Володимир Богданов (на фото) – один із тих львів’ян, які долучилися до розвитку культуризму в нашому місті. Засновник першого тренажерного залу у Львові вже багато років є президентом Федерації Львівщини з бодібілдингу за версією IFBB. Тренуватися він почав у 14 років – саме в той час, коли радянська влада з ідеологічних мотивів цькувала тих юнаків, які намагалися гарно виглядати та дбали про власне здоров’я. У пана Володимира “Пошта” розпитала, як колись забороняли “качатися”, де і в яких умовах тренувалися львів’яни і чого їм вдалося досягти. 
– Скажіть, а чому в СРСР забороняли бодібілдинг?
– У газетах писали різні статті, що це шкодить здоров’ю, що це західний культ тіла, буржуазний вид спорту, який потрібно заборонити. Це були 60-70-ті роки минулого століття. Тоді хлопці тренувалися у підвалах, які в прямому розумінні викопували спеціально під зали. Хтось займався на горищах, хтось – у сараях.
Змагань, як таких, тоді не було, всі готувалися до пляжного сезону, себе показували там. Хлопців, які тренувалися, тоді було небагато, всі зустрічалися, спілкувалися і ділилися досвідом. У ті часи не було “заліза”, тренажерів, усе, що було – гантелі по 2-3 кг. Тренуватися доводилося за допомогою… прасок, робили самотужки грифи, на які чіпляли колеса.
– Бувало, що навідувалися ревізори?
– Деколи приходили дільничні, розпитували, попереджали, що не можна так займатися, а треба ходити на важку атлетику. У відповідь ми казали, що займаємося для себе, для здоров’я. Нарощувати м’язи забороняли, але не переслідували, просто доводилося ховатися.
– А звідки Ви дізнавалися, як правильно тренуватися?
– Був тоді такий Мирослав Романець, який дав перший поштовх культуризму у Львові, від нього ми почали дізнаватися про цей спорт. Кожен хотів мати гарну спортивну фігуру, виписували польські, чеські спортивні журнали. Вже потім про атлетизм писали у “Спортивному житті Росії”. Люди це все переписували, передруковували, бо зовсім не було інформації про методику тренування. Потім, коли культуризм дозволили, ми дізналися, що у світі проводять спеціальні змагання з цього спорту. 30 років тому ми організували у Львові перші змагання з бодібілдингу, потім ще й проводили чемпіонати України. У 1985 році на турнір “Амфітон” до Львова приїхали спортсмени з-за кордону: чехи, поляки, німці. 
– Які у Львові були найвідоміші спортзали?
– Перший зал, який відкрився у 1979 році, – це спортивний клуб “Ювілейний” на Коперника, 1. У радянські часи щось подібне було складно відкрити, мені сказали, що не можуть дозволити заснувати зал з атлетичною гімнастикою, бо в СРСР немає такого спорту. Ніхто не хотів брати на себе відповідальність, тому запропонували відкрити зал для важкої атлетики з нахилом у бік атлетичної гімнастики. Але через півтора року ми його назвали навпаки.
Туди, на Коперника, приходили хлопці, які ефективно тренувалися і здобували гарну форму. Але кілька років тому ми були змушені переїхати. Є чоловік, який хоче відновити колишній пасаж Міколяша, де було наше приміщення. Нас звідти “попросили”, були суди, і я зрозумів, що йти проти впливових людей немає сенсу, ми просто виїхали. Довести свою правоту надто дорого обходиться.     
– Які відомі культуристи були у Львові за часів СРСР?
– Був такий атлет Василь Безпаленко, ми разом починали, він тоді виступав на змаганнях, представляючи наше місто. Він один із тих, ким я чи не найбільше горджуся. Були також Олександр Валєєв, Сергій Шишанов, Ігор Лікачук. Потім ці люди самі почали у Львові відкривати відомі тепер спортзали.
– Між вами зараз є конкуренція?
– Немає і ніколи не було. Конкуренція може бути хіба між атлетами – кожен хоче, щоб його вихованець став найкращим.
– Які тенденції сьогодні у Львові? Наскільки активно молодь відвідує тренажерні зали?
– У нас велика мережа спортзалів, багато бодібілдерів. Львівщина – четверта у рейтингу областей. Зараз у нашому місті почали з’являтися різні федерації, але всі вони дають поштовх розвитку цього виду спорту.
Я б сказав, що зараз серед хлопців заняття у тренажерному залі є одним з найпопулярніших серед видів спорту. Пік був у 1980-х роках, але й зараз зацікавлення постійно зростає. Скажімо, після кожних змагань до нас приходить тренуватися 20-30 нових хлопців, які захопилися цим спортом.
– У багатьох нових фітнес-залах ціни за тренування високі й далекі від можливостей багатьох охочих подбати про своє здоров’я…
– Ті, хто відкриває великі нові зали, мають на меті заробити гроші, для них – це бізнес. Але в малих залах є дуже багато ентузіастів, які допомагають тим, у кого менше можливостей. Скажімо, наш зал співпрацює з 63-ю школою, учні якої можуть у нас тренуватися до обіду безкоштовно.