато “мінімалок”. Якщо в день заробиш 100 гривень чистими, то дуже добре. Може бути 50 грн, а то й  нічого.
– Що порадите жінкам, які хочуть почати таксувати?
– Якщо є якась інша робота, нехай ідуть туди працювати. Але коли вже надумали, то я б радила ніколи не бути “бордюрником”. Нехай ідуть на фірму, де до них будуть ставитися з повагою, як до жінки, бо після роботи ти ще мусиш прийти додому, зварити їсти, прибрати, попрати…